«Arbequina», кафе

Вул. Б. Грінченка 4,

Ст. м. «Майдан Незалежності»

(044) 223-96-18

09:00-23:00

Arbequinacafe. blogspot. com

Arena Entertainment

Вул. Басейна, 2,

Ст. м. «Площа Льва Толстого»,

Ст. м. «Театральна»

(044) 492-00-00, arena-kiev. com

«Atelier 1», концепт-стор

Бульвар Шевченка, 10, ст. м. «Театральна»

(044) 599-31-80 10:00-19:00

«Chambre», концепт-стор

Вул. Воздвиженська, 60, ст. м. «Контрактова площа» (044) 531-99-00

«Doner House», фаст-фуд

Бессарабський ринок, пл. Бессарабська, 2, ст. м. «Площа Льва Толстого», ст. м. «Театральна»

«Dream Town», ТРЦ

Оболонський проспект, 21б, ст. м. «Мінська»

(044) 428-36-10 (12),

10:00 — 22:00, dreamtown. ua

«Fazenda», бар

Вул. Воровського, 2б, ст. м. «Золоті Ворота» нд-чт 18:00-02:00, пт-сб 18:00-04:00

«King falafel&Shaurma», фаст­фуд

Бессарабський ринок, пл. Бес­сарабська, 2,

Ст. м. «Площа Льва Толстого», ст. м. «Театральна» facebook. com/falafelkinghassan

«Prototype», концепт-стор

Вул. Жилянська, 59, ст. м. «Вокзальна», ст. м. «Університет»

«Skymall», ТРЦ

Проспект генерала Ватутіна, 2, ст. м. «Петрівка»

(044) 371-41-30 10:00 — 22:00 skymall. ua

«Sisters», магазин жіночого одягу

Вул. Прорізна, 10,

Ст. м. «Хрещатик»,

Ст. м. «Майдан Незалежності»,

Ст. м. «Золоті Ворота»

(044) 361-0-557 10:00-21:00 sweet-club. com. ua

«The ONE», шоу-рум

Вул. Михайлівська, 21б, ст. м. «Майдан Незалежності»

(066) 626-66 -14

«TOSHOSHOP», магазин моло­діжного одягу

Вул. Гончара, 47б, ст. м. «Золоті Ворота»

(044) 537-11-13 toshoshop. com

Адміністрація Президента України

Вул. Банкова, 11, ст. м. «Хрещатик»

(044) 255-73-33 president. gov. ua

«Барсук», гастрономічний бар

Пров. Кутузова; 1а, ст. м. «Печерська»

(050) 386-36-29

08:00-23:00

Barsuk. kiev. ua

Батьківщина-мати, монумент

Вул. Січневого Повстання, 33, від ст. м. «Арсенальна» марш­рутні таксі № 520, № 470, № 527, автобус № 24, тролейбус № 38 (044) 285-94-52 warmuseum. kiev. ua/ukr/skulp

Бессарабський ринок

Пл. Бессарабська, 2,

Ст. м. «Площа Льва Толстого»,

Ст. м. «Театральна»,

Ст. м. «Хрещатик»

(044) 234-92-07 цілодобово

«Більшовик», ТРЦ

Вул. Гетьмана, 6, ст. м. «Шулявська» (044) 200-15-95 trc-bolshevik. com

Будинок актора

Вул. Ярославів Вал, 7, ст. м. «Золоті Ворота»

(044) 235-20-81 actorhall. com. ua

Будинок жіночої гімназії

Вул. Лютеранська, 18, ст. м. «Арсенальна», ст. м. «Хрещатик», ст. м. «Театральна»

Будинок з химерами

Вул. Банкова, 10, ст. м. «Хрещатик»

Будинок чоловічого реально­го училища св. Катерини

Вул. Лютеранська, 20, ст. м. «Арсенальна», ст. м. «Хрещатик», ст. м. «Театральна»

«Гастророк», гастрономічний паб

Вул. Воздвиженська, 10б, ст. м. «Контрактова площа»

(044) 455-84-46

08:00-23:00

Gastrorock. kiev. ua

Гідропарк, розважальний парк

Ст. м. «Гідропарк» gidropark. org. ua

Голосіївський ліс

Від ст. м. «Либідська» маршрутка № 212

«Дім Бергоньє», арт-кафе

(044) 234-22-02

08:00-23:00

Dombergonie. com. ua

«Дружба», кінотеатр

Вул. Хрещатик, 25,

Ст. м. «Хрещатик», ст. м. «Театральна»

(044) 278-18-49

Затока «Собаче Гирло»

Від ст. м. «Героїв Дніпра» марш­рутка № 559, № 506, тролейбуси № 44, № 32

Інститут інформації

(Український інститут на­уково-технічної та економічної інформації) вул. Горького, 180, ст. м. «Либідська»

(044) 528-25-22 uintei. kiev. ua

Інститут кібернетики імені В. М. Глушкова Національної академії наук України

Пр-т Академіка Глушкова, 40, від ст. м. «Виставковий центр» маршрутки № 458, № 416, № 563 (044) 526-20-08 icyb. kiev. ua

Інститут онкології і радіології АМН України

Вул. Ломоносова, 33/43, ст. м. «Васильківська»

Інститут ядерних досліджень

Пр-т Науки, 47,

Від ст. м. «Либідська» маршрутки № 422, № 218, № 412, автобус № 52, № 39 (044) 525-23-49 kinr. kiev. ua

«Караван», ТРЦ

Вул. Лугова, 12, безкоштовні експреси від ст. м. «Петрівка», «Мінська»

(044) 461-82-06 10:00 — 22:00

Kiev. karavan. com. ua

Києво-Печерська лавра

Вул. Лаврська, 21, від ст. м. «Арсенальна» марш­рутки № 520, № 470, № 527, автобус № 24, тролейбус № 38. (044) 255-11-05 9:30-18:00, каса до 17:00, вес­няно-літній період: 9.30-19:00, каса до 18:00 lavra. ua

Київська перепічка

Вул. Б. Хмельницького, 1, ст. м. «Театральна»

09:00-21:00

Клуб Кабінету Міністрів України

Вул. Інститутська, 7, ст. м. «Хрещатик»

Костел св. Миколая

Вул. Велика Васильківська, 75, ст. м. «Олімпійська»

(044) 529-50-44 nicolasparish. org. ua

Крематорій

Вул. Байкова, 16, від ст. м. «Палац Україна» марш­рутки № 176, № 563, № 507

Лісовий ринок

Ст. м. «Лісова»

Лісопарк «Виноградар»

Від ст. м. «Мінська» тролейбус № 24,

Від ст. м. «Петрівка» № 25, від ст. м. «Нивки» маршрутка № 437

«Літера», книжковий супер­маркет вул. Льва Толстого, 11/61, ст. м. «Площа Льва Толстого» (044) 234-75-08 10:00-21:00, вихідні: сб., нд.

Лютеранська євангелістська кірха св. Катерини

Вул. Лютеранська, 22, ст. м. «Арсенальна», ст. м. «Хрещатик», ст. м. «Театральна»

Маріїнський палац

Вул. Грушевського, 5, ст. м. «Арсенальна»

Меморіал Вічної Слави

Парк Вічної Слави, ст. м. «Арсенальна»

Меморіал пам’яті жертв Голо­доморів

Вул. Лаврська, 3, від ст. м. «Арсенальна» марш­рутки № 470, 520, 527, тролей­бус № 38, автобус № 24 (044) 254-45-11 memorialgolodomors. org

Міністерські озера

Від ст. м. «Мінська» автобус № 99, маршрутка № 172

Міжнародний виставковий центр

Броварський пр-т, 15, ст. м. «Лівобережна»

(044) 201-11-56 mvc-expo. com. ua

Музей мистецтв імені Богда­на та Варвари Ханенків

Вул. Терещенківська, 15-17, ст. м. «Театральна», ст. м. «Площа Льва Толстого» (044) 235-32-90

10:30-17:30, вихідні: пн., вт. khanenkomuseum. kiev. ua

Музей національної архітек­тури і побуту

Вул. Красноземна, с. Пирогів.

Від Бессарабського ринку

Маршрутка № 156,

Від ст. м. «Дружби народів»

№ 172,

Від ст. м. «Лук’янівська» № 496 (044) 526-57-65 10:00-17:00 pirogovo. com. ua

Національна бібліотека Украї­ни ім. В. І. Вернадського

Пр-т 40-річчя Жовтня, 3, ст. м. «Деміївська»

(044) 524-81-36 пн-сб 09:15-20:00, нд 9:15­18:00, липень-вересень пн-сб 09:15-18.00, нд — вихідний. nbuv. gov. ua

Національна парламентська бібліотека України

Вул. Грушевського, 1,

Ст. м. «Майдан Незалежності»

(044) 278-85-12

Пн-пт 09:00-20:00

Nplu. org

Національна спілка письмен­ників України

Вул. Банкова, 2, ст. м. «Хрещатик»

(044) 253-45-86 nspu. org. ua

Національна філармонія України

Володимирський узвіз, 2, ст. м. «Майдан Незалежності» (044) 278-16-97 philarmonia. com. ua

Національний академічний український драматичний театр ім. І. Франка

Площа І. Франка, 3, ст. м. «Хрещатик»

(044) 279-59-21 ft. org. ua

Національний банк України

Вул. Інститутська, 9, ст. м. «Хрещатик»

(044) 253-01-80 bank. gov. ua

Національний музей історії України

Вул. Володимирська, 2, ст. м. «Контрактова площа»

(044) 278-65-45 10:00-17:30, ср — вихідний nmiu. org. ua

Національний палац мис­тецтв «Україна»

Вул. Червоноармійська (Велика Васильківська), 103, ст. м. Палац «Україна»

(044) 247-23-16 npmu. com. ua

Навчально-тренувальна база «Динамо»

Столичне шосе, 50, Конча-За — спа,

Від ст. м. «Либідська» маршрутка № 569д

«Нікала», ресторан грузин­ської кухні

Вул. Хорива, 1а,

Ст. м. «Контрактова площа»

(044) 428-83-77

09:00-23:00

Nikala. kiev. ua

«Олімпійський», НСК

Вул. Червоноармійська (Велика

Васильківська), 55, ст. м. «Олім­пійська»

«Палата № 6», абсент-бар

Вул. Воровського, 31а, ст. м. «Золоті Ворота», ст. м. «Університет»

(044) 486-51-52 11:00-02:00 palata6.io. ua

Пам’ятний знак Казимиру Малевичу

Вул. Володимиро-Либідська, ст. м. Палац «Україна»

Пам’ятник засновникам Києва

Набережне шосе, біля мосту

Патона,

Ст. м. «Дніпро»,

Від м. «Либідська» тролейбус

№ 43;

Від м. «Арсенальна» автобус № 55;

Від ст. м. «Контрактова площа» автобус № 51

Парк «Біличі»

Від ст. м. «Академмістечко» маршрутки № 408, № 437,

№ 200к

Парк Дружби народів

Труханів острів, від ст. м. «Пе­трівка» маршрутки № 195,

№ 597, № 478

Парк імені Тараса Шевченка

Ст. м. «Площа Льва Толстого», ст. м. «Університет», ст. м. «Театральна»

Парк «Київ у мініатюрі»

Пр-т Броварський, 9в, ст. м. «Гідропарк»

(044) 516-46-10 пн.-пт. — 10:00-19:00,

Сб., нд. — 10:00-20:00 minikiev. kiev. ua

Парк Партизанської слави

Від ст. м. «Харківська» марш­рутки № 225д, № 407, № 225, автобус № 45

Пейзажна алея

Вул. Володимирська, 2, вул. В. Житомирська, 34, ст. м. «Контрактова площа», від ст. м. «Майдан Незалежнос­ті» тролейбус № 16, № 18

Пуща-Водиця

Від ст. м. «Контрактова площа» трамвай № 12, від ст. м. «Нивки» маршрутки № 226, № 719

«ПЮРЕ», концепт-стор

Вул. Рейтарська, 21/13, ст. м. «Золоті Ворота»

(044) 234-29-56 11:00-21:00 pure. kiev. ua

Свято-Троїцький Китаївський чоловічий монастир

Вул. Китаївська, 15, від ст. м. «Либідська» автобус № 52, № 20

Стадіон «Динамо» імені Вале­рія Лобановського

Вул. М. Грушевського, 3, ст. м. «Майдан Незалежності»

Труханів острів

Від ст. м. «Петрівка» маршрутки № 195, № 597, № 478

Український дім

Вул. Хрещатик, 2,

Ст. м. «Майдан Незалежності»

(044) 278-34-36

9:00-18.00

Ukrdim. org. ua

Фунікулер

Поштова площа — Володимир — ська гірка,

Ст. м. «Поштова площа» 06:30-23:00

«ХІІЬ СІиЬ», нічний клуб

Вул. Фрунзе, 12,

Ст. м. «Контрактова площа»,

Ст. м. «Тараса Шевченка»

(044) 417-32-33

22:00-07:00

Xlib. com. ua

Центральний РАЦС (Палац урочистих подій)

Пр-т Перемоги, 11,

Ст. м. «Політехнічний інститут»

(044) 236-02-43

«Шалена мама», рок-н-рол кафе

Вул. Терещенківська, 4а, ст. м. «Театральна»

(044) 234-17-51

Цілодобово

Crazymama. kiev. ua

Шоколадний будинок

Вул. Шовковична, 17/2, ст. м. «Хрещатик», ст. м. «Арсенальна»

Шулявський ринок

Ст. м. «Шулявська»

«Ярослава», кафе

Вул. Ярославів Вал, 13, ст. м. «Золоті Ворота»

(044) 292-96-58 (044) 296-35-35 (044) 272-42-60 09:00-24:00

1 В Україні після розпаду СРСР були перейменовані на органи реєстрації актів цивільного стану — РАЦС. Основними функціями органів ЗАГС і РАЦС є реєстрація шлюбів, наро­джень і смертей.

[1] Аркадій Гайдар. «Казка про військову таємницю, Мальчиша-Кибальчиша і його тверде слово».

