Ірина Бондаренко координаторка Асоціації велосипедистів Києва

Щоденні міські газети час від часу публі­кують «цікаві факти з життя киян 100 років тому». З однієї з таких заміток я дізналася, що 100 років тому життя велосипедистів у Києві було дуже важким, їх усіляко утискали, забороняли їздити дорогами (щоб не лякали коней) і тротуарами (щоб не збивали людей) або ж дозволяли їздити тільки в певний час доби. Найбільшими ворогами велосипедис­тів були власники кінних екіпажів — адже, обираючи велосипеди, городяни позбавля­ли кучерів роботи!

Запевняю вас: із того часу в житті вело­сипедистів мало що змінилося.

Натомість змінилися велосипеди: дере­в’яні рами перетворилися на сталеві, потім на алюмінієві, потім на карбонові. У велоси­педів з’явилися передачі. Харківський вело­сипедний завод, відомий своїми «Україна — ми», «Старт Шосе» та нелюбов’ю до передач, потроху занепав, бо передачі надзвичайно потрібні в місті, яке стоїть на трьох пагорбах і одній річці.

У центрі міста збудували велотрек — і вже на початку нового тисячоліття вщент його зруйнували, побудувавши просто на одній із

Його підпор елітну багатоповерхівку.

Поступово в Києві з’явився прошарок лю­дей, які їздили на велосипеді постійно: на роботу, в магазин, в театр. Спочатку таких було кілька десятків, пізніше стало кілька со­тень. Вони їздять на велосипедах до старо­сті — майже кожного разу, коли я іду на радіо, телефонують літні люди, і перше, що вони кажуть, вітаючись: «Я їжджу на велосипеді постійно уже 40-50-60 років».

З появою велосипедів у великих магази­нах та на ринках кількість велосипедистів у місті різко зросла: спочатку вони їздили тіль­ки в парки, і лише у вихідні, але, спробував­ши їздити на велосипеді на роботу, багато з них обрали велосипед як вид транспорту. Спочатку вони їздили тротуарами, але потім дізнавалися, що це заборонено Правилами дорожнього руху (які у питанні велосипед­ного руху не змінювалися ще з часу їхнього прийняття). Набуваючи досвід катання, ве­лосипедисти виїжджали на дороги. Як і сто років тому, водії екіпажів потужністю в кілька сотень кінських сил стали головними опо­нентами велосипедистів на дорогах.

У 2004-му велоактивісти сформували громадську ініціативу «Зеленому місту — зе­лений транспорт». Вони вимагали створен­ня велодоріжок, велопарковок, можливості безпечно пересуватися містом на еколо­гічному виді транспорту. У 2008-му, коли п’яний водій на смерть збив киянина Олек­сія Башкірцева і зміг вимовити тільки сло­ва «машинку шкода», кияни згуртувалися і виїхали на «Велонаїзд» — масштабну акцію з вимогою відкрито розслідувати справу та побудувати велодоріжки. Водію дали строк, а на місці загибелі Олексія друзі встановили білий велосипед-примару — пам’ятник вело­сипедистам, що загинули на дорозі. Але ве — лодоріжки у Києві так і не з’явилися.

Громадська ініціатива «Зеленому міс­ту — зелений транспорт» перетворилася на Асоціацію велосипедистів Києва — так було коротше і зрозуміліше. Основною метою ро­боти цієї громадської організації стало обла­штування велоінфраструктури міста та його околиць, а також популяризація велосипеда як екологічного виду транспорту, відповідно, збільшення кількості велосипедистів у місті. Асоціація зібрала близько півтисячі містян, які готували зміни до нормативних актів та писали нові документи, перекладали іно­земні правила, стежили за діяльністю та обі­цянками міської влади, виїжджали на спільні акції — робили усе залежне від громадськос­ті, аби велоінфраструктура у Києві стала ре­альністю. Усі вони працювали і працюють в організації безкоштовно.

У грудні 2009 року Київська міська рада несподівано проголосувала за Програму облаштування велодоріжок у Києві до 2012 року. Програмою затвердили облаштування 17 велосипедних маршрутів уздовж осно­вних магістралей міста — як запропонували велоактивісти за два роки до того. Але на момент затвердження програми уже стало ясно, що обмежуватися виключно велодо — ріжками не можна: потрібно проектувати та будувати безпечну та зручну мережу з ве­лодоріжок, велосмуг та вулиць «спільного простору», на яких велосипедисти мають пріоритет у русі. Фактично з’явилася нова мета — таке облаштування міста, щоб кожна вулиця і кожен провулок стали безпечними та придатними для проїзду велосипедиста.

Нехтуючи усіма термінами виконання Програми облаштування велодоріжок, у 2010-му міська влада відкрила першу вело — доріжку на новозбудованій вулиці Здолбу — нівській, що на Позняках. Доріжка була дуже вузькою і короткою, починалася і закінчува­лася несподівано і жодним чином не іденти­фікувалася пішоходами, тож невдовзі вона виявилася найулюбленішим місцем прогу­лянок молодих мам з візочками.

Будівництво першої велодоріжки вияви­ло всі проблеми, які потрібно вирішити на шляху до зручної велоінфраструктури: за­старілі будівельні норми, нестача досвіду в проектувальників, невміння будівельників, Правила дорожнього руху, підлаштовані під автомобілістів і аж ніяк не під пішоходів чи велосипедистів.

Навіть розробляючи нову стратегію роз­витку Києва до 2025 року, міська влада аб­солютно не враховувала потреби велоси­педистів та пішоходів, прагнучи розвивати місто, орієнтоване на автомобілі, а не на людей: розширення доріг, паркування на тротуарах, будівництво тунелів, підвище­ний швидкісний режим. Асоціація велоси­педистів Києва та Німецьке бюро технічного співробітництва розробили та надали місту рекомендації щодо раціонального розвитку транспорту: збільшення громадського тран­спорту, збільшення кількості велосипедних маршрутів, облаштування місць для піших прогулянок. Водночас варто зменшити ви­користання автівок у місті: обмежити в’їзд у центр, збудувати «виловлювальні» паркінги

На околицях, упровадити зниження швидко­сті руху.

Чи стане раціональний, або, як його нази­вають у Європі, стійкий розвиток транспорту (sustainable transport) провідним для міської влади, чи стане Київ містом для людей, а не для машин, — побачимо згодом. Саме за­раз, коли готується до випуску цей путівник, згадані питання активно обговорюються в міській адміністрації. Ми сподіваємося, що добро переможе.

Маршрут>

Маршрут починається від Європейської площі — лише заради того, щоб провести вас у таємне подвір’я з вело­сипедною міською поштою (1). Знайдіть адресу «вулиця Грушевського, 4б» — це арка ліворуч від входу в готель «Дніпро», — та рухайтеся вглиб доти, доки не дійдете до затишного двору в рожевих тонах, де звисають залишки труб та балконів, а на розваленій платформі на рівні дру­гого поверху побачите встановлений різнокольоровий велосипед. Він ніколи не їздив, бо зібраний зі старезних запчастин, але він виконує іншу функцію: комунікативну. Напишіть коханій або незнайомій людині листа, підпи­шіть замість адреси номер мобільного телефону адре­сата і залиште у скриньці біля велосипеда. Щотижня таємні поштарі забирають та доставляють листи. Термін доставки — два тижні.

До речі, сам двір на Грушевського, 4б (який коротко

Називають «Г4Б») — це мистецький простір, де постійно діє виставка міських фотографій, а у вихідні відбуваються концерти та вистави.

Помилувавшись задвірками Києва, рушайте через перехід в бік Парламентської бібліотеки та прямуйте до Філармонії. Вам випаде проїхатися єдиною велодо- ріжкою у центрі міста. Доріжка пролягає від Філармонії до Поштової площі по тротуару Володимирського узво­зу (2) (того тротуару, що ближче до Дніпра) і пов’язана

З майже романтичною історією, у якій задіяні велосипе­дисти, нічне розмішування цементу, крадіжка дорожніх знаків міліціонерами та білі ведмеді.

Теплої осені 2010 року київські велосипедисти вирі­шили намалювати велодоріжку самостійно — адже міська влада цьому не сприяла, та й узагалі ставилася до дво­колісних несерйозно. Серед варіантів місць, над якими міркували активісти, були бульвар Шевченка та Воло — димирський узвіз — обидва ці маршрути позначені на карті велодоріжок Києва (затвердженій для виконання міською владою), але час показав, що там ніхто не зби­рався нічого облаштовувати. Після тижневих роздумів обрали Володимирський узвіз — тому що там на дорозі бруківка, якою небезпечно з’їжджати круто вниз. За день до запланованої дати малювання троє велосипедистів прибули на Володимирський і потай у кущах почали роз­мішувати цемент із піском та водою, аби зробити заїзди на тротуар. Потім бігали з відром на початок майбутньої «велодоріжки» і просто перед капотом ДАІ-шної машини заходилися вимощувати гірку з цементу, намагаючись зобразити дорожніх працівників. Спеціально для цього навіть одяглися у помаранчеві робочі жилети.

У день відкриття, коли цемент уже застиг, приїхали з фарбою й трафаретами. Можна розповісти багато істо­рій про те, як велосипедисти намагалися малювати рівну лінію, яка б відділяла велодоріжку від пішохідної частини. Зрештою, і зараз можна побачити їхні старання — саме ця крива лінія з надзвичайно стійкої білої фарби досі збе­реглася на тротуарі. Дорожні знаки, що їх велосипедисти власноруч склеїли з фанери, зняли уже через тиждень: очевидці свідчать, що їх демонтували охоронці правопо­рядку — чи то міліціонери, чи то дорожні служби.

А до чого тут білі ведмеді? У їхніх костюмах четверо велосипедистів малювали велодоріжку. Щоб у такий спосіб процитувати відомий дитячий вірш Чуковського «Їхали ведмеді на велосипеді».

Після обережного спуску до Поштової площі (3) (не забувайте тиснути на гальма та попереджати пішоходів дзвіночком) одразу повертайте праворуч, не виїжджаю­чи на дорогу. Ваша остання ціль на правому березі — Пі­шохідний міст (4), тож рухайтеся у його напрямку тро­туаром, між старими будинками водопровідних станцій праворуч від вас та недемонтованими трамвайними рейками ліворуч. Раніше, ще коли не було метро до лі­вого берега (на початку 1960-х потяги метро ходили від «Вокзальної» до «Дніпра»), цими рейками їздив трамвай­чик до Ленінградської площі. Через Дніпро трамвай пе­ребирався мостом Патона, і коли в останні десятиліття з моста демонтували колії, трамвай став майже непотріб­ним: його маршрут скоротили від Контрактової площі до підніжжя Батьківщини-матері, а цей маршрут, незважаю­чи на усю його мальовничість, уже не мав такого попиту. У 2011-му рейки демонтували на Поштовій площі (щоб не заважати їздити машинам), і тепер ці колії — взірець нерозумного впорядкування в місті (адже електричний транспорт є значно прогресивнішим за паливний, тож пріоритет мав бути на його користь, а не на користь при­ватних авто).

Як доїдете до Пішохідного моста, не поспішайте тяг­нути свій велосипед сходами вгору. Проїдьте під мостом і десь за 100 метрів побачите підйом для автомобілів та велосипедистів. З моста огляньте Поділ — він виглядає звідси особливо романтично, майже як маленькі євро­пейські набережні.

Поки що уявною, але запланованою велодоріжкою на Пішохідному мості спускайтеся і їдьте прямо до кінця кі­осків (це 50 метрів від моста), а за ними поверніть ліво­руч. По бетонних плитах, траві та частково по піску до­їдьте до металевої вежі — її видно здалеку. Це парашутна вишка (5), з якої на вихідних «скидають» парашутистів. З правого берега зазвичай цікаво спостерігати, як над деревами коливаються на вітрі чорні «краплі» парашутів, прив’язаних до вишки — подеколи й півгодини в очікуван­ні вдалого вітру, — а потім вони м’яко спускаються за де­рева.

Якщо ви не побачили під вишкою парашутів і не маєте змоги скористатися цим незвичним агрегатом, повер­тайте назад на дорогу від Пішохідного моста на Труха — нів острів. Поки його не забудували кіосками на кшталт Гідропарку, він є одним з двох найкрасивіших островів Києва (другий такий острів — Муромець, до якого ми й прямуємо). Їдьте навпростець до місточка через малень­ку річку з тихою водою — особливо прекрасна ця річка пізньої осені і взимку, а влітку нею розсікають байдарки та каное. Тепер, коли ви переїхали міст, ви можете не ди­витися на карту — це єдина дорога на острові, і збитися на манівці з неї неможливо.

Їдьте повільно — щоб не лише насолодитися красою природи, але й щоб не пробити колесо: дорога доволі стара і ямкувата. Час від часу озирайтеся назад — в одно­му місці відкривається особливо прекрасний вид на Ми­хайлівський Золотоверхий монастир (6).

Наступний пункт — недобудований Подільсько-Вос — кресенський міст (7), який через підвішені під мостом жолоби для метро виглядає як космодром. Поки що тут не відкрили станцію «Труханівська», тож насолоджуйте­ся тишею та величчю цього місця. На жаль, існують всі підстави вважати, що після відкриття нової станції метро Труханів острів перетвориться на другий Гідропарк, і ви уже не зможете тут кататися з такою приємністю.

Після моста на вашому шляху трапиться незвичне місце — чи не єдина ділянка сосен у цьому листяному лісі (8). Щойно відчуєте хвойний запах, спиняйтеся і їдьте в глиб лісу ліворуч, перпендикулярно до дороги. За кілька десятків метрів вам відкриється тихе невелике озеро, де можна відпочити, а потім повернутися на дорогу.

Мандруючи дорогою далі на північ, ви проїдете під Петрівським залізничним мостом (9) та його охоронною зоною, і тоді вам відкриється краса Московського мос­ту (10) — адже ви уже майже до нього доїхали. Забудьте усі жахливі хвилини і години, які ви могли простояти на Московському у заторах, — збоку він виглядає стрімко, сильно і невимушено, а різнокольорові мураш — ки-машини на ньому тільки додають шарму.

Наступна зупинка — ще один острів. Рухай­теся до Московського моста і, подолавши не­великий підйом, повер­тайте під міст ліворуч.

Ви залишаєте Труханів острів і потрапляєте на острів Муромець, де розкинувся парк

Дружби народів. Велосипедисти та інші закохані в цей острів називають його коротко — ПДН (11), тож тепер ви, почувши цю назву, знатимете, про що йдеться.

Ранньої весни острів затоплює подеколи на два ме­три, але коли вода сходить, по ньому скрізь у дзеркаль­цях калюж розквітають темно-сині та жовті іриси. Піз­нього літа на острові буяє різнотрав’я — жовто-біло-сині килими квітів із важким запахом та ліниві бджоли, — і ніщо не вказує на двокілометрову близькість до Оболоні чи Троєщини.

Велосипедисти люблять цей острів по-своєму: тверді стежки майже без піску, пагорби, спуски, несподівані по­вороти — разом із навколишньою красою ці принади при­ваблюють сюди майже всіх велокиян. Особливістю ост­рова є те, що можна їхати будь-якою стежкою, всі вони сходяться в одному початку (Московський міст) і в одно­му кінці (дамба на Десні). Посередині маршруту можна побачити Перший місток (12) (існують також Другий та Третій, ви можете їх пошукати також).

Якщо ви їдете правильним шляхом, вам пощастить побачити хутір із трьома хатами і собакою (13): звідти кожного ранку мешканці виїжджають на роботу — крутять педалі до Московського моста, а потім на тролейбусі до метро. Ввечері так само додому, до свого маленького ху­тора в серці мегаполіса.

Якщо ви оберете інший маршрут, то зможете проїхати уздовж Десенки, затоки Десни, яка відділяє ПДН від Тро­єщини. За півгодини-годину ви доїдете до місця, куди важко потрапити на чомусь іншому, крім велосипеда, — до дамби на Десні (14), що поєднує острів з «континен­тальною» Троєщиною.

Ця дамба — таємниче і приємне місце. Обабіч неї на острові розташувалася база відпочинку «Укртелекому», але якщо вам дуже хочеться на їхній пляж з білого пісоч­ку, ви легко можете подолати паркан — за цим ніхто не стежить. Але навіщо вам пляж, краще посидьте на дамбі, подивіться, як поодинокі рибалки куняють над вудочка­ми, а якщо сидітимете тихо, можливо, вам вдасться по­бачити видру. На початку весни вода Десни перелива­ється через дамбу в Десенку, іноді піднімається на кілька метрів вище дамби. Така ситуація була у 2010-му — тоді навіть МНС-ники чергували з обох боків, нікого не пус­кали і розповідали, що вже двох велосипедистів з дамби знесло, їх ледь врятували, а велосипеди забрала вода.

Тож якщо ви не зустріли МНС-ників, перетинайте дам­бу та виїжджайте на континент — на першому роздоріжжі повертайте ліворуч. Трохи бруківки, трохи старого ас­фальту — і ви опиняєтеся на дорозі, вимощеній бетонни­ми плитами (15): це ваш шлях назад до міста. Ймовірно, ви цього не помітили, але ви у Київській області, а місто почнеться лише за кілька кілометрів.

Якщо ви подорожуєте у вихідний день, ви можете по­бачити праворуч групу людей, які запускають у небо ра — діокеровані літачки. Люди збираються тут на весь день і, здається, навіть не їдять — настільки вони захоплені сво­їми літачками.

Бетонна дорога вестиме «за лаштунки»: навколо вас височітимуть трави та квіти, а за ними у тумані здіймати­муться висотки Троєщини (16). Коли їдеш цим шляхом, розумієш, що місто — це лише будинки посеред поля. Просто багато будинків посеред поля.

Зачувши гавкіт собак та запах молока, знайте: ви у справжній Троєщині, у селі (17), на честь якого назвали весь район. Тут життя іде навспак, курсує один пузатий автобус, дуже старий, але приходить чітко за розкладом.

Тут бігають свійські собаки, похилилися паркани, цвіте калина. Тут дуже спокійно і добре, хоча селище також стихійно забудовується котеджами.

Виїхавши з минулого (з села Троєщини), рушайте на­зад до цивілізації — в бік Московського моста (18). Тепер вам доведеться відчути усі недоліки техногенного розви­тку: навіть якщо ви будете їхати тротуаром (наполегливо раджу), вам здаватиметься, що кожна машина позаду їде просто вам у спину, а ще ви фізично почнете відчу­вати вихлопні гази, що скупчуються над мостом. Швидко проїдьте Московський до Героїв Сталінграда і пірнайте під міст у бік Подолу.

Спускайтеся з велосипедом у перший підземний пе­рехід, аби перейти до набережної. Ховаючись від шуму машин, ви можете спуститися до самої води і їхати тут спокійно, час від часу об’їжджаючи рибалок. Тепер ви можете подивитися на Подільсько-Воскресенський міст із лицьового боку (тильний бік ви вже бачили), а також подивитися на міську гавань з Гаванського мосту. Тут можна посидіти в тиші, а потім рушити далі на Поділ — ласкаво просимо назад у мегаполіс! (19)

Dl

Й и»ТЬ($Ык>