29.07.2013. | Автор:

Олексій Радинський активіст Центру візуальної культури, редактор української версії журналу “Політична критика”

«Київ радянський» — маршрут-постулат. Бо Київ, яким ми його маємо і знаємо, — на­самперед радянське місто. Префікс «пост» тримається біля цього слова так само не­впевнено, як самопальні пострадянські до­будови на дахах і фасадах будівель із попе­редньої ери.

Цей постулат не є ані прорадянським, ані ностальгічним. Якщо, звісна річ, не врахову­вати «прогресивної ностальгії» за стрункими й строгими формами архітектурного модер­нізму, що прийшов до Києва у постхрущов — ські десятиліття. Ті модерністські форми

— літаюча тарілка Інституту інформації, хма­рочос бібліотеки Вернадського, фасадний ритм палацу «Україна», езотеричні лінії парку Пам’яті, кубатура «білих корпусів» універ­ситету Шевченка — протягом кількох декад вкрили собою пасторальні пагорби вчораш­ніх міських околиць, досі всіяних «приватни­ми секторами» з хатами-мазанками та при­леглими пасовиськами.

На початку 1960-х Київ, що однією ногою стояв у домодерному рустикальному бо­лоті, ступив на бетонний ґрунт модернізму. На щастя для болота, підвела якість бетону.

Праці пізньорадянських архітекторів Києва тепер сприймаються крізь фільтр потворно­го сіро-зеленого матеріалу, яким було вкри­то їхні фасади за умов економної економіки. Провінційний пострадянський діснейленд, що прийшов їм на зміну, лише відтінює мо­нументальні брили київського «інтернаціо­нального стилю». Боротьба бетону з боло­том триває.

(Застереження. Вибір пунктів маршруту в жодному випадку не претендує на вичерп­ність чи репрезентативність. Він продикто­ваний виключно особистими вподобаннями та шляхами пересування).

Маршрут>

Палац «Україна» та околиці

Їхати до радянського Києва слід на метро. Доїхавши до станції Палац «Україна», уважно подивіться на ре­кламний монітор під стелею вагона. Це єдиний шанс по­бачити палац «Україна» таким, яким він є насправді — під поверхнею гігантського банера, розтягнутого на всю до­вжину його фасаду. Призначення цього банера не лише економічне: затуляючи палацовий фасад, що ритмічно пульсує чорним склом і жовтим металом, банер насам­перед приховує те, що палац нині використовується не за призначенням.

Радянський Київ

Національний палац мистецтв «Україна» у його первинному вигляді — це щось на кшталт вивернутого фортепіано, що виставило свої нутрощі напоказ. У добу електронного звуку нескладно уявити музику, яка засти­гла б у такій архітектурі. Якби музична утопія здійснилася, за цим фасадом мали б відбуватися масові сеанси ато­нальної музики, або принаймні фестивалі мінімал-техно. Афіші палацу «Україна» натомість рясніють виступами фольклорних колективів та недобитків світової естради. Інтер’єр палацу, що колись неодноразово перетворю­вався на знімальний павільйон для науково-фантастич­них фільмів, було безнадійно спаплюжено під час гран­діозної реконструкції в 1990-х — тож заходити всередину немає жодного сенсу, як, зрештою, і наближатися до цієї споруди за наявного стану речей.

Отже, надивившись на рекламний монітор у вагоні метро, розглянемо краще саму станцію, чиї червоні пі­лони можна було б легко прийняти за твори абстрактних експресіоністів (якби ті працювали в техніці мозаїки й дотримувались комуністичних поглядів). Круглі метале­ві люстри також наче прилетіли сюди з американських 1950-х, нажаханих радянськими літаючими тарілками (насправді люстри перевішали сюди з київського музею Леніна). Мозаїка наприкінці платформи мала б називати­ся «Привіт Борису Гройсу»: соцреалістична фігура чер- воноармійця вписана в оточення з абстрактних супрема — тистських форм — чим не ілюстрація тези про органічний зв’язок аванґарду та соцреалізму?

Достеменно невідомо, чи на створення й розташу­вання цієї мозаїки вплинув той факт, що за кілька сотень метрів від неї — місце народження Казимира Малевича, засновника супрематизму. Нині на цьому місці — «мону­мент Малевича» (1): найбільша у світі супрематистська скульптура, каркас гігантського довгобуду, що своєю структурою нав’язливо нагадує скромненький портал офіційної «алеї Малевича», розташованої навпроти. Зу­сібіч милуючись пам’ятним знаком Малевичу, поволі наближаємось до наступного пункту програми.

Парк Пам’яті

Всупереч намірам його авторів, це місце відоме у Києві як крематорій (2) на Байковій горі. Отримавши замовлення на проект міського крематорію, київські ху­дожники Рибачук і Мельниченко прагнули зробити все, щоб крематорію — у звичному значенні слова — у Києві не з’явилося. Була середина 1960-х, у Києві щойно дозво­лено говорити вголос про Бабин Яр і про те, що сталося там з тілами розстріляних нацистами перед здачею Киє­ва. Чимало архітектурних майстерень навідріз відмови­лися будувати споруду, де спалювали б людей. Рибачук і Мельниченко, які щойно завершили нереалізований проект монументу в Бабиному Яру, запропонували вихід.

Комплекс київського крематорію не мав бути схо­жим на жодну земну споруду, ніщо не мало нагадувати про його функціональне призначення. У результаті парк Пам’яті є чи не єдиним на світі місцем, де архітектура межує з психотерапією. Усе в цьому комплексі — від нарі­зування терас до звивистих форм залів кремації — спро­ектовано, аби зменшити стрес для тих, хто прийшов по­прощатись із близькими. Звідси й ідея парку Пам’яті, а також «храму неба» (на такій назві залів кремації наполя­гають їхні автори). Існує легенда, що проект такої аван­гардистської споруди у Києві було затверджено лише тому, що міські чиновники побачили у ній відповідник знаменитій Сіднейській опері (насправді обидва об’єкти

Радянський Київ

Проектувалися одночасно й незалежно один від одного).

До проекту парку було включено монументальну Сті­ну пам’яті — кільканадцятиметрову рельєфну поверхню, яку Рибачук і Мельниченко створювали протягом 13 ро­ків. Тимчасовий лібералізм київської бюрократії невдовзі перетворився на свою протилежність. На початку 1982 року, після численних скарг на невідповідність цього про­екту нормам соцреалізму, майже завершений об’єкт за­вдовжки понад двісті метрів було вкрито шаром бетону. Художників звинуватили в тому, що замість Стіни пам’яті вони вирішили відтворити свій проект, не реалізова­ний в Бабиному Яру. Шар бетону, що вкриває людські фігури Стіни пам’яті, і є найкращим (хоч і несвідомим) пам’ятником жертвам терору.

«Білі корпуси» університету Шевченка та околиці

Наближаючись до «білих корпусів» університету Шев­ченка, варто затриматися на розі вулиць Васильківської та Ломоносова, де на тильній стіні Інституту онкології розташовано одне з найпослідовніших втілень радян­ського наукового світогляду. Як видно з на диво добре збереженої мозаїки, цей світогляд успішно сполучав новітні технології з елементами магічного мислення. На цій мозаїці група лікарів, схожих у своїх білих шатах на східних мудреців (чи на «ізраїльських онкологів» із сучас­ної реклами), випускають із рук сліпучий промінь, за до­помогою якого нищать потойбічну потвору (аби ні в кого не лишалося сумнівів щодо її назви, потвору оснащено кліщами).

Це не єдиний взірець наочно-наукової мозаїки в око­лицях університетського містечка. На фасаді Інституту ядерних досліджень (3), приміром, без застережень зображено, як двоє дебелих робітників розщеплюють атом за допомогою чималеньких металевих щипців. Інститут кібернетики зустрічає відвідувачів більш та­ємничою мозаїкою, котру можна вважати піонерським втіленням віртуальної реальності в радянській культурі: ромбоподібне обличчя людиноробота вписано у різно­барвний фрактал, з якого бризкають зооморфні інфор­маційні потоки. Саме Інститут кібернетики спричинив появу на навколишніх Теремках житла для майбутніх лю — динороботів: тут виник житловий комплекс, чиє плану­вання навряд чи вдасться пояснити з земної точки зору, натомість із неба, себто у плані, ця група будівель являє собою майже довершену молекулярну структуру.

Околиці «білих корпусів» (4), як і сама територія універ­ситетського кампусу, — виразний приклад застосування архітектури як засобу психологічного програмування. Чого варті бодай університетські будівлі, чиї рубані кубіч­ні форми, здається, самі по собі мають сприяти розвитку абстрактного мислення. Або рельєфи на фасаді механі­ко-математичного факультету, котрі своєю фігуративною потворністю повинні відбивати у представників точних наук будь-який інтерес до гуманітарної творчості. Розви­ткові уявлень про устрій суспільства сприяє студентська їдальня, поділена на цивільний та військовий блоки, при­чому до першого не потрапиш, не зазирнувши — з роз­ташованого над ним проходу — до другого.