Єлизавета Кірізій журналістка інтернет-журналу “Наш Киев. иа”, редакторка проекту “Журнал за 24 години”

Київ — комфортне місто для туристів, особливо якщо вміти чергувати прогулянки та відпочинок. Вагомий плюс — парки і сквери, розташовані в центрі. Після три­валих походеньок можна примоститися у затишку, з’їсти бутерброд та спокійно роздивитися довкола.

Популярне місце для релакс-посиденьок — площа пе­ред Національним музеєм історії, поблизу фундамен­ту старовинної Десятинної церкви (вул. Володимирська, 2). Зазвичай у теплу пору року тут збираються любителі погрітися на сонечку, почитати та помедитувати. Мами й бабусі бавляться з дітлахами, молодь розважається фрізбі, ввечері на майданчик приходять барабанщики, інколи влаштовують тренування фаєрщики.

Неподалік, за Десятинним провулком, розташована Пейзажна алея, з якої бере початок Kiev fashion park. Кілька років тому її могли забудувати, але громадські активісти відстояли алею, і тепер це вільний простір для арт-експериментів і улюблене місце для фотосесій та зустрічей багатьох киян та гостей міста. У 2009 році скульптор Костянтин Скретуцький разом із колегами, за підтримки благодійного фонду «Київська ландшафтна ініціатива», взявся розбудовувати дитячий майданчик, на якому згодом «оселився» 30-метровий кіт-багатоніжка, кумедні лавки у вигляді зайця, ворони і кота, дерево з мозаїки, фонтанчик із зебрами і слоненятком і багато ін­ших див на радість дорослим і дітям. У 2011 році до Дня Києва на алеї встановили ще 17 арт-об’єктів, здебільшо­го місць для сидіння різних видів та розмірів: лавочка з очима, з подушкою та ковдрою, лавка у формі даху і т. д. Над дизайном працювали українські модельєри Андре Тан, Лілія Пустовіт, Серж Смолін та інші. Колекцію Парку сучасної скульптури мають намір поповнювати.

Також у самому центрі Києва — п’ять хвилин від метро «Площа Льва Толстого» і десять від метро «Хрещатик»

— парк Шевченка. Стратегічно вигідне місце, оскіль­ки поряд і Національний університет ім. Т. Г Шевченка («червоний» та «жовтий» корпуси), і кафе-ресторани на будь-який смак, і Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, і великий книжковий магазин «Лі­тера» на вул. Льва Толстого. Для дітей влітку тут вста­новлюють гумові атракціони, катають на поні та малень­ких потягах. Студенти полюбляють валятися на траві (як у кіно про Нью-Йорк чи Париж), влаштовують міні-пікніки (проте без розведення вогнищ). У кіосках — соки, води, пиво, морозиво, сосиски в тісті та інші принади для зго­лоднілих.

Щодо вживання алкоголю та паління — офіційно у Ки­єві не можна розпивати міцні напої та курити на вулицях, у підземних переходах, на зупинках та за 50 метрів від них, у парках, скверах, на пляжах та в інших громадських місцях. Штраф становить від 51 до 170 грн. Проте поки що, на жаль, закон здебільшого діє на словах та на па­пері, і заборони на куріння та розпивання алкоголю по­всякчас порушують.

Інший приємний зелений куточок для перепочинку — поряд із метро «Золоті Ворота», на вулиці Володимирсь — кій. Це район так званого Старого міста. Історія всюди:
чавунному фонтанові заводу Термен у скве­рі більше 100 років, камінню, прихованому під музейним «маке­том» Золотих Воріт — під 1000. Тут є і кафе, і просто лавочки, а якщо уважно озирну­тися навкруги, можна побачити ще й малень­кі сюрпризи на дере­вах (даємо підказку: шукайте котів!).

Ще один плюс: у Києві можна швидко і кардинально змінити обстановку. Щойно ви крокували велелюдним Хрещатиком, та достатньо спуститись у метро — і за 15 хвилин ви на справжньому острові, біля Дніпра. Гідро­парк — острів, на якому розташований найбільший в міс­ті парк атракціонів і працюють кафе, ресторани, спорт­майданчики. Природи теж вистачає, можна віддалитися від натовпу та асфальтових доріжок, поблукати серед дерев, узяти напрокат човни та катамарани. Щоправ­да, влітку тут досить людно — всі йдуть на пляж. Восени і навесні тихіше та приємніше. А ще в Гідропарку роз­міщується комплекс «Київ у мініатюрі», де у масштабі 1:33 зображено та встановлено найбільш відомі столичні пам’ятки архітектури: театри, храми, університети, мос­ти — усього більше 40 об’єктів. Відчуйте себе київським Гулівером!

Тим, хто прагне прогулянок на свіжому повітрі та ще й серед українського колориту, неодмінно слід завітати в Музей національної архітектури та побуту «Пирогів»

(маршрутки № 172 і № 156 від ст. метро «Либідська»). Ха — ти-мазанки, вітряки та церкви збирали та звозили сюди
у 1970-х рр. з різних куточків України — і тепер Закарпат­тя, Полтавщину, Слобожанщину, Поділля, Полісся та Пів­денну Україну ви зможете обійти на своїх двох за декілька годин. Кожна будівля — окремий міні-музей, де старанно збережено побут українських XVII-XX ст. Дерев’яні церк­ви діючі, в них навіть можна замовити вінчання. Також на території музею є ресторанчики у фольклорному стилі, зі стравами національної кухні; проводять ярмарки, де можна придбати килими, вишиті рушники, сорочки, гле­чики та інші сувеніри. Усі церковні та народні свята гуч­но та весело справляють — Різдво, Масляну, Великдень, Івана Купала, в музеї завжди відбуваються видовищні заходи і гуляє люд.

Для любителів усамітнення, тиші та спокою раджу Китаєве (вул. Китаївська, 15, від ст. м. «Либідська» — ав­тобус № 52, № 20) — Свято-Троїцький чоловічий мо­настир, лісопарк з глибокими ярами і балками, озера із дикими качками та рукотворними печерами, куди можна зайти зі свічкою за 2 грн. і побачити, як жили колись чен­ці. В давнину на цих укритих лісом валах були форпости, що слугували маяками на випадок вторгнення ворога («китай» з тюркського перекладається як «фортеця»). Тепер це прекрасне місце для довгих неспішних прогу­лянок.

Одна справа — сидіти на лавочці чи прогулюватися, інша — розпалювати багаття. Зазвичай у кінці квітня — на початку травня в Києві розпочинається сезон пікніків, душа бажає природи і шашликів, і щороку мерія повідо­мляє через ЗМІ, в яких саме природних зонах у межах міста можна розпалювати вогнища. У 2011 році, напри­клад, було обладнано понад 40 спеціальних місць із мангалами, столиками та іншим необхідним знаряддям.

За розпалювання багаття в не передбачених для цьо­го місцях можуть оштрафувати — в 2011 році штраф ста­новив від 50 до 170 грн. Окрім контролю за виконанням правил громадської поведінки, ця заборона пояснюєть­ся ще й протипожежною безпекою: навесні та влітку сухі трави й листя займаються від найменшої іскри.

Є кілька найпопулярніших серед киян парків для пік­ніків. У парку Дружби народів на Трухановому острові можна відпочити на березі Дніпра, покататися на вело­сипеді, вейкборді, водних лижах. Голосіївський ліс на­справді не ліс, а «окультурений» парк із алеями та кафе. Але заповідні галявини і тут знайдете. В парку можна орендувати зону для пікніка з мангалом на цілий день; також є озера, а отже — катамарани та човни напрокат. Купатися в озерах заборонено. Парк Партизанської слави знаходиться неподалік Харківського шосе, є де­кілька озер, але знову ж таки не для купання. Парк «Бі — личі» має вигляд затишного соснового лісу, там досить багато простору, але так само й багато сміття навколо. На затоці «Собаче Гирло» на Оболоні можна оренду­вати бесідки з мангалами, спортінвентар, покататися на човні. Тут якраз дозволено купатися. У лісопарку «Ви­ноградар» є все необхідне: столики, лавки, навіси, ман­гали, навіть зможете купити дрова, якщо лінь збирати самому. Пуща-Водиця — для любителів цивілізованого відпочинку на природі: спортивні майданчики, великі га­лявини, прокат катамаранів та човнів, мангали. В озерах дозволено купатися. Міністерські озера вважаються найчистішими в місті, рай для риболовів та любителів природи. Проте знаряддя для пікніка та шашликів слід брати з собою.

Олександр Володарський активіст, художник, журналіст

Київські міліціонери мало відрізняються від право­охоронців з інших пострадянських республік, але при цьому все ж таки мають свою специфіку. Приїжджим не­обхідно її розуміти, адже саме вони часто виявляються жертвами, з одного боку, злочинності, а з другого — мілі­цейського свавілля.

Працівники патрульно-постової служби (ППС) — це за­звичай люди з середньою освітою, із сіл і райцентрів Ки­ївської області, недостатньо грамотні не тільки юридич­но, але й у рамках шкільної програми. Хоча трапляються винятки, іноді серед постових можна зустріти студентів, а то й випускників юридичних вишів. У разі конфлікту розраховувати на можливу недалекість міліціонерів не варто, але й скидати її з рахунку не можна.

На початку розмови слід пам’ятати одну базову річ: правоохоронець завжди зобов’язаний представитися і

Пред’явити вам свої доку­менти. Раніше, ніж ви пока­жете свої. Ви маєте право переписати його ім’я і пріз­вище, щоб знати, на кого пізніше скаржитися у разі незаконних дій. Показуючи свої документи, слід три­мати їх у руках, міліціонер не може забрати ваш пас­порт, якщо в ньому немає
слідів підробки. А якщо вони є, то паспорт, як і будь-яка інша особиста річ, може бути вилучений лише в присут­ності двох понятих. Не слід боятися, що вас заберуть у райвідділ за суперечку, — відповідно до закону міліціо­нер може зробити це, тільки якщо впіймає вас на місці злочину або ж має відповідне орієнтування. І він чудово розуміє, що наївну людину, яка відчуває благоговійний страх перед формою, досить-таки легко залякати, ви­манити у неї гроші і навіть безкарно відлупцювати.

А от зв’язуватися з людиною, впевненою у собі й го­товою захищатися, міліціонер не захоче. Під «захистом» мається на увазі не фізичне протистояння. Битися з мілі­ціонерами не варто, якщо ви не шукаєте гострих відчут­тів і особливої поваги з боку своїх майбутніх сусідів по камері. Бігти теж у жодному разі не треба, будь-які хижа­ки агресивно реагують на жертву, що втікає. А от заяви до прокуратури й скарги вищому керівництву постові, безумовно, злякаються. Добре, якщо на початку бесі­ди з міліціонером ви зробите дзвінок комусь із родичів або знайомих і скажете, що розмовляєте з постовими, і при цьому точно вкажете місце. Знаючи про те, що ваше становище відоме, правоохоронці навряд чи ризикнуть порушувати закон. Столичні міліціонери, на відміну від провінційних, частіше мають справу з правозахисни­ками та журналістами, для них закон — не така далека абстракція, як у ре­гіонах. Недбайливі правоохоронці бо­яться людей, здат­них дати розголос їхнім діям. Як і при спілкуванні з гоп­никами, з міліціо­нерами не слід ви­являти нахабність, але водночас не

Можна показувати, що ви — легка жертва.

Обшукувати вас ніхто не має права. Огляд особис­тих речей міліціонери можуть провести в тому випадку, якщо у них є орієнтування на зловмисника, схожого на вас. На практиці достатньо лише їхнього бажання, від­повідне орієнтування знаходиться завжди. Але під час огляду речей міліціонери не можуть торкатися до них ру­ками, а тим більше — вивертати кишені. Це застрахує вас від «виявлення» наркотиків, патронів і чужих ювелірних прикрас зі слідами крові. Не слід, звичайно ж, впадати в зайву параною, зазвичай підкидання доказів прово­диться за спеціальним замовленням. Але іноді право­охоронцям просто необхідно виконати план і показово розкрити якусь гарну справу. Тому будьте пильні і не до­зволяйте нікому торкатися своїх кишень і сумок.

Якщо ви вчинили дрібне адміністративне правопо­рушення (на кшталт куріння в недозволеному місці або розпивання алкогольних напоїв), то це ще не означає, що будь-який міліціонер має право розстріляти вас без суду і слідства. Навіть якщо йому дуже хочеться. У таких випадках протокол про порушення складається на міс­ці і порушнику виноситься попередження в усній формі. Будь-які інші погрози — це лише блеф.

До райвідділу вас можуть доставити максимум на три години (для встановлення особи чи оформлення ад­міністративного протоколу), або ж на три доби, якщо є обґрунтовані підозри в серйозному кримінальному зло­чині. По закінченні трьох діб вам повинні пред’явити зви­нувачення або ж випустити. Будь-який більш тривалий термін утримання під вартою можливий лише за рішен­ням суду. Якщо вам не пощастило і проти вас планують порушити адміністративну — або ще гірше — кримінальну справу, ніколи нічого не підписуйте за відсутності адво­ката. І тим паче не погоджуйтеся на «державного» адво­
ката, вимагайте телефонного дзвінка і просіть родичів прислати вам захисника. Хоча ваші родичі вже повинні все знати — ви ж зателефонували їм ще на самому почат­ку, коли розмова з міліціонером лише починалася.

Але не слід надмірно демонізувати міліціонерів, від них теж є певна користь. Наприклад, вони зазвичай не­погано орієнтуються в місті (у межах своєї робочої діль­ниці — точно), у них зручно дізнаватися дорогу. До речі, важливий психологічний момент: міліціонер, як і гопник, ніколи не почне чіплятися до людини, яка заговорила з ним першою. Тому якщо ви через свою зовнішність або поведінку перебуваєте в «групі ризику» і бачите, що у ваш бік рухається групка міліціонерів — підходьте до них першим, вітайтеся і заводьте розмову про київські ви­значні пам’ятки.

Якщо ви стали жертвою злочинця — міліція може вам допомогти швидко і професійно. Або не допомогти зо­всім і нагрубіянити на додачу. Це питання вашого осо­бистого везіння. Майте на увазі, навіть якщо винного знайдуть — не факт, що це буде справжній винуватець (дуже часто на одного злочинця «вішають» десяток не- розкритих справ задля горезвісного виконання плану). Звернувшись до міліції, обов’язково збережіть копію своєї заяви та її вхідний номер. Інакше вона з великою ймовірністю загубиться, і через тиждень ви з подивом довідаєтеся, що ніякої заяви не подавали, і взагалі вас бачать уперше.

Загалом не слід боятися мі­ліції так само, як і покладати надмірні надії на її чесність і по­рядність. Чесних і хороших мілі­ціонерів у Києві справді чимало, нехай зустріч із ними стане для вас приємним сюрпризом.

Ангеліна Карякіна

Журналістка телеканалу “Еигопемэ"

Специфіка київського фаст-фуду полягає в тому, що його зазвичай немає де з’їсти, не завжди зрозуміло, з чого він зроблений, іноді ним доводиться ділитися з ву­личними собаками. Але є кілька перевірених місць, де смак перемагає обставини.

— Емблемою столичного фаст-фуду вже давно стала неймовірно жирна і тим, власне, безкінечно привабли­ва київська перепічка. Це сосиска в смаженому тісті, яку подають у целофановому пакетику, з сіруватими ар­кушами паперу замість серветок. Автентичну перепічку продають вже багато років лише в кіоску на вулиці Бог­дана Хмельницького, навпроти ЦУМу. Чим вона відрізня­ється від інших сосисок у тісті — пояснити важко. Можли­во, справа в поєднанні хрусткої скоринки з ніжним тістом усередині, а можливо — в самій сосисці. А може, секрет у томатному сокові, з яким вона смакує ще краще. Біля кіоску, який працює з 9-ї ранку до 21.00, завжди натовп. Одні — в черзі, інші жують стоячи. Аби встигнути скушту­вати перепічку гарячою, доведеться тулитися на пара­петі біля підземного переходу, перейти на сусідню вули­цю Хрещатик і сісти на лавку або ж прогулятися хвилин п’ять до парку Шевченка.

— Якщо ви все-таки наважитеся скуштувати київську шаурму, вирушайте на Контрактову площу, до зупинки 417-ї маршрутки. Там працюють кілька кіосків із шаур­мою, але перевірена не одним десятком шлунків — лише в одному, дальньому, просто біля трамвайної колії. М’ясо тільки куряче, в міру підсмажене й приправлене. Часни­ку в соусі саме стільки, скільки треба, щоб не дратувати оточуючих. Присісти можна в сквері біля пам’ятника Гри­горію Сковороді.

— Серед київських вегетаріанців особливої популяр­ності зажила фалафель, яку можна скуштувати на Бес — сарабці навпроти PinchukArtCenter. Тут працюють одра­зу дві ятки, в яких цю східну страву продають 24/7 — King falafel&Shaurma та Dоner House. Смажені котлетки з перетертого нуту й прянощів загортають у щедро зма­щений соусом лаваш. Додають капусту, солоні огірки, помідори й картоплю фрі. Часник і кунжут — на вибір. У Dоner House фалафель можна з’їсти за столом, замо­вивши напій.

— Гурманам, фанатам іспанської кухні та й просто тим, хто любить смачно попоїсти, перекусити можна в гастрономічній крамничці Arbequina на Бессараб­ському ринку. Відвідувачам пропонують кілька варі­антів сендвічів з іспанським м’ясом, сирами, руколою, в’яленими томатами та іншою смакотою. Багети випіка­ють просто на місці. Сендвічі змащують оливковою олією та різноманітними соусами — з апельсином, сливами, ім­биром, базиліком. Забігайлівка працює з 10.00 до 19.00 в усі дні, крім понеділка.

КАФЕ/РЕСТОРАНИ

— У районі Золотих воріт, який активно освоює місь­ка влада, дивом збереглося одне з найзатишніших кафе радянського типу — «Ярослава» (серед киян заклад чомусь більш відомий як «Ярослава»). Місце славиться свіжою, по-домашньому смачною випічкою та найбільш демократичними цінами в усьому «даун-тауні». Вдень за пиріжками вишиковуються черги майбутніх акторів та режисерів із сусіднього університету театру, кіно й теле­
бачення. Ввечері на коньяк заходять київські літератори, музиканти, активісти та інші романтики. Особливою по­пулярністю користуються пиріжки з цибулею та яйцем, до яких замовляють славнозвісні салати «Шуба» або «Мімоза». Не менш популярні булочки з корицею, з яки­ми дуже смакує какао.

— Хачапурі по-аджарськи — абсолютний хіт грузин­ського ресторану «Нікала» на Подолі. Мабуть, це єди­на страва, заради якої варто прийти сюди хоча б раз. Ха­чапурі готують з ніжного дріжджового тіста, всередину кладуть традиційний грузинський сир сулугуні та куряче яйце. Враження від страви неможливо зіпсувати навіть суворими обличчями грузинських офіціанток, які пода­ють її мовчки.

— Страви європейської, американської та азіатської кухонь у гастрономічних пабах «Гастророк» (Поділ) й «Барсук» (Печерськ) готують виключно з українських продуктів. Власник закладів кулінар Дмитро Борисов за­певняє: осно­вні, насам­перед м’ясо, потрапляють у ресторани з ферми у Ви­шеньках під Києвом. У «Га — стророці» ве­личезні порції

— гамбургери

Майже по півкілограма, стейки — до двох. А ще дозволя­ють приводити домашніх улюбленців. Щоправда, біля закладу час від часу з’являються пси з сусідніх будів­ництв. Але тримаються вони цілком чемно, відвідувачів не чіпають.

— На випадок, якщо зголодніли проти ночі: рок-н — ролл кафе «Шалена мама» біля парку Шевченка пра­цює цілодобово. У закладі грає музика Rolling Stones і постійно щось шкварчить на відкритій кухні. Можна за­мовити страву азіатської кухні, наприклад, «Oh Baby» — тайський смажений рис із креветками під яєчнею. Або ж щось із місцевого: оселедець із картоплею «She’s so cold».

БАРИ

— «Фазенда», що на вулиці більшовика Воровсько — го, — чи не єдиний «тру-андеграунд-бар» у Києві. Заклад облаштували на місці колишньої трамвайної диспетчер­ської, відвідувачів запускають з 21.00. Всередині два невеличких зали й коридор. На стінах графіті й гірлян­ди, вікна завішені важкою тка­ниною. У меню лише напої. Хіт сезону — коктейль Боярський, названий на честь російського актора, «народного» мушкете­ра Д’Артаньяна: горілка, грена­дин, гострий соус Табаско.

— Від «Фазенди» п’ять хви­лин пішки до пабу «Палата №

6». Вивіски в закладу немає, всередину можна потрапити лише через один із житлових під’їздів на Воровського або з двору. «Палата» розміщується в підвальному приміщенні. Від­відувачів обслуговують офіціантки в медичних халатах. Горілку розливають у мензурки, а коктейлі подають у шприцах. У меню непрогризний стейк «Нью-Йорк», різ­номанітні наїдки до пива, салати й сендвічі. У п’ятницю та на вихідних у заклад пробитися нереально — краще

Завчасно замовити столик.

ВОДА/ІНШЕ

— На відміну від багатьох країн Європи, Америки і на­віть Близького Сходу, в Україні воду з-під крана не п’ють. По-перше, кияни досі не знають, звідки вона до них по­трапляє — з Дніпра чи з артезіанських свердловин. По­друге, навіть якби й знали, менш хлорованою і більш прозорою вона від цього не стане. Питну воду можна ку­пувати в супермаркетах або замовляти в Інтернеті: до­ступні 20- й 6-літрові бутлі.

— Тим, хто полюбляє зранку свіже молоко, у пригоді стане інтернет-служба «Доброе утро» (utrodobroe. com). Органічне молоко та йогурт можна замовити разом із багетом чи круасаном, домовившись по телефону зве­чора. Замовлення привозять з 6-ї до 9-ї ранку. У служ­бі присягаються, що молоко потрапляє до замовника не пізніше як через 12-15 годин після доїння. А випічку готують за 3-4 години до доставки. «Доброе утро» на­разі працює у кількох районах Києва: центр, Печерськ, Оболонь, Солом’янка, Позняки, Осокорки, Харківський масив.

Олександр Володарський активіст, художник, журналіст

Перше, з чим стикається майже кожна людина, що потрапляє до Києва, — це громадський транспорт.

Найшвидшим і найдешевшим способом пересування містом є метро. Прохід через турнікет коштує дві гривні, кількість і дальність поїздок необмежені, підтримуються як жетони, так і спеціальні пластикові картки. У київсько­му метрополітені три гілки: «червона» (Святошинсько — Броварська), «синя» (Куренівсько-Червоноармійська) і «зелена» (Сирецько-Печерська). Ще дві лінії перебува­ють на стадії будівництва — Подільсько-Вигурівська та Лівобережна, на їхнє відкриття чекають вже багато ро­ків. Метро дає змогу порівняно швидко потрапити на ін­ший берег Дніпра в годину пік (червона і зелена гілки). До появи кільцевої електрички у під­земки зовсім не було гідних кон­курентів у тран­спортній сфері.

Є три вузло­ві станції, на яких можна здійснити перехід з гілки на гілку: «Хрещатик»

/ «Майдан», «Льва Толстого» / «Палац Спорту», «Золоті

Ворота» / «Театральна». Вони розташовані підряд, три­кутником. Зазвичай на цих станціях заходить і виходить найбільше людей, там найпростіше потрапити в тисняву і завести нові знайомства. Конкуренцію в цьому плані їм можуть скласти станції з хорошою наземною транспорт­ною розв’язкою: «Вокзальна», «Лук’янівська» та менше

— «Петрівка» і «Лівобережна». Метрополітен працює до 00:10, але завжди краще не чекати до останнього і зайти в підземку трохи заздалегідь.

Хоч як ми любимо метро, однак воно охоплює дале­ко не весь Київ. На віддалі від цивілізації розкинулася величезна Троєщина, вибратися звідти можна лише на­земним транспортом. Щоранку це створює величезні затори. В такому ж становищі перебувають Борщагівка, Феофанія, Виноградар.

З усіх видів наземного транспорту найбільш попу­лярними є маршрутні таксі. Назвати їх «таксі» або навіть мікроавтобусами можна з великою натяжкою, марш­рутки за останні роки неабияк збільшились у розмірах. Зараз це вже невеликі, а часом і повноцінні автобуси, з сидячими і сто­ячими місцями.

Ціна проїзду в них може коли­ватися від двох до трьох гри­вень, це зазви­чай залежить від дальнос­ті маршруту.

Оплата в марш­рутках здій­снюється при посадці, гро­ші віддаються
безпосередньо водію, хоча іноді присутній кондуктор, який сидить на передньому сидінні.

Дешевшою, але повільнішою і досить рідкісною аль­тернативою маршруткам є міські автобуси. Проїзд у них коштує всього лише півтори гривні. Квитки потрібно ку­пувати у кондуктора і пробивати в компостері, як у ра­дянські часи. Турнікети в київських автобусах не перед­бачені, але зрідка з’являються контролери. Аналогічним чином улаштовано проїзд у тролейбусах і трамваях. Останнім часом ці види транспорту дедалі частіше по­ступаються дорожчим, але швидшим і мобільним марш­руткам. Проте старенькі трамваї не здаються. Недолік маршруток у тому, що в них не діють проїзні, а їхні водії негативно налаштовані щодо пільговиків (приймають не більше однієї-двох осіб за один раз, і то зі скандалом). Проїхатися «зайцем» у державному транспорті теж зна­чно простіше, але про це трохи нижче.

У жовтні 2011 року відкрили нову кільцеву електрич­ку, на якій можна об’їхати все місто по колу за годину і десять хвилин. Спочатку обіцяли 50 хвилин, але й така швидкість близька до космічної, — раніше, щоб дістатися з Троєщини до Академмістечка, витрачалося не менше години, іноді — півтори, і це в один кінець. Потяги ходять приблизно раз на 15 хвилин, тому для того, щоб ефек­тивно заощадити час, потрібно знати розклад. Інші види транспорту не мають чіткого розкладу руху. Розклад автобусів, трамваїв і метро десь існує, але він настільки сильно розходиться з реальністю, що ніхто і ніколи не на­магається до нього звернутися. Варто пам’ятати основні правила: чим пізніша година надворі, тим рідше ходить транспорт. У годину пік він ходить часто, але вщерть за­повнений людьми.

У Києві є фунікулер, але це радше екзотика для ту­ристів, ніж реальний вид транспорту. Весь маршрут фу­нікулера складає близько ста метрів. З тим самим успі­хом можна покататися на ескалаторі в метро, на станціях «Арсенальна», «Університет» або «Золоті Ворота».

У Києві досить поширене таксі. Воно рідко коштує де­шевше 30 гривень, в іншому ж ціни можуть дуже сильно відрізнятися залежно від обраної вами фірми. Втім, одне правило є універсальним: таксі, викликане з телефону, завжди коштує дешевше, ніж таксі, спіймане на вулиці. Особливо це стосується вокзалів і аеропортів. Але по­трібно мати на увазі, що в деякі райони водії їздять нео­хоче, особливо в нічний час, і вам в останню секунду можуть повідомити, що у фірми «не виявилося вільної машини». Тому краще перестрахуватися і знайти маши­ну заздалегідь або ж зателефонувати відразу за кілько­ма телефонами.

Обидва аеропорти — і Бориспіль, і Жуляни — перебу­вають досить далеко від метро, і добиратися до них у будь-якому випадку доведеться маршрутками, а у вечір­ній і нічний час — на таксі.

Любителям екстриму та безкоштовного проїзду слід порадити пересуватися на державному наземному транспорті. Це найбезпечніше: контролери там бувають рідко, а якщо і з’являться, завжди можна просто вийти

На найближчій зупинці. Можна навіть купити один квиток і носити його з собою, не компостуючи. На кілька десят­ків поїздок припадає лише одна зустріч із контролером. Щоб дістатися до платформи метро, можна стрибнути через турнікет. Тут все залежить від вашої спритнос­ті і пильності та настрою чергового міліціонера: у ньо­го може виникнути бажання захотіти вас наздогнати, а може і залишити в спокої. Найпростіше стрибати в на­товпі на годину пік або ж великою компанією.

Електричка справедливо вважається королевою без­коштовного транспорту — в неї достатньо прослизнути, а потім вже можна йти від контролерів, перебігаючи з ва­гона у вагон. Найскладніше — в маршрутках. Водій може не помітити вас у штовханині, але якщо людей мало — помітить і вимагатиме оплату. Може навіть відмовитися їхати далі, що викличе гнів на вашу адресу з боку інших пасажирів.

Але зрозуміло, що найцікавіший і найбільш пізна­вальний спосіб подорожування по Києву — пішки. По — справжньому відчути місто, пересуваючись на громад­ському транспорті, не вийде. І туристу, й особливо тому, хто вирішив надовго облаштуватися в столиці, є сенс витратити кілька днів на піші прогулянки.

Тетяна Кремень

Співвласниця концепт-стору “Пюре"

Важко сказати, що Київ особливо надихає любителів прогулятися магазинами — якщо недорого, то нудно. Але приємні винятки існують, куди ж без них.

Почнімо з дорогих марок — у місті є певна кількість ви — сокомодних бутиків, у яких продається весь люкс-набір: «Dolce&Gabbana», «Burberry», «Dior, Chanel» і тому поді­бне. Ціни порівняно з аналогічними магазинами в євро­пейських країнах завищені вдвічі-втричі, вибір мізерний (баєри вагаються брати всю лінійку бренду, побоюючись не знайти клієнтів — у Києві люди досить консервативні щодо свого вбрання). Зазвичай заможні люди без край­ньої потреби в ці магазини не заходять — набагато про­стіше та дешевше з’їздити на вихідні в Мілан чи Париж. Головними клієнтами цих закладів є юні подруги багатих та жонатих чоловіків — у Європу цих дівчат, на відміну від дружин, з собою не беруть, а одягатися гарно та дорого хочеться просто зараз.

Є декілька дорогих магазинів, які все ж вирізняються з-поміж більшості загальним настроєм та асортимен­том: «Atelier 1», «Chambre» та «Prototype». Концепція усіх трьох розрахована на більш вибагливих клієнтів, які бувають у Європах та ніжно ставляться до сучасної моди складного крою на кшталт Ріка Оуенса. В першому можна купити речі та парфуми «Commes des Garзons», а також речі деяких українських дизайнерів — наприклад, Лілії Пустовіт. Другий також пропонує вибірку інтелекту­ального одягу від різноманітних дизайнерів, більшість із

Масових брендів у столиці України — пальців рук ви­стачить порахувати: є «Zara», «Mango», «Benetton», «New-Yorker» і «Topshop», і ще декілька трохи менш відо­мих марок. Що тут скажеш, якщо весь Київ уже декілька років живе в тремтливому передчутті відкриття «H&M». З другого боку, ціни на цей одяг близькі до загальноєв­ропейських — отже, якщо вам раптом терміново потрібна звичайна футболка чи спортивні штани, можете туди за­йти.

Наявні представники базового сегмента розкидані по численних торговельних центрах, які в нинішньому Києві є чимось на зразок місць культурного відпочин­ку: щовихідних тисячі молодих сімей убивають свій час, прогулюючись поміж рядами шопінг-молів, а часом на­віть і купуючи щось. У такому lifestyle небагато веселого, разом з тим це досить популярний вид дозвілля. Ключо­ві місця: «Dream Town», «Караван» і «SkymaM».

У місті є і десь близько десяти інді-магазинів, які роб­лять акцент на маловідомих брендах і загальній дружній атмосфері. Більшість із них зосереджено в центральній частині старого міста, у квадраті між Львівською площею, Великою Житомирською, Володимирською і вулицями Богдана Хмельницького та Гончара — власники місцевих магазинів навіть мають намір організувати цей простір
як район для шо — пінгу «West Village».

Кожен із магазинів спеціалізується на певній тематиці.

Так, «The ONE» — крихітна крамниця, в якій продають­ся виключно ро­боти українських дизайнерів: асор­

Тимент невеликий, але підібраний з великим смаком. «TOSHOSHOP» — торгує азіатським streetwear у стиліс­тиці манга. «Sisters» — один із перших магазинів такого типу, продає яскраві та недорогі сукні найрізноманітні­шого походження. «ПЮРЕ» займається молодими бри­танськими та українськими дизайнерами, крім того, в магазині продають старий вініл, а також книжки і журна­ли про моду.

Всі ці магазини працюють у розслабленому ритмі — раніше 11-ї ранку ніхто не відчиняється, але й запізнілий покупець може розраховувати на те, що заради нього магазин зачинять пізніше. Крім того, в ці місця часто за­ходять просто, щоб поспілкуватися чи зустрітися з дру­зями.

Найдешевшим варіантом поповнити свій гардероб у Києві — як і в багатьох інших містах світу — залишаєть­ся секонд-хенд. Містом розкидана мережа невеличких магазинчиків, які пропонують «одяг з Європи на вагу», а найширший вибір вінтажного одягу — на Лісовому та Шу — лявському ринках.

Сергій Машкін

Графік, дизайнер, автор книжок “Хроники уходящего города” та “Заметки антигероя”

«Кинути брейк», «попрасувати Хрещатик», «Брод», «Бродвей». Гадаю, що повальна аме­риканізація назв центральних вулиць міст СРСР випливала з відчуття неусвідомленого протесту проти сірості радянського буття, засилля велетенських портретів радянських стовпів марксизму й кумачевих партійних гасел, які раніше виконували функції сучас­ної реклами. Америка ж з усіма її принадами була під звабливою забороною, а просунута частина населення займалася самонавію­ванням, знущально перейменовуючи офі­ційну мапу.

Народившись у центрі міста, я, мабуть, генетично всотав ставлення старшого по­коління з мого оточення до історичних назв вулиць. Більшість із них кияни вимовляли по-старому. Назвати, скажімо, вулицю Калі — ніна — Софіївською, Свердлова — Прорізною, Леніна — Фундуклеївською, а бульвар Шев­ченка — Бібіковським бульваром вважалося своєрідним шиком. Як дуля в кишені.

Я запрошую читача здійснити екскурс у спресовану тридцятилітню історію цен­тральної частини міста, прогулятися щойно политими і ретельно прибраними доріжка-

Ми, яких ще не окупували автомобільні пар­ковки. Не штовхатися в ошалілому натовпі приїжджих, а, дихаючи відносно чистим по­вітрям, прогулятися значущими місцями тієї епохи.

Маршрут>

На місці входу до метро «Площа Льва Толстого» — рес­торан «Кавказ» (1). Вікна були прикрашені модним тоді карбуванням. Зображені на ньому пишновусі горяни — вони пили, співали, пасли вівці, — закликали скуштувати смаколики східної кухні. Запиваючи сильно розведеним «Цинандалі» і бодяжним марочним «Тбілісі» переперче­не лобіо, шашлик із мороженої яловичини, недопечений хачапурі та інші наїдки, мирний слов’янський містянин налаштовувався на войовничий лад. Ресторан славив­ся груповими побоїщами. Втім, п’яні бійки були типовим явищем у всіх кабаках.

Ріг Толстого і Червоноармійської. На місці чергового бутика, перед входом у Пасаж, — павільйон «Соки — води» (2). Створена з неонових трубок, які ніколи не світилися, вивіска дивовижно нагадувала логотип Кока-Коли. Див­но, що ця ідеологічна диверсія (жарт художника із міськ — оформлення) залишилася не поміченою компетентними органами. Вивіска проіснувала аж до закриття крамниці.

Нинішній «Правекс-Пасаж» стоїть на місці «Комісі — онторгу» (3). Комісійних магазинів («комків») було два: взуттєвий та одягу. Нафталіновий запилюжений про­стір. Знайомі продавчині, що притримують закордонний ширвжиток. «Притримати» — слоґан радянської торгів­лі. У країні повального дефіциту — явище повсякденне. Продавець отримував за прихований, не виставлений на продаж крам переплату («вершки»), покупець ставав щасливим власником омріяного товару. Це стосувалося абсолютно всіх сфер торгівлі.

Просуваємося далі. Культовий осідок чоловічого на­селення. Дегустаційна розливайка «Троянда Закарпат­тя» (4) імітує винний погріб, це прохолодне, із запахом розчавленого винограду, тьмяне приміщення. Із вмонто­ваних у стіну діжок стражденний за помірну ціну отриму­вав необхідний заряд бадьорості. Особливий успіх мало «Іршавське», від якого тхнуло суничним милом. Кріплені вина в той час були набагато популярнішими, ніж горілка, коньяк тощо. Це пояснювалося ціною, відсутністю необ­хідної закуски (у кращому разі — цукерка), можливістю швидко заправитися на вулиці, не потрапивши за роз — пиття у неналежному місці на очі міліцейського патру­ля. Захопливо-заколисувальні бренди: «Рожеве міцне», «Плодоягідне» (сльози Мічуріна), «Сонцедар», «Рубін», «Портвейн 777», «Таврійський» і безсумнівний лідер — «Біле міцне» — назавжди закарбувалися в пам’яті стар­шого покоління.

Дійшовши до бульвару Шевченка, ми повертаємо лі­воруч. Заходимо у кафе «Українські страви» (5), дочірнє підприємство готелю «Україна». Невеличкий зал, оздо­блений панелями «під дуб», що асоціюється з кабінетом Коби, важкі меблі, на столах — герань. Одне з небагатьох місць, де подавали справжній український борщ із пам­пушками, в реальних глибоких полумисках, а не в сучас­них піалках, домашні котлети з гречкою та міцні напої, що відпускалися з невеликою націнкою. Кафе мало заслуже­ну популярність.

Працювало воно тільки у денні години.

Ріг Пушкінської та бульвару Шевченка — готель «Укра­їна» («Прем’єр-Палас»). Довжелезні коридори, встелені зеленими з червоною облямівкою килимовими доріжка­ми. Два буфети, на п’ятому і шостому поверхах, з малень­кими балкончиками, куди влітку допускалися посвячені. Бенкетна зала без вікон, яка нагадувала останній бункер фюрера, і, звісно, ресторан з літньою верандою і при­стойною кухнею. Улюблене місце відпочинку київських махлярів. Пізніше, на початку дев’яностих, відремонто­вана в барочному стилі зала стала штаб-квартирою зло­чинних угруповань.

Відрізок бульвару від пам’ятника Леніну до перехрес­тя Пушкінської називався «Алеєю пропащих» (6). На по­чатку сімдесятих — місце зустрічей молодіжної гіпової ту — сівки віком від 14 до 20. Це були безневинні збіговиська («сейшени») назагал непитущих і не схильних до хуліган­ства підлітків, патлатих, у вінках із кульбаб, з нашитими на коліна латками у вигляді сердечок, квітів і антиядер — ної символіки, що намагалися бути схожими на пасивних бунтівників Заходу. Всі вони десь навчалися, працювали, займалися винятково законною діяльністю. Поспілкува­тися ввечері з подібними до себе, послухати однолітка, котрий захоплено виконує на скрипці увертюру з ллойд- вебберівського «Суперстару», протистояти своїм вигля­дом офіційному стереотипу совєтікуса було для них най­більшим задоволенням, проте злочином ув очах влади.

Відрізок від Пушкінської до Хрещатика був прикмет­ний рестораном «Ленінград» (7), місцем, утім, вельми посереднім, розташованим на цокольному поверсі од­нойменного готелю.

Сучасному молодому читачеві важко собі уявити, що в будь-який радянський ресторан сторонньому відвіду­вачу потрапити було майже неможливо. Швейцар — від — ставник із бульдожою зовнішністю, лише впевнившись, що той, хто стукає у скляні двері, збагатить його затис­нутою в кулаці троячкою, милостиво відчиняв заповітні врата. Далі слід було, проминувши метрдотеля, домов­лятися з офіціантом «за стіл», сплачуючи йому тверду таксу («купку») окрім рахунку. Це була вторована схема проникнення до першого-ліпшого київського ресторану.

На сто метрів нижче — легендарна «Кафедра» (8). На­родна назва на початку сімдесятих закладу, що називався кафе «Київське». П-подібне приміщення, оздоблене чор­ним пластиком, з мокрими столиками-стійками, щільно заставленими кухлями зі спадаючою пивною піною, кухлі передаються понад головами величезної черги. «Кафе­дрою» місце називалося, вочевидь, через близькість до університету, а скуштувати пивних радощів не цурались ані студенти, ані їхні наставники.

Як активно-тусівочне місце «Кафедра» проіснувала до початку дев’яностих, аж до огульного звалютнення крам­ниць, кафе, ресторанів. Тепер на цьому місці піцерія, ви — номаркет і банк.

На місці сучасного магазину одягу (9) на розі вулиці були допотопні «Спорттовари», назавжди пропахлі гу­мою. Найбільшою удачею було вичепити собі китайські напівкеди, пізніше — московський «Адідас», ну, а вовня­ний костюм «Олімпійка», синій, з білою смужкою на ко­мірці, був обов’язковим атрибутом шкільного вчителя фізкультури і коштував доволі дорого — 36 повноцінних радянських карбованців.

Центральний гастроном (ЦГ) тих років (10). У молоч­ному відділі мінімум 20 сортів свіжого сиру і кілька ви­дів масла, які цілковито відповідали ГОСТу, тодішньому сертифікату якості, ця продукція захмарно відрізнялася ціною та якістю від нинішнього асортименту. Ковбасний відділ хоча й не хизувався такою кількістю найменувань, однак якістю не поступався молочному.

Прохідний двір ЦГ був по-своєму унікальним. За роз­ташованим у дворі сумнозвісним Печерським судом (11), що вирішує нині всі сутяжні урядові баталії, місти­лася вбиральня з непристойною назвою і силуетами в похабній позі, що проступали крізь шар тиньку. За туа­летом починалася гірка, піднявшись на яку і пройшовши крізь двір, можна було вийти на Пушкінську. Крізь гірку проходили труби опалення. Це було улюблене місце при­хильників моментального вживання спиртного на свіжо­му повітрі в осінній та зимовий час (труби були гарячи­ми).

Ріг Прорізної (Свердлова) і Хрещатика був прикмет­ний чавунними тютюновими кіосками (12), відлитими в стилі барочного кітчу. Вони існують і нині. В минулому, разом із радянсько-болгарськими виробами, там пропо­нували широкий вибір гаванських сигар, від карбованця до п’яти за штуку. Сигари не були популярними серед київських курців, як, утім, і чудовий кубинський ром «Га­вана клуб», по шість карбованців за 0,7 літра, що прода­вався практично всюди, але вживався лише у крайньому випадку. Найміцніші кубинські сигарети із сигарної крих­ти — «Монтекрісто», «Португас», «Кім» та інші — за часів частих тютюнових криз розкуповувалися «на ура», хоча звикнути до них міг далеко не кожен.

На місці нинішнього «Шато» містився гастроном «Лі­верпуль», на другому поверсі якого були кав’ярня і від­діл, що реалізовував головний сувенір міста — «Київський торт» фабрики ім. Карла Маркса (13), котрий мав шале­ний успіх у приїжджих. У вісімдесятих кафе-гастроном «Хрещатик» замінив зниклі з вільного продажу торти на незрозумілу печеню в горщиках, яка відпускалася не­змінним вусатим парубком і пергідрольною тіткою, одяг­неними в народні свитки, що камуфлювали низьку якість поданої страви псевдоукраїнською атрибутикою.

Площа Калініна (Майдан Незалежності) (14). У дале­кому минулому — Думська. Кардинально відрізнялася від нинішнього Майдану, що його нас закликають «не зради­ти». «Зрадили» його набагато раніше, дозволивши забу­дувати всім новітнім архітектурним дикунством. Як треба ненавидіти своє місто, щоб, задовольняючи власні амбі­ції та матеріальну ненажерливість, безнадійно понівечи­ти центр. Не отримавши, можливо, архітектурної завер­шеності, площа мала неповторний вигляд. Сталінський класицизм сусідував із дореволюційними будівлями змі­шаних стилів, там був чудовий овальний садок з унікаль­ною чашею фонтана в центрі, з віковими каштанами, ла­вами чавунного литва. Улюблене місце мам із візочками та пенсіонерів, які медитували на осонні.

Підніжжя Володимирської гірки (15). Український Дім — колишній музей Леніна. Пам’ятник комуністичній диверсії проти багатовікової історії Київської Русі. Са­краментальна фраза «На ідеології ми не економимо» втілилась у вигляді архітектурного покруча, де найцінні­шим вмістом була копія простреленого ленінського кар­дигана. А раніше на цьому місці був скляний павільйон «Лада», де перед еротичною прогулянкою пагорбами Володимирської гірки закохані підкріплювалися пареним шашликом на дерев’яній шпажинці і склянкою-другою кримського портвейну.

За філармонією розпочиналося «Містечко розваг» (16) — плацдарм каруселей, атракціонів і місце відпочин­ку задерикуватих підлітків. Ну, а як забути «Слоників»? Фонтан зі скульптурною групою слонів, що купалися, був оточений численними столиками. На «Слониках» можна було розслаблятися, випиваючи й танцюючи під звуки, що долинали із розташованої поряд оркестрової «муш­лі» години до 12-ї вечора, а це за тих часів було немало. До «Слоників» навідувалося не одне покоління киян, що й було засвідчено довоєнною кінохронікою, котра демон­струвала щасливі пари у фонтанних бризках. За свідчен­ням старожилів, місце функціонувало навіть в окуповано­му німцями місті. Улюблена місцина киян протрималася до зведення велетенської арки з неіржавіючої сталі (17), що символізувала, за задумом комуністів, непорушну дружбу народів СРСР Питне сусідство визнали блюзнір­ським, і «Слоники» зникли назавжди.

По-своєму цікавим місцем була «Жаба» (18) — танц­майданчик, що приліпився на схилах Дніпра, на спуску до пішохідного мосту. Оточений дерев’яною ґратчас­тою огорожею, майданчик був місцем постійних побоїщ. Під магнітофонне ревище забороненого міністерством культури Біла Гейлі курсанти морського політучилища на Подолі (нині там Києво-Могилянська Академія) бились із блатняками-стилягами, вирядженими за модою 60-х у підстрелені штанці, пістряві нейлонові шкарпетки і го­строносі «шузи».

Час повернутись у центр. Мацаки столичного «спрута» тяглися вбік, захоплюючи «Російський чай» і центральну «Кулінарію» (19). Анфілада приміщень «Кулінарії» була передвісником розв’язання проблем домогосподарок, які отоварюються готовими салатами, котлетами і пель­менями у сучасних супермаркетах. За помірну ціну ку­пувалися готовий вінегрет, курячі шніцелі, оселедцеве масло тощо. Усі ці делікатеси можна було скуштувати за високими круглими столиками. «Кулінарія» сьогодні пе­ретворилася на їдальню «Два гусаки» і черговий розпо­дільник готового одягу, подрібнений на стійла так званих бутиків.

Пасаж, він же «Дитячий світ» (20). Біля входу в арку

— два заклади-близнюки. На першому поверсі автомати з холодним розливним молоком і гарячими булочками з повидлом. Усе по п’ять копійок! На других поверхах мами балували зразкових нащадків різнокольоровими куль­ками морозива. Дивовижний смак натурального вмісту металевих вазочок залишався незабутнім яскравим спо­гадом. А додана до морозива пляшка «Крем-соди» га­рантувала цілковите щастя.

Вміст кубічної будівлі метро був цікавий хіба що при­їжджим. Триповерхова ресторанна стайня не поважала­ся киянами і відвідувалася лише у разі крайньої потре­би. Розподіл куба на «МакДональдз» і крамниці західних брендів не міг наснитися навіть найбільш оптимістично налаштованому космополітові. Так само важко було уявити майбутні сяючі вітрини з малодоступним для пе­реважної частини населення ширвжитком, що замінили скромні крамниці з ненав’язливими вивісками «Взуття», «Тканини», «Молоко».

На першому поверсі зменшеної копії московських висоток — кінотеатр «Дружба» (21). У двох невеликих задушливих залах можна було побачити не допущені на широкий екран фільми Тарковського, Шепітько або Фел — ліні. Нагадаю, що квиток на денний сеанс коштував 25 коп., а на вечірній — від 30 до 50.

Черево центру — Бессарабський ринок (22). Ниніш­ньому розмаїттю він, звичайно, поступався, але хто мав нетрудові доходи, той міг отоваритись якісними харчами саме там. Мешканці Басейної та Круглоуніверситетської періодично зазнавали нашестя щурів, які часто мігрува­ли з підвалів ринку. Базар мав славу реабілітаційно-від — новлювального центру. В якому ще місці можна було по­легшити вранішній похмільний смуток кухлем добірного розсолу — безкоштовною пільгою для стражденних.

Як не згадати задушевні умови підсобок знайомих м’ясників, з обов’язковим тапчаном, киплячим супчиком на електроплитці й ослизлою колодою, на якій відрубува­лася від туші дефіцитна вирізка. Ринок був і залишається окремою державою, зі своїми законами і кодексом чес­ті. Споживацькі запити задовольняються повною мірою і зараз, та от теплота людсько-ринкових відносин зали­шилася в минулому.

Наближаємося до кінцевого пункту нашої оглядової екскурсії, оминаючи сучасний храм товариства спожи­вання — торговий центр «Арена», за історичним фаса­дом якого раніше містився лікарняний комплекс і серед­ня школа із власним басейном. Ми підходимо до бару «Лезо» («Бритва») (23), розташованого у вузькій шпарині між будинками. У доісторичні часи — крамничка приладдя для гоління, що пропонувала зазубрені леза, які обдира­ли шкіру, помазки зі свинячої щетини, яка мала власти­вість вилазити, й електробритви «Харків». Перебудована на бар, крамничка зберегла свою назву. Питне примі­щення нагадувало обрізаний плацкартний вагон. За стій­кою владарював Скорцені — бармен, що отримав гучне прізвисько через шрам на одутлій пиці. Герой Третього райху вславився зухвалими диверсійними операціями, а його тезко з не меншою зухвалістю провадив експери­менти над шлунками співгромадян, замінюючи марочну «Тису» несосвітенною бурдою.

Закінчуючи цю екскурсію, із жахом розумію, що перо не встигає за карколомною прудкістю, з якою окуповують і перейменовують торгові заклади центру. Тільки-но по­захоплювалися довгожительством ювелірного «Кашта­ну», а він уже перетворився на банк. «Українські ласощі», котрі мали піввіковий стаж, теж не встояли. Знаменитий гастроном «Об’їдки» на розі Великої Житомирської і Во — лодимирської поглинула кавова імперія. І перетасуван­ням, що змінюють звичні й дорогі як пам’ять для корінних киян найменування, не видно кінця-краю.

Ірина Бондаренко координаторка Асоціації велосипедистів Києва

Щоденні міські газети час від часу публі­кують «цікаві факти з життя киян 100 років тому». З однієї з таких заміток я дізналася, що 100 років тому життя велосипедистів у Києві було дуже важким, їх усіляко утискали, забороняли їздити дорогами (щоб не лякали коней) і тротуарами (щоб не збивали людей) або ж дозволяли їздити тільки в певний час доби. Найбільшими ворогами велосипедис­тів були власники кінних екіпажів — адже, обираючи велосипеди, городяни позбавля­ли кучерів роботи!

Запевняю вас: із того часу в житті вело­сипедистів мало що змінилося.

Натомість змінилися велосипеди: дере­в’яні рами перетворилися на сталеві, потім на алюмінієві, потім на карбонові. У велоси­педів з’явилися передачі. Харківський вело­сипедний завод, відомий своїми «Україна — ми», «Старт Шосе» та нелюбов’ю до передач, потроху занепав, бо передачі надзвичайно потрібні в місті, яке стоїть на трьох пагорбах і одній річці.

У центрі міста збудували велотрек — і вже на початку нового тисячоліття вщент його зруйнували, побудувавши просто на одній із

Його підпор елітну багатоповерхівку.

Поступово в Києві з’явився прошарок лю­дей, які їздили на велосипеді постійно: на роботу, в магазин, в театр. Спочатку таких було кілька десятків, пізніше стало кілька со­тень. Вони їздять на велосипедах до старо­сті — майже кожного разу, коли я іду на радіо, телефонують літні люди, і перше, що вони кажуть, вітаючись: «Я їжджу на велосипеді постійно уже 40-50-60 років».

З появою велосипедів у великих магази­нах та на ринках кількість велосипедистів у місті різко зросла: спочатку вони їздили тіль­ки в парки, і лише у вихідні, але, спробував­ши їздити на велосипеді на роботу, багато з них обрали велосипед як вид транспорту. Спочатку вони їздили тротуарами, але потім дізнавалися, що це заборонено Правилами дорожнього руху (які у питанні велосипед­ного руху не змінювалися ще з часу їхнього прийняття). Набуваючи досвід катання, ве­лосипедисти виїжджали на дороги. Як і сто років тому, водії екіпажів потужністю в кілька сотень кінських сил стали головними опо­нентами велосипедистів на дорогах.

У 2004-му велоактивісти сформували громадську ініціативу «Зеленому місту — зе­лений транспорт». Вони вимагали створен­ня велодоріжок, велопарковок, можливості безпечно пересуватися містом на еколо­гічному виді транспорту. У 2008-му, коли п’яний водій на смерть збив киянина Олек­сія Башкірцева і зміг вимовити тільки сло­ва «машинку шкода», кияни згуртувалися і виїхали на «Велонаїзд» — масштабну акцію з вимогою відкрито розслідувати справу та побудувати велодоріжки. Водію дали строк, а на місці загибелі Олексія друзі встановили білий велосипед-примару — пам’ятник вело­сипедистам, що загинули на дорозі. Але ве — лодоріжки у Києві так і не з’явилися.

Громадська ініціатива «Зеленому міс­ту — зелений транспорт» перетворилася на Асоціацію велосипедистів Києва — так було коротше і зрозуміліше. Основною метою ро­боти цієї громадської організації стало обла­штування велоінфраструктури міста та його околиць, а також популяризація велосипеда як екологічного виду транспорту, відповідно, збільшення кількості велосипедистів у місті. Асоціація зібрала близько півтисячі містян, які готували зміни до нормативних актів та писали нові документи, перекладали іно­земні правила, стежили за діяльністю та обі­цянками міської влади, виїжджали на спільні акції — робили усе залежне від громадськос­ті, аби велоінфраструктура у Києві стала ре­альністю. Усі вони працювали і працюють в організації безкоштовно.

У грудні 2009 року Київська міська рада несподівано проголосувала за Програму облаштування велодоріжок у Києві до 2012 року. Програмою затвердили облаштування 17 велосипедних маршрутів уздовж осно­вних магістралей міста — як запропонували велоактивісти за два роки до того. Але на момент затвердження програми уже стало ясно, що обмежуватися виключно велодо — ріжками не можна: потрібно проектувати та будувати безпечну та зручну мережу з ве­лодоріжок, велосмуг та вулиць «спільного простору», на яких велосипедисти мають пріоритет у русі. Фактично з’явилася нова мета — таке облаштування міста, щоб кожна вулиця і кожен провулок стали безпечними та придатними для проїзду велосипедиста.

Нехтуючи усіма термінами виконання Програми облаштування велодоріжок, у 2010-му міська влада відкрила першу вело — доріжку на новозбудованій вулиці Здолбу — нівській, що на Позняках. Доріжка була дуже вузькою і короткою, починалася і закінчува­лася несподівано і жодним чином не іденти­фікувалася пішоходами, тож невдовзі вона виявилася найулюбленішим місцем прогу­лянок молодих мам з візочками.

Будівництво першої велодоріжки вияви­ло всі проблеми, які потрібно вирішити на шляху до зручної велоінфраструктури: за­старілі будівельні норми, нестача досвіду в проектувальників, невміння будівельників, Правила дорожнього руху, підлаштовані під автомобілістів і аж ніяк не під пішоходів чи велосипедистів.

Навіть розробляючи нову стратегію роз­витку Києва до 2025 року, міська влада аб­солютно не враховувала потреби велоси­педистів та пішоходів, прагнучи розвивати місто, орієнтоване на автомобілі, а не на людей: розширення доріг, паркування на тротуарах, будівництво тунелів, підвище­ний швидкісний режим. Асоціація велоси­педистів Києва та Німецьке бюро технічного співробітництва розробили та надали місту рекомендації щодо раціонального розвитку транспорту: збільшення громадського тран­спорту, збільшення кількості велосипедних маршрутів, облаштування місць для піших прогулянок. Водночас варто зменшити ви­користання автівок у місті: обмежити в’їзд у центр, збудувати «виловлювальні» паркінги

На околицях, упровадити зниження швидко­сті руху.

Чи стане раціональний, або, як його нази­вають у Європі, стійкий розвиток транспорту (sustainable transport) провідним для міської влади, чи стане Київ містом для людей, а не для машин, — побачимо згодом. Саме за­раз, коли готується до випуску цей путівник, згадані питання активно обговорюються в міській адміністрації. Ми сподіваємося, що добро переможе.

Маршрут>

Маршрут починається від Європейської площі — лише заради того, щоб провести вас у таємне подвір’я з вело­сипедною міською поштою (1). Знайдіть адресу «вулиця Грушевського, 4б» — це арка ліворуч від входу в готель «Дніпро», — та рухайтеся вглиб доти, доки не дійдете до затишного двору в рожевих тонах, де звисають залишки труб та балконів, а на розваленій платформі на рівні дру­гого поверху побачите встановлений різнокольоровий велосипед. Він ніколи не їздив, бо зібраний зі старезних запчастин, але він виконує іншу функцію: комунікативну. Напишіть коханій або незнайомій людині листа, підпи­шіть замість адреси номер мобільного телефону адре­сата і залиште у скриньці біля велосипеда. Щотижня таємні поштарі забирають та доставляють листи. Термін доставки — два тижні.

До речі, сам двір на Грушевського, 4б (який коротко

Називають «Г4Б») — це мистецький простір, де постійно діє виставка міських фотографій, а у вихідні відбуваються концерти та вистави.

Помилувавшись задвірками Києва, рушайте через перехід в бік Парламентської бібліотеки та прямуйте до Філармонії. Вам випаде проїхатися єдиною велодо- ріжкою у центрі міста. Доріжка пролягає від Філармонії до Поштової площі по тротуару Володимирського узво­зу (2) (того тротуару, що ближче до Дніпра) і пов’язана

З майже романтичною історією, у якій задіяні велосипе­дисти, нічне розмішування цементу, крадіжка дорожніх знаків міліціонерами та білі ведмеді.

Теплої осені 2010 року київські велосипедисти вирі­шили намалювати велодоріжку самостійно — адже міська влада цьому не сприяла, та й узагалі ставилася до дво­колісних несерйозно. Серед варіантів місць, над якими міркували активісти, були бульвар Шевченка та Воло — димирський узвіз — обидва ці маршрути позначені на карті велодоріжок Києва (затвердженій для виконання міською владою), але час показав, що там ніхто не зби­рався нічого облаштовувати. Після тижневих роздумів обрали Володимирський узвіз — тому що там на дорозі бруківка, якою небезпечно з’їжджати круто вниз. За день до запланованої дати малювання троє велосипедистів прибули на Володимирський і потай у кущах почали роз­мішувати цемент із піском та водою, аби зробити заїзди на тротуар. Потім бігали з відром на початок майбутньої «велодоріжки» і просто перед капотом ДАІ-шної машини заходилися вимощувати гірку з цементу, намагаючись зобразити дорожніх працівників. Спеціально для цього навіть одяглися у помаранчеві робочі жилети.

У день відкриття, коли цемент уже застиг, приїхали з фарбою й трафаретами. Можна розповісти багато істо­рій про те, як велосипедисти намагалися малювати рівну лінію, яка б відділяла велодоріжку від пішохідної частини. Зрештою, і зараз можна побачити їхні старання — саме ця крива лінія з надзвичайно стійкої білої фарби досі збе­реглася на тротуарі. Дорожні знаки, що їх велосипедисти власноруч склеїли з фанери, зняли уже через тиждень: очевидці свідчать, що їх демонтували охоронці правопо­рядку — чи то міліціонери, чи то дорожні служби.

А до чого тут білі ведмеді? У їхніх костюмах четверо велосипедистів малювали велодоріжку. Щоб у такий спосіб процитувати відомий дитячий вірш Чуковського «Їхали ведмеді на велосипеді».

Після обережного спуску до Поштової площі (3) (не забувайте тиснути на гальма та попереджати пішоходів дзвіночком) одразу повертайте праворуч, не виїжджаю­чи на дорогу. Ваша остання ціль на правому березі — Пі­шохідний міст (4), тож рухайтеся у його напрямку тро­туаром, між старими будинками водопровідних станцій праворуч від вас та недемонтованими трамвайними рейками ліворуч. Раніше, ще коли не було метро до лі­вого берега (на початку 1960-х потяги метро ходили від «Вокзальної» до «Дніпра»), цими рейками їздив трамвай­чик до Ленінградської площі. Через Дніпро трамвай пе­ребирався мостом Патона, і коли в останні десятиліття з моста демонтували колії, трамвай став майже непотріб­ним: його маршрут скоротили від Контрактової площі до підніжжя Батьківщини-матері, а цей маршрут, незважаю­чи на усю його мальовничість, уже не мав такого попиту. У 2011-му рейки демонтували на Поштовій площі (щоб не заважати їздити машинам), і тепер ці колії — взірець нерозумного впорядкування в місті (адже електричний транспорт є значно прогресивнішим за паливний, тож пріоритет мав бути на його користь, а не на користь при­ватних авто).

Як доїдете до Пішохідного моста, не поспішайте тяг­нути свій велосипед сходами вгору. Проїдьте під мостом і десь за 100 метрів побачите підйом для автомобілів та велосипедистів. З моста огляньте Поділ — він виглядає звідси особливо романтично, майже як маленькі євро­пейські набережні.

Поки що уявною, але запланованою велодоріжкою на Пішохідному мості спускайтеся і їдьте прямо до кінця кі­осків (це 50 метрів від моста), а за ними поверніть ліво­руч. По бетонних плитах, траві та частково по піску до­їдьте до металевої вежі — її видно здалеку. Це парашутна вишка (5), з якої на вихідних «скидають» парашутистів. З правого берега зазвичай цікаво спостерігати, як над деревами коливаються на вітрі чорні «краплі» парашутів, прив’язаних до вишки — подеколи й півгодини в очікуван­ні вдалого вітру, — а потім вони м’яко спускаються за де­рева.

Якщо ви не побачили під вишкою парашутів і не маєте змоги скористатися цим незвичним агрегатом, повер­тайте назад на дорогу від Пішохідного моста на Труха — нів острів. Поки його не забудували кіосками на кшталт Гідропарку, він є одним з двох найкрасивіших островів Києва (другий такий острів — Муромець, до якого ми й прямуємо). Їдьте навпростець до місточка через малень­ку річку з тихою водою — особливо прекрасна ця річка пізньої осені і взимку, а влітку нею розсікають байдарки та каное. Тепер, коли ви переїхали міст, ви можете не ди­витися на карту — це єдина дорога на острові, і збитися на манівці з неї неможливо.

Їдьте повільно — щоб не лише насолодитися красою природи, але й щоб не пробити колесо: дорога доволі стара і ямкувата. Час від часу озирайтеся назад — в одно­му місці відкривається особливо прекрасний вид на Ми­хайлівський Золотоверхий монастир (6).

Наступний пункт — недобудований Подільсько-Вос — кресенський міст (7), який через підвішені під мостом жолоби для метро виглядає як космодром. Поки що тут не відкрили станцію «Труханівська», тож насолоджуйте­ся тишею та величчю цього місця. На жаль, існують всі підстави вважати, що після відкриття нової станції метро Труханів острів перетвориться на другий Гідропарк, і ви уже не зможете тут кататися з такою приємністю.

Після моста на вашому шляху трапиться незвичне місце — чи не єдина ділянка сосен у цьому листяному лісі (8). Щойно відчуєте хвойний запах, спиняйтеся і їдьте в глиб лісу ліворуч, перпендикулярно до дороги. За кілька десятків метрів вам відкриється тихе невелике озеро, де можна відпочити, а потім повернутися на дорогу.

Мандруючи дорогою далі на північ, ви проїдете під Петрівським залізничним мостом (9) та його охоронною зоною, і тоді вам відкриється краса Московського мос­ту (10) — адже ви уже майже до нього доїхали. Забудьте усі жахливі хвилини і години, які ви могли простояти на Московському у заторах, — збоку він виглядає стрімко, сильно і невимушено, а різнокольорові мураш — ки-машини на ньому тільки додають шарму.

Наступна зупинка — ще один острів. Рухай­теся до Московського моста і, подолавши не­великий підйом, повер­тайте під міст ліворуч.

Ви залишаєте Труханів острів і потрапляєте на острів Муромець, де розкинувся парк

Дружби народів. Велосипедисти та інші закохані в цей острів називають його коротко — ПДН (11), тож тепер ви, почувши цю назву, знатимете, про що йдеться.

Ранньої весни острів затоплює подеколи на два ме­три, але коли вода сходить, по ньому скрізь у дзеркаль­цях калюж розквітають темно-сині та жовті іриси. Піз­нього літа на острові буяє різнотрав’я — жовто-біло-сині килими квітів із важким запахом та ліниві бджоли, — і ніщо не вказує на двокілометрову близькість до Оболоні чи Троєщини.

Велосипедисти люблять цей острів по-своєму: тверді стежки майже без піску, пагорби, спуски, несподівані по­вороти — разом із навколишньою красою ці принади при­ваблюють сюди майже всіх велокиян. Особливістю ост­рова є те, що можна їхати будь-якою стежкою, всі вони сходяться в одному початку (Московський міст) і в одно­му кінці (дамба на Десні). Посередині маршруту можна побачити Перший місток (12) (існують також Другий та Третій, ви можете їх пошукати також).

Якщо ви їдете правильним шляхом, вам пощастить побачити хутір із трьома хатами і собакою (13): звідти кожного ранку мешканці виїжджають на роботу — крутять педалі до Московського моста, а потім на тролейбусі до метро. Ввечері так само додому, до свого маленького ху­тора в серці мегаполіса.

Якщо ви оберете інший маршрут, то зможете проїхати уздовж Десенки, затоки Десни, яка відділяє ПДН від Тро­єщини. За півгодини-годину ви доїдете до місця, куди важко потрапити на чомусь іншому, крім велосипеда, — до дамби на Десні (14), що поєднує острів з «континен­тальною» Троєщиною.

Ця дамба — таємниче і приємне місце. Обабіч неї на острові розташувалася база відпочинку «Укртелекому», але якщо вам дуже хочеться на їхній пляж з білого пісоч­ку, ви легко можете подолати паркан — за цим ніхто не стежить. Але навіщо вам пляж, краще посидьте на дамбі, подивіться, як поодинокі рибалки куняють над вудочка­ми, а якщо сидітимете тихо, можливо, вам вдасться по­бачити видру. На початку весни вода Десни перелива­ється через дамбу в Десенку, іноді піднімається на кілька метрів вище дамби. Така ситуація була у 2010-му — тоді навіть МНС-ники чергували з обох боків, нікого не пус­кали і розповідали, що вже двох велосипедистів з дамби знесло, їх ледь врятували, а велосипеди забрала вода.

Тож якщо ви не зустріли МНС-ників, перетинайте дам­бу та виїжджайте на континент — на першому роздоріжжі повертайте ліворуч. Трохи бруківки, трохи старого ас­фальту — і ви опиняєтеся на дорозі, вимощеній бетонни­ми плитами (15): це ваш шлях назад до міста. Ймовірно, ви цього не помітили, але ви у Київській області, а місто почнеться лише за кілька кілометрів.

Якщо ви подорожуєте у вихідний день, ви можете по­бачити праворуч групу людей, які запускають у небо ра — діокеровані літачки. Люди збираються тут на весь день і, здається, навіть не їдять — настільки вони захоплені сво­їми літачками.

Бетонна дорога вестиме «за лаштунки»: навколо вас височітимуть трави та квіти, а за ними у тумані здіймати­муться висотки Троєщини (16). Коли їдеш цим шляхом, розумієш, що місто — це лише будинки посеред поля. Просто багато будинків посеред поля.

Зачувши гавкіт собак та запах молока, знайте: ви у справжній Троєщині, у селі (17), на честь якого назвали весь район. Тут життя іде навспак, курсує один пузатий автобус, дуже старий, але приходить чітко за розкладом.

Тут бігають свійські собаки, похилилися паркани, цвіте калина. Тут дуже спокійно і добре, хоча селище також стихійно забудовується котеджами.

Виїхавши з минулого (з села Троєщини), рушайте на­зад до цивілізації — в бік Московського моста (18). Тепер вам доведеться відчути усі недоліки техногенного розви­тку: навіть якщо ви будете їхати тротуаром (наполегливо раджу), вам здаватиметься, що кожна машина позаду їде просто вам у спину, а ще ви фізично почнете відчу­вати вихлопні гази, що скупчуються над мостом. Швидко проїдьте Московський до Героїв Сталінграда і пірнайте під міст у бік Подолу.

Спускайтеся з велосипедом у перший підземний пе­рехід, аби перейти до набережної. Ховаючись від шуму машин, ви можете спуститися до самої води і їхати тут спокійно, час від часу об’їжджаючи рибалок. Тепер ви можете подивитися на Подільсько-Воскресенський міст із лицьового боку (тильний бік ви вже бачили), а також подивитися на міську гавань з Гаванського мосту. Тут можна посидіти в тиші, а потім рушити далі на Поділ — ласкаво просимо назад у мегаполіс! (19)

Dl

Й и»ТЬ($Ык>

Олексій Радинський активіст Центру візуальної культури, редактор української версії журналу “Політична критика”

«Київ радянський» — маршрут-постулат. Бо Київ, яким ми його маємо і знаємо, — на­самперед радянське місто. Префікс «пост» тримається біля цього слова так само не­впевнено, як самопальні пострадянські до­будови на дахах і фасадах будівель із попе­редньої ери.

