Пока по лесной тропинке вы будете идти от дуба к каньону, я напомню вам, что называ­ется каньоном. Глубоко врезанные, узкие до­лины с высокими, иногда несколько скошен­ными или ступенчатыми склонами геоморфо­логи называют каньонами. По дну каньона обычно пролегает русло речки. Возникают та­кие долины в результате «работы» реки в те­чение очень долгого периода времени. Река как бы пропиливает русло в горных породах. Когда я произношу «каньон», не вспоминают­ся ли вам школьные годы, уроки географии и рассказы учителя о Большом Каньоне реки Колорадо в Северной Америке, необыкновен­ные картинки в учебнике?

Всемирно известный Большой Каньон в Се­верной Америке (штат Аризона) .— один из грандиозных памятников природы. Его назы­вают чудом природы.

В течение долгого времени река Колорадо пропилила себе путь не только в мощных пластах известняков, но и в лежащем под ни­ми гранитном массиве. Высота склонов дости­гает 1800 м, длина 320 км.

Размеры Большого каньона Крыма значи­тельно скромнее: длина его всего 3 км, а вы­сота склонов не превышает 350 м.

В Крыму есть второй каньон — в среднем течении р. Черной, но размеры его меньше, почему каньон по течению р. Коккозки (Ау — зун-Узень) и назван Большим.

В образовании Большого каньона Крыма

Размывающая деятельность была облегче­на некоторыми геологическими процессами.

В далекие геологические эпохи горный Ай — Петринский массив с горой Бойка представ­лял единое целое. Позже, в третичное время (около 10 млн. лет назад), когда на террито­рии современного горного Крыма происходили активные горообразовательные процессы, в зоне нынешнего каньона, весьма вероятно, произошел разлом, так же как и на прилежа-

Идем участке возвышенности Бойка, где ряд таких разломов осложнен небольшими сбро­сами. Промываясь водами из большого водо­сборного амфитеатра, зона разлома и усилен­ной трещиноватости пород превратилась в каньон, по дну ‘которого протекает речка Кок — козка.

Большой каньон — совершенно своеобраз­ный, уникальный памятник природы. Поэтому понятен интерес к нему со стороны туристов и экскурсантов.

…От дуба тропа идет довольно широкая, ровная, с небольшим подъемом. Наконец подъем кончается. Оглядимся. Прямо перед нами лежит громадная расселина с крутыми, почти отвесными склонами. Кое-где на фоне серых известняков зеленеют пятна чудом уце­пившихся там деревьев и кустов. Откуда-то из глубины доносится шум бегущего потока, но воды еще не видно — все дно каньона покры­то густым лесо>м. Слева возвышается непри­ступный утес, получивший название Стороже­вого, — он действительно как будто сторожит вход в каньон; дальше видны выступающие утесы правого берега — Второй, Третий, Чет­вертый: (Пещерный). На левом берегу четко выделяется утес Сосновый — на его вершине прилепилось несколько крымских сосен с пло­скими кронами. Там же, но чуть ближе к вам, лежит урочище Алманчук. Это небольшая до­линка, спускающаяся к каньону, по которой » протекает речка Алманчук (Яблоневая). Урочище и речка не случайно получили та­кое название — там растет много диких яблонь.

Подножие утеса Сторожевого — это, мож­но сказать, единственное место недалеко от устья, откуда <в, идна вся панорама каньона и где можно почувствовать его размеры.

Тропа теперь уводит вас вниз. Все явствен­нее слышен шум речки и, придерживаясь пра­вой тропки, мы, наконец, выходим к воде вблизи Яблоневого брода. Здесь Алманчук впадает в Коккозку и образует пойму, густо заросшую лещиной и кизилом. Если пере­браться на противоположный берег, то, под­нимаясь вдоль речки Алманчук, можно выйти на Ай-Петринскую яйлу.

Возле самой речки ваше внимание привле­кает навес, образованный громадным камнем. Под ним можно укрыться от дождя, да и пе­реночевать тоже.

За гротом тропа становится все уже, она то круто поднимается, то вдруг снова спускает­ся к самой речке. И если к концу лета, когда уровень воды падает и обнажаются покрытые зелеными водорослями камни, можно спу­ститься почти к самому руслу, то весной и в начале лета приходится идти по довольно кру­тым склонам. Не забывайте при этом, что прежде чем ухватиться за куст или камень, нужно убедиться в их прочности и надежности. А то они могут и подвести!

Наконец вы вышли к небольшому плесу. Река стала немного глубже и даже как будто спокойнее. Здесь в заводях водится форель, но рыбка эта очень чутка, и нужно терпение, чтобы увидеть ее. Чуть левее плеса — неболь­шой островок в шапке белокопытника. Это растение с огромными листьями, похожими

*

На листья всем известной мать-и-мачехи, глянцевитыми снаружи и с мягким пушком внизу. Путешественники пользуются этими листьями для изготовления шляп и зонтиков. Хоть прочностью эти изделия и не отличают­ся, но на какое-то время могут спасти от па­лящих лучей солнца и даже от дождя, если он не проливной.