Бібліотека Вернадського

Над хмарочосом бібліотеки Вернадського заходять на посадку літаки, що прямують до аеропорту «Жуляни», ви­кликаючи нездорову ейфорію в охоплених самовбивчи­ми настроями дисертантів та інших мешканців читальних залів із ілюмінаторами, розташованими на стелях. Відри­ваючись від нудного чтива, дисертант задирає голову та бачить, як до стрункої вежі книгосховища наближається літак компанії Wizz Аіг і дірявить її наскрізь. Будівля, по­вна паперу по вінця, миттєво спалахує. В читальному залі зчиняється гамір, усіх охоплює паніка, і лише щасливий дисертант непорушно споглядає крізь ілюмінатор у стелі, як бібліотека поверх за поверхом повільно осідає на зем­лю, поширюючи хмари паперу та пилу.

Національна бібліотека ім. В. І. Вернадського —

Ідеальна модель вітчизняної науки, тож не дивно, що в багатьох причетних до неї вона викликає найбільш агре­сивні фантазії. Зовні вона виглядає суворою, недоступ­ною, самодостатньою. Щось на кшталт моноліту, якому вклоняються первісні люди в «Космічній одіссеї 2001». Та щойно потрапляєш усередину, як помічаєш абсурд­ну невідповідність цього фасаду його реальному змісту. В ніздрі б’є різкий та затхлий сморід речовини, яку ви­користовують для презервації книжок. Перше, що ти ба­чиш, — несосвітенне панно площею в триста квадратних метрів, у центрі якого — охоплений нестерпною тугою чо­ловік, мабуть, дисертант, що забагато часу провів у цих стінах. Панно, згідно з офіційними джерелами, присвя­чене «головному призначенню науки — захисту життя на землі».

Але з життям, зображеним на цьому творі, як і з тим, що відбувається в прикрашеній ним будівлі, хочеться покін­чити якнайшвидше. А ти ж щойно зайшов до бібліотеки. Дизайн її середовища — від згаданого запаху до кольорів килимових доріжок, пальмоподібних декоративних рос­лин у «кутку відпочинку» і смаку салату в місцевій їдальні

— підібрано таким чином, щоб кожен відвідувач мав наго­ду відчути повну й беззастережну невідворотність влас­ного розчинення у безособовій махині під назвою «ві­тчизняна наука». Ти відстоюєш чергу, отримуєш стопку книжок, прямуєш до читальної зали і починаєш рахувати літаки над головою.

Інститут інформації

Якщо уважно подивитися на карту Києва, несклад­но помітити, де справжній — ідейний та функціональний

— центр міста. Центр перебуває там, де перетинаються більшість міських магістралей, звідки можна (за умови порожніх вулиць) за лічені хвилини дістатися практично

Радянський Київ

І

Будь-якої точки. Центр Києва міститься на Либідській площі, яка досі офіційно називається площею Дзержин — ського.

Розташування на площі з такою назвою Інституту ін­формації (6), хай навіть науково-технічної та економіч­ної, не могло не спричинити появу цілої серії міських ле­генд. Найпоказовіша з них стосується серпня 1991 року, коли загадкову споруду на площі Дзержинського начеб­то оточили озброєні війська і щось із неї довго вивози­ли, у східному, звісно ж, напрямку. Предмет іншої леген­ди — холодокомбінат, розташований поряд з інститутом, чиєю справжньою функцією мало б бути «охолоджування реактора», який начебто міститься в інституті в самісінь­кому центрі міста.

Вигляд конференц-залу Інституту інформації, тієї са­мої «літаючої тарілки», лише додавав цій історії конспі — рологічного флеру. Згідно з раціоналістичними тлума­ченнями, форма цього конференц-залу продиктована витонченими акустичними вимогами (її автор, архітектор Флоріан Юр’єв, більш відомий як майстер скрипкових справ). Насправді ж «космічні» аналоги цієї конструкції можна побачити в найнесподіваніших точках колишнього СРСР У такий спосіб архітектура реалізувала пізньора — дянський ідеологічний проект: перенесення уваги мас із абстрактної «розбудови комунізму» на більш практичні, буденні справи, як-от «підкорення космосу». Підкорення, як і комунізму, не відбулося, але тепер «літаючі тарілки» та інші космічні аксесуари прикрашають вулиці наших міст. Це дає змогу сподіватись на майбутнє продовження бодай одного з незавершених проектів.

Радянський Київ

Категория: Інший Київ

Комментарии закрыты.