Цей постулат не є ані прорадянським, ані ностальгічним. Якщо, звісна річ, не врахову­вати «прогресивної ностальгії» за стрункими й строгими формами архітектурного модер­нізму, що прийшов до Києва у постхрущов — ські десятиліття. Ті модерністські форми

— літаюча тарілка Інституту інформації, хма­рочос бібліотеки Вернадського, фасадний ритм палацу «Україна», езотеричні лінії парку Пам’яті, кубатура «білих корпусів» універ­ситету Шевченка — протягом кількох декад вкрили собою пасторальні пагорби вчораш­ніх міських околиць, досі всіяних «приватни­ми секторами» з хатами-мазанками та при­леглими пасовиськами.

На початку 1960-х Київ, що однією ногою стояв у домодерному рустикальному бо­лоті, ступив на бетонний ґрунт модернізму. На щастя для болота, підвела якість бетону.

Праці пізньорадянських архітекторів Києва тепер сприймаються крізь фільтр потворно­го сіро-зеленого матеріалу, яким було вкри­то їхні фасади за умов економної економіки. Провінційний пострадянський діснейленд, що прийшов їм на зміну, лише відтінює мо­нументальні брили київського «інтернаціо­нального стилю». Боротьба бетону з боло­том триває.

(Застереження. Вибір пунктів маршруту в жодному випадку не претендує на вичерп­ність чи репрезентативність. Він продикто­ваний виключно особистими вподобаннями та шляхами пересування).

Маршрут>

Палац «Україна» та околиці

Їхати до радянського Києва слід на метро. Доїхавши до станції Палац «Україна», уважно подивіться на ре­кламний монітор під стелею вагона. Це єдиний шанс по­бачити палац «Україна» таким, яким він є насправді — під поверхнею гігантського банера, розтягнутого на всю до­вжину його фасаду. Призначення цього банера не лише економічне: затуляючи палацовий фасад, що ритмічно пульсує чорним склом і жовтим металом, банер насам­перед приховує те, що палац нині використовується не за призначенням.

Національний палац мистецтв «Україна» у його первинному вигляді — це щось на кшталт вивернутого фортепіано, що виставило свої нутрощі напоказ. У добу електронного звуку нескладно уявити музику, яка засти­гла б у такій архітектурі. Якби музична утопія здійснилася, за цим фасадом мали б відбуватися масові сеанси ато­нальної музики, або принаймні фестивалі мінімал-техно. Афіші палацу «Україна» натомість рясніють виступами фольклорних колективів та недобитків світової естради. Інтер’єр палацу, що колись неодноразово перетворю­вався на знімальний павільйон для науково-фантастич­них фільмів, було безнадійно спаплюжено під час гран­діозної реконструкції в 1990-х — тож заходити всередину немає жодного сенсу, як, зрештою, і наближатися до цієї споруди за наявного стану речей.

Отже, надивившись на рекламний монітор у вагоні метро, розглянемо краще саму станцію, чиї червоні пі­лони можна було б легко прийняти за твори абстрактних експресіоністів (якби ті працювали в техніці мозаїки й дотримувались комуністичних поглядів). Круглі метале­ві люстри також наче прилетіли сюди з американських 1950-х, нажаханих радянськими літаючими тарілками (насправді люстри перевішали сюди з київського музею Леніна). Мозаїка наприкінці платформи мала б називати­ся «Привіт Борису Гройсу»: соцреалістична фігура чер- воноармійця вписана в оточення з абстрактних супрема — тистських форм — чим не ілюстрація тези про органічний зв’язок аванґарду та соцреалізму?

Достеменно невідомо, чи на створення й розташу­вання цієї мозаїки вплинув той факт, що за кілька сотень метрів від неї — місце народження Казимира Малевича, засновника супрематизму. Нині на цьому місці — «мону­мент Малевича» (1): найбільша у світі супрематистська скульптура, каркас гігантського довгобуду, що своєю структурою нав’язливо нагадує скромненький портал офіційної «алеї Малевича», розташованої навпроти. Зу­сібіч милуючись пам’ятним знаком Малевичу, поволі наближаємось до наступного пункту програми.

Парк Пам’яті

Всупереч намірам його авторів, це місце відоме у Києві як крематорій (2) на Байковій горі. Отримавши замовлення на проект міського крематорію, київські ху­дожники Рибачук і Мельниченко прагнули зробити все, щоб крематорію — у звичному значенні слова — у Києві не з’явилося. Була середина 1960-х, у Києві щойно дозво­лено говорити вголос про Бабин Яр і про те, що сталося там з тілами розстріляних нацистами перед здачею Киє­ва. Чимало архітектурних майстерень навідріз відмови­лися будувати споруду, де спалювали б людей. Рибачук і Мельниченко, які щойно завершили нереалізований проект монументу в Бабиному Яру, запропонували вихід.

Комплекс київського крематорію не мав бути схо­жим на жодну земну споруду, ніщо не мало нагадувати про його функціональне призначення. У результаті парк Пам’яті є чи не єдиним на світі місцем, де архітектура межує з психотерапією. Усе в цьому комплексі — від нарі­зування терас до звивистих форм залів кремації — спро­ектовано, аби зменшити стрес для тих, хто прийшов по­прощатись із близькими. Звідси й ідея парку Пам’яті, а також «храму неба» (на такій назві залів кремації наполя­гають їхні автори). Існує легенда, що проект такої аван­гардистської споруди у Києві було затверджено лише тому, що міські чиновники побачили у ній відповідник знаменитій Сіднейській опері (насправді обидва об’єкти

До проекту парку було включено монументальну Сті­ну пам’яті — кільканадцятиметрову рельєфну поверхню, яку Рибачук і Мельниченко створювали протягом 13 ро­ків. Тимчасовий лібералізм київської бюрократії невдовзі перетворився на свою протилежність. На початку 1982 року, після численних скарг на невідповідність цього про­екту нормам соцреалізму, майже завершений об’єкт за­вдовжки понад двісті метрів було вкрито шаром бетону. Художників звинуватили в тому, що замість Стіни пам’яті вони вирішили відтворити свій проект, не реалізова­ний в Бабиному Яру. Шар бетону, що вкриває людські фігури Стіни пам’яті, і є найкращим (хоч і несвідомим) пам’ятником жертвам терору.

«Білі корпуси» університету Шевченка та околиці

Наближаючись до «білих корпусів» університету Шев­ченка, варто затриматися на розі вулиць Васильківської та Ломоносова, де на тильній стіні Інституту онкології розташовано одне з найпослідовніших втілень радян­ського наукового світогляду. Як видно з на диво добре збереженої мозаїки, цей світогляд успішно сполучав новітні технології з елементами магічного мислення. На цій мозаїці група лікарів, схожих у своїх білих шатах на східних мудреців (чи на «ізраїльських онкологів» із сучас­ної реклами), випускають із рук сліпучий промінь, за до­помогою якого нищать потойбічну потвору (аби ні в кого не лишалося сумнівів щодо її назви, потвору оснащено кліщами).

Це не єдиний взірець наочно-наукової мозаїки в око­лицях університетського містечка. На фасаді Інституту ядерних досліджень (3), приміром, без застережень зображено, як двоє дебелих робітників розщеплюють атом за допомогою чималеньких металевих щипців. Інститут кібернетики зустрічає відвідувачів більш та­ємничою мозаїкою, котру можна вважати піонерським втіленням віртуальної реальності в радянській культурі: ромбоподібне обличчя людиноробота вписано у різно­барвний фрактал, з якого бризкають зооморфні інфор­маційні потоки. Саме Інститут кібернетики спричинив появу на навколишніх Теремках житла для майбутніх лю — динороботів: тут виник житловий комплекс, чиє плану­вання навряд чи вдасться пояснити з земної точки зору, натомість із неба, себто у плані, ця група будівель являє собою майже довершену молекулярну структуру.

Околиці «білих корпусів» (4), як і сама територія універ­ситетського кампусу, — виразний приклад застосування архітектури як засобу психологічного програмування. Чого варті бодай університетські будівлі, чиї рубані кубіч­ні форми, здається, самі по собі мають сприяти розвитку абстрактного мислення. Або рельєфи на фасаді механі­ко-математичного факультету, котрі своєю фігуративною потворністю повинні відбивати у представників точних наук будь-який інтерес до гуманітарної творчості. Розви­ткові уявлень про устрій суспільства сприяє студентська їдальня, поділена на цивільний та військовий блоки, при­чому до першого не потрапиш, не зазирнувши — з роз­ташованого над ним проходу — до другого.

Бібліотека Вернадського

Над хмарочосом бібліотеки Вернадського заходять на посадку літаки, що прямують до аеропорту «Жуляни», ви­кликаючи нездорову ейфорію в охоплених самовбивчи­ми настроями дисертантів та інших мешканців читальних залів із ілюмінаторами, розташованими на стелях. Відри­ваючись від нудного чтива, дисертант задирає голову та бачить, як до стрункої вежі книгосховища наближається літак компанії Wizz Аіг і дірявить її наскрізь. Будівля, по­вна паперу по вінця, миттєво спалахує. В читальному залі зчиняється гамір, усіх охоплює паніка, і лише щасливий дисертант непорушно споглядає крізь ілюмінатор у стелі, як бібліотека поверх за поверхом повільно осідає на зем­лю, поширюючи хмари паперу та пилу.

Національна бібліотека ім. В. І. Вернадського —

Ідеальна модель вітчизняної науки, тож не дивно, що в багатьох причетних до неї вона викликає найбільш агре­сивні фантазії. Зовні вона виглядає суворою, недоступ­ною, самодостатньою. Щось на кшталт моноліту, якому вклоняються первісні люди в «Космічній одіссеї 2001». Та щойно потрапляєш усередину, як помічаєш абсурд­ну невідповідність цього фасаду його реальному змісту. В ніздрі б’є різкий та затхлий сморід речовини, яку ви­користовують для презервації книжок. Перше, що ти ба­чиш, — несосвітенне панно площею в триста квадратних метрів, у центрі якого — охоплений нестерпною тугою чо­ловік, мабуть, дисертант, що забагато часу провів у цих стінах. Панно, згідно з офіційними джерелами, присвя­чене «головному призначенню науки — захисту життя на землі».

Але з життям, зображеним на цьому творі, як і з тим, що відбувається в прикрашеній ним будівлі, хочеться покін­чити якнайшвидше. А ти ж щойно зайшов до бібліотеки. Дизайн її середовища — від згаданого запаху до кольорів килимових доріжок, пальмоподібних декоративних рос­лин у «кутку відпочинку» і смаку салату в місцевій їдальні

— підібрано таким чином, щоб кожен відвідувач мав наго­ду відчути повну й беззастережну невідворотність влас­ного розчинення у безособовій махині під назвою «ві­тчизняна наука». Ти відстоюєш чергу, отримуєш стопку книжок, прямуєш до читальної зали і починаєш рахувати літаки над головою.

Інститут інформації

Якщо уважно подивитися на карту Києва, несклад­но помітити, де справжній — ідейний та функціональний

— центр міста. Центр перебуває там, де перетинаються більшість міських магістралей, звідки можна (за умови порожніх вулиць) за лічені хвилини дістатися практично

Будь-якої точки. Центр Києва міститься на Либідській площі, яка досі офіційно називається площею Дзержин — ського.

Розташування на площі з такою назвою Інституту ін­формації (6), хай навіть науково-технічної та економіч­ної, не могло не спричинити появу цілої серії міських ле­генд. Найпоказовіша з них стосується серпня 1991 року, коли загадкову споруду на площі Дзержинського начеб­то оточили озброєні війська і щось із неї довго вивози­ли, у східному, звісно ж, напрямку. Предмет іншої леген­ди — холодокомбінат, розташований поряд з інститутом, чиєю справжньою функцією мало б бути «охолоджування реактора», який начебто міститься в інституті в самісінь­кому центрі міста.

Вигляд конференц-залу Інституту інформації, тієї са­мої «літаючої тарілки», лише додавав цій історії конспі — рологічного флеру. Згідно з раціоналістичними тлума­ченнями, форма цього конференц-залу продиктована витонченими акустичними вимогами (її автор, архітектор Флоріан Юр’єв, більш відомий як майстер скрипкових справ). Насправді ж «космічні» аналоги цієї конструкції можна побачити в найнесподіваніших точках колишнього СРСР У такий спосіб архітектура реалізувала пізньора — дянський ідеологічний проект: перенесення уваги мас із абстрактної «розбудови комунізму» на більш практичні, буденні справи, як-от «підкорення космосу». Підкорення, як і комунізму, не відбулося, але тепер «літаючі тарілки» та інші космічні аксесуари прикрашають вулиці наших міст. Це дає змогу сподіватись на майбутнє продовження бодай одного з незавершених проектів.

Алевтина Кахідзе

Художниця, засновниця приватної

Резиденції для іноземних митців

Маршрут>

1 — Станція метро “Театральна” (платформа) — станція метро “Шулявська” (платформа), “Більшо­вик”, ТРЦ (всі поверхи центру).

Про слова-привиди в київському метро та бійців Червоної армії в Бутиках.

«Історія, як люстра. І вона з самого верху — на стелі. Якщо не піднімати голови, люстри не побачити ніколи, а тільки її світло… Та все одно вона з самого верху»,- казав Джеральд Ляо, спускаючись в один з найглибших метро­політенів у світі — в київське метро.

— А там є матеріальні свідчення соціалістичної історії Києва?

— Так, на всіх станціях київського метро, збудованих до 1991 року… На станції «Театральна» (1), наприклад… Хоча раніше вона називалася «Ленінська». Тому там го­рельєф Леніна і його цитати.

— Скажи хоча б одну з його цитат.

— «Суспільство сильне свідомістю мас, воно сильне тоді, коли маси все знають, про все можуть судити і йдуть на все свідомо».

— Хороша цитата, тому з нею не вчинили як з назвою

— не замінили.

— Її могло там не бути, спочатку архітектори запропо­нували оформлення станції з акцентом на музиці Бетхо­вена — яка подобалась Леніну як людині, але проект було відхилено, і зробили ось цей з цитатами з такого ж грані­ту, що везли до Москви для його мавзолею.

— Змінилися тільки назви станцій, але цитати на їхніх стінах залишилися…

— Не зовсім. На станції «Шулявська» від слова «кому­нізм» під стелею станції залишився тільки слід. Але все одно ті букви «к» «о» «м» «у» «н» «і» «з» «м» можна роз­гледіти. Це слово стало привидом. Причому в двох вер­сіях: в українській і в російській! А інші літери в словах «мир», «свобода», «рівність», «братерство», «щастя» під стелею станції — матеріальні.

— Тому що комунізм, за висловом Сартра, це «нездо­ланний горизонт нашого часу»?

— Можливо. Але як тоді пояснити, що «Більшовик» став привидом? Спочатку так називалася ця станція, а 1992­го назву замінили на «Шулявська». І ось в 2006 році за кілька кварталів звідси з’являється величезна нова бу­дівля, а на ній величезними літерами з нових матеріалів

— «Б» «І» «Л» «Ь» «Ш» «О» «В» «И» «К».

— Але більшовиками називали прихильників Леніна, після виборів до керівних органів комуністичної партії. Вони отримали більшість, а прихильники Мартова — мен­шість. Ось чому перші стали іменуватися більшовиками…

— Так, все правильно, але на величезній території цієї будівлі нині сотні бутиків, десятки місць розваг для дітей та дорослих…

— Це торговельно-розважальний центр? (3)

— З 2006 року, щойно Київська міська рада постави­ла підпис під проектом — реконструкцією двох корпусів заводу «Більшовик» під торговельний комплекс з тією ж самою назвою!

Хоча спочатку ті корпуси називалися Київським ча­вуноливарним і механічним заводом (1882-1888), потім Київським машинобудівним і котельним заводом Грете- ра і Криванека (1888-1922) і тільки потім заводом полі­мерного машинобудування «Більшовик». Це ім’я заводу не дали, а присвоїли: «робітники самовіддано воювали за владу Рад під час Жовтневого збройного повстання» — так написано в усіх історичних документах.

— А про «ім’я» торговельно-розважального центру як написано?

— Торговельний центр «Більшовик» — сучасний і стиль­ний дизайн — ми піклуємося про вас!

— І що, справді дизайн — сучасний?

— Йому років сто, якщо рахувати з 1882 року. Всі кон­струкції заводу — швелери та балки — залишилися, а шрифт логотипа торгового центру точнісінько такий, як шрифт «імені» заводу, і герої на покажчиках торговель­ного центру всі до одного ніби з соціалістичної історії.

— А стильний?

— У тогочасних формах є свій стиль!

— А у вітринах?

— Вітрини — звичайнісінькі: «Mexx», «Zara», «Carlo Pazolini»…

— Все одно, це і торговельний центр, і музей одночас­но!

— Не зовсім. Будьонівці ніколи не розгулювали по бу­тиках і ресторанах з пакетиками для покупок, як на ло­готипі і вивісках торгового центру. До речі, і гвинтівки за плечима у них теж намальовані…

— А хто вони — будьонівці?

— Бійці Першої Кінної армії, якою в роки громадянської війни командував Будьонний. Ну, а тепер «будьонівці» в цьому торговельному центрі на всіх покажчиках і виві­сках: «блок а», «блок б», «блок в», «бутикова галерея», «всі на ковзанку», «льодова арена», «кибальчиш-кіндер- пляц», «фотосалон», «увага-відеоспостереження».

Ти впізнаєш їх за строєм: довга шинель і шапка-бу — дьонівка із зіркою. А ось на покажчику «боулінг» будьо — нівця немає, там — білогвардієць — боєць Білої армії.

— А хто такий Кибальчиш?

— Мальчиш-Кибальчиш жив у мирній сільській місце­вості, що охоронялася Червоною армією (будьонівцями). Але одного разу прийшли злісні «буржуїни» (білогвардій­ці), і тоді Кибальчиш очолив опір з хлопчаків — «мальчи — шів». Їм було потрібно «тільки ніч простояти та день про­триматися». Гей же ви, мальчиші, мальчиші-малюки! Чи нам, хлопчишам, тільки в палиці грати та в скакалки ска­кати? І батьки пішли, і брати пішли на війну. Чи нам, маль- чишам, сидіти-чекати, щоб буржуїни прийшли і забрали нас до свого проклятого буржуїнства? В результаті зради Плохиша, що знищив боєприпаси, Кибальчиш потрапив у полон до Головного Буржуїна, який намагався страш­ними тортурами вивідати у нього Військову Таємницю. Таємницю Кибальчиш не видав і під тортурами загинув, а незабаром прийшла, як буря, Червона армія і всих візво- лила. Похований він на високому місці біля Синьої річки.

— Тобто Кибальчиш був хлопчиськом?

— Авжеж, на вивісці «Кибальчиш — кіндерпляц» озна­чає: дитячий майданчик «Кибальчиш».

— А вивіски з «Плохишем» у цьому торговельному цен­трі немає?

— Є «Товариш і маузер»…

— Тобто товариш і пістолет?

— Так! Є ще: «Геть кухонне рабство!», «Хто працює, той їсть!», «Харчоблок»…

— І що це означає?

— У цьому торговельному центрі нічого все це не озна­чає — це «стильний дизайн. Ми дбаємо про вас»…

— А що б це значило в 1919 році й потім ті 72 роки, аж до 1991-го?

— «Товариш і маузер» — класову боротьбу, «Геть кухон­не рабство!» — феміністичний заклик 1920-х років, «Хто працює, той їсть!» — справедливість, «Харчоблок» — при­міщення для обробки харчових продуктів і випікання хлі­ба, а також їдальні для робітників…

— А можна знайти інформацію про будьонівців, біло­гвардійців, феміністичні заклики 1920-х років, Кибальчи — ша в цьому торговому центрі?

— Ні. Там це військова таємниця, як та, яку не відкри­вав Мальчиш-Кибальчиш[1].

2 — Внутрішній двір будинку Межигірська, 56 (ме­тро Тараса Шевченка) — Межигірська, 32а і Межи­гірська, 19 — Поділ — історична частина Києва та житлові масиви.

Про лісовиків і фавнів, або про «додаткову» пло­щу для киян — без снігу та вітру.

Якщо будинок побудовано в 1959 році, як оцей, з тем­но-червоної цегли, значить — це сталінка. І якщо без де­кору, значить — це рядова сталінка. Рядові сталінки буду­вали для комунального заселення радянських громадян. Художник Ілля Кабаков у своїх роботах розповідає про комунальне життя в Радянському Союзі. Одна з його ро­біт називається «Розклад виносу помийного відра по бу­динку № 24 під’їзд № 6 вулиця імені В. Бардієва ЖЕК № 8 Бауманського району».

У правому крилі цього будинку були комунальні кухні, і місць для помийних відер було небагато, можливо, всьо­го лише одне — для одного помийного відра. Люди, що жили так, сварилися і звертались до держави з прохан­ням розібратися: «Прошу розглянути мою заяву по суті. Я проживаю в квартирі разом з гр. Селезньовою Є. К., яка систематично тероризує мене і не дає мені спокійно від­почивати. В її присутності я не можу вийти на кухню, під час приготування обіду мною вона витрушує свої речі, і пил летить мені в їжу…» І держава розбиралася: «Дійти висновку, що з 19 травня 1964 змінити поведінку Селез — ньової до Воєвотіної — на основі взаємної поваги».

А пізніше з’явилися «хрущовки» — соціальне житло, яке будували для кожної соціалістичної родини. Слово «хрущовка» походить від Микити Сергійовича Хрущова, першого секретаря комуністичної партії (1953 — 1964); «сталінка» — від Йосифа Віссаріоновича Сталіна, першо­го секретаря комуністичної партії (1921 — 1953). Хрущов­ки будували з 1960 по 1985 роки, сталінки — з 1930 до се­редини 1960-х років.

Комунальні квартири з появою хрущовок розселили. Проте і хрущовки були незручними… Якщо в родині були одностатеві діти — два хлопчики або дві дівчинки — така сім’я отримувала двокімнатну квартиру з однією прохід­ною кімнатою, санвузол суміщений, висота стелі 2,48 м. Пересічній радянській людині завжди було тісно та не­зручно. Радянська влада закінчилася в 1991 році, тоді така людина отримала додаткову житлову площу — вона

Засклила свій балкон. Всюди. І в сталінці, і в хрущовці, і в будинку вісімнадцятого століття…

— Доброго дня. Ви тут живете?

— Так. П’ятдесят років

— Засклили балкон?

— А як інакше.

— Але ж заборонено склити балкони…

— Заборони тепер ні на кого не діють.

— А як відрахувати оце «тепер»?

— З кінцем радянської влади…

— А може, в Києві просто коротке літо, нам не потрібні балкони, не треба було їх проектувати і розміщувати на фасадах…

— Ні… Балкон потрібен, якщо його засклити. Там сухо і тепло, а не вітер, бруд, сніг — взимку… Засклений балкон

— це додаткова кімната або підсобне приміщення. Якщо там встановити батарею, то це вже повноцінна додаткова кімната або тепле підсобне приміщення. А якщо завести кронштейни і збільшити площу балкона, туди вміститься диван, а на вікна повісити фіранки — буде повноцінна до­даткова, затишна кімната.

— А інтер’єром буде темно-червона цегла фасаду! А в будинку (4) за адресою Межигірська, 32а — геометричні орнаменти, рослинні візерунки, барельєфи фавнів… Хто ж вони: фавни чи щезники?

— Не знаю. Їх ще у вісімнадцятому столітті на фасадах відлили.

— А тепер вони біля диванів, батарей і за фіранками… Власники квартир засклили свої балкони разом з ними: з фавнами або щезниками, лісовими царівнами, русалка­ми, янголами, геометричними орнаментами, рослинни­ми візерунками. Або збили, як на Межигірській, 19.

— Мабуть, треба було миску повісити?

— Ви думаєте, через це?!

— Розумієте, тепер люди хочуть добре жити. Облашту — вати своє житло найкраще, головне, щоб людині було зручно…

— Тобто перемогло життя окремо взятої людини?

— Так!

— А геометричні орнаменти, рослинні візерунки, ба­рельєфи фавнів або лісовиків, лісові царівни, русалки, янголи — програли… А в однотипних житлових масивах?

— Не було чому програвати.

— Засклені балкони стали там єдиною поезією: різні форми, матеріали, кольори…

— Про ці балкони теж розповідає Кабаков?

— Ні, він виїхав до Нью-Йорка в 1985 році, а балкони почали склити пізніше — з кінця радянської влади, в 1991­му.

3 — Гідропарк — парк Шевченка — метро «Театраль­на» — стежка з Подолу на Львівську площу Вознесен — ським узвозом Про киян — про людей і собак.

“Ніщо, таким чином, не було втрачено, втрачені лише ми самі. Ми, котрих винайдені нами “соціальні зв’язки” (відношен­ня, комунікація) затягують в економічні, політичні, культурні те­нета. Обплутані ними, ми вимудрували собі фантазм втраченої спільноти”.

Жан-Люк Нансі “Непродуктивні спільноти"

Історія 1: Гідропарк. Тренажери на всі групи м’язів (5). Є роздягальня і душова, але вода тепла тільки влітку, пі­дігріта сонцем. Тренажери просто неба. Тренажери від­криті всім! Цілий рік. Вхід вільний.

— А чи немає проблем з владою міста, щоб тут зна­ходився цей тренажерний зал, побудований з особис­тої ініціативи однієї людини (до якої підключилися інші) й існує з 1992 року, відкритий для всіх і кожного, що де­монструє форму самоорганізації і до того ж надає свої послуги безкоштовно — всім і кожному, в той час як такі

Послуги коштують у місті від 20 грн. (1,81 euro).

— Щороку у нас ці проблеми. Торік теж хотіли тут зро­бити стоянку на 300 місць…

— Тоді чому та людина, якій належить ідея, не пішла іншим шляхом та не побудувала всі ці просто фантастич­ні, абсолютно точно вирахувані та справні вже двадцять років тренажери на своїй власній ділянці, наприклад?

— У нас була така особливість в інституті кібернетики…

— А до чого тут інститут кібернетики?

— Та людина там працювала… так от у нас була така особливість в інституті кібернетики: кожен щось приду­мував. Усі чомусь захоплювалися, і неодмінно з такою психологією, що все мало належати всім…

— Як усе тут?

— Так!

— А як ви називаєте це місце? Ви ж тут по понеділках, середах і п’ятницях?

— Гідропарк. Тренажери, вони тут одні такі, а може на­віть одні у всьому світі!

Історія 2: Танцювальний клуб. Вихідні. Восени, взим­ку, навесні в переході метро «Театральна» танцюють ки­ївські пенсіонери (7).

— Ви художній керівник клубу «Кому за сорок»?

— Так. Ви не переживайте, нам мер дозволив танцюва­ти тут. У нас є дозвіл на кожну неділю, щоб танцювати під баян або програвач.

— Я не переживаю…

— А влітку ми танцюємо в Гідропарку. І у нас теж є до­звіл.

Історія 3: Шаховий клуб (6), а також шашки, карти, нарди. Вільні столики для бажаючих пограти є в наявнос­ті. Двійко-трійко міліціонерів завжди неподалік.

— Ви тут наглядаєте за столиками?

— Так, щоб на гроші не грали.

— А раптом?

— До міліцейського відділку заберемо. А вам нащо?

— Я гід пишу.

— Так і перекажіть усім читачам: на гроші в парку Шев­ченка грати не можна. А столики для бажаючих пограти є в наявності.

Історія 4: У парках, на зупинках, на станціях метро, в переходах, під’їздах, на ринках, стоянках, біля супермар-

Кетів бродять бездомні собаки, а то й зграї: п’ять, шість і більше (8). Чіпляються. Обгавкують, якщо ви з візочком, велосипедом або у великому капюшоні. Кусаються вкрай рідко. Можуть, якщо в однієї з собак цуценята, або ви за­гнали її в кут — собаці нічого не залишається, як вкусити вас. Давайте завжди собаці можливість піти. А головне, не біжіть і не махайте руками. Бездомні собаки кусають вкрай рідко. Вони годуються самі, і їх годують люди, є стежки службовців, що йдуть вранці на роботу і ввечері з роботи — собаки їх знають у місті всі до одного. Їм там щастить більше.

Т

> Маршрути