В двух десятках метров отсюда еще один брод. Слева из-за утеса не спеша тянется до­вольно мелководная в этом месте Коккозка А на противоположном берегу из густого тем­ного леса по обомшелым камням несется по­ток. Это источник «Пания», самый крупный в верхнем течении реки, дающий ей большое ко­личество холодной (около 9°С) родниковой воды.

Тропа идет вдоль берега, местами исчезая, иногда раздваиваясь, но все время вдоль реч­ки. И, наконец, вы пришли к той части русла, которая наиболее характерна для каньона, где особенно хорошо видна работа вэды. На­чинаются исполиновые котлы и «ванны».

Протекая по узкому руслу, стесненному на­валом обломков известняковых глыб различ­ных размеров, река ищет себе путв. То она устремляется под камни и, разбившись на несколько струй, появляется где-то в стороне; то, вырвавшись из каменного плена, вдруг с шумом падает со скалы вниз или бесшумно стекает по гладкой поверхности каменного лотка, выточенного ею же. В некоторых ме­стах русло представляет серию выточенных в каменистом ложе углублений причудливой формы, издали напоминающих кружева за-

Тейливого рисунка. Перетекая из одного уг­лубления в другое, струи воды как бы трога­ют клавиши чудесного клавесина. Прислушай­тесь к тишине, и вы оцените мастерство кань — онной речки.

Удивительными ‘произведениями, созданны­ми речкой, являются исполиновые котлы. Падая со скалы высотой 3—5 м, речной поток выдалбливает сначала небольшое углубление. Потом в это углубление попадает принесен­ный речкой камень. Беспорядочно вращаясь вместе с водой, он помогает речке углублять и расширять водобой. Постепенно камень при-

Нимает округлую форму «кату, на». Величина «катуна» достигает иногда значительных раз­меров. Активный процесс углубления продол­жается до тех пор, пока так называемый «прыжок» ’падающей струи не будет затоплен водой, находящейся в котле.

Так образуются исполиновые котлы. По течению реки в Большом каньоне их несколь­ко. Самый значительный исполиновый котел находится в конце маршрута, куда вы и подошли. В последнее время туристы стали называть его «Ванной молодости», и это имя прочно вошло в обиход. Глубина его около 5 м. В нем никогда не иссякает вода, она хо-

Л одна и прозрачна* В «Ванну молодости» по — стоя«™ поступает родниковая вода. У «Ван­ны молодости» обычно делают основной при­вал — отдыхают, загорают, самые храбрые купаются.

Здесь экскурсйя кончается, но каньон тя­нется еще километра полтора. Идти дальше без специальной ‘подготовки и снаряжения очень трудно и небезопасно.

За «Ванной молодости» дно каньона загро­мождено обломками скал. Иногда они обра­зуют высокие пороги, которые нельзя преодо­леть без веревки. Каньон здесь очень узок: вы­тянутыми в стороны руками можно коснуться отвесных склонов. В этой теснине сумрачно даже в ясный солнечный день. Проходить по наиболее узкой части каньона в дождливую или ветреную погоду надо осторожно: с высо­ты могут упасть камни или каменный дождь. Кроме того, в верхнем участке каньона по руслу реки после летних ливней несется бур­ный поток, а спрятаться в узком ущелье не­куда…

Возвращаться назад не хочется, но надо. Сильные впечатления тоже должны иметь предел. Вы еще не раз побываете в Большом каньоне Крыма. Нет туриста, который не по­любил бы его верной и долгой любовью. До встречи в каньоне! ^

Живет в речках Мичигана, часто встречается в горном течении Миссури.

Из всех перечисленных хариусов на искусственную мушку лучше всего ловится хариус обыкновенный.

Находится в близком родстве с восточносибирским хариусом, живет в ручьях, в областях, лежащих от 62° северной широты между реками Макензи и Велком.

В Байкале различают черного и белого хариуса. Второй отличается от первого большей высотой тела и слабо окрашенной чешуей. Черный хариус живет у побережья, в местах не глубже 30-40 м. От хариуса обыкновенного отличается более низким и длинным телом, широкой глоткой. Его окраска темно-оливковая, местами с синеватым налетом. На боках над брюшным плавником имеются медно-красные пятна.

Русский сибирский хариус живет в водах Сибири и имеет несколько вариаций.

1. Западносибирский хариус (Thymallus articus articus) обитает в нижнем течении реки Кары, в бассейне Оби и Енисея, в Телецком озере и на северо-западе Монголии.

2. Восточносибирский хариус (Thymallusarticus Pallasi) живет в реках от Енисея до Колымы, в бассейне реки Лены.

3. Амурский хариус (Thymallus articus grubei) освоил горные притоки Амура и реки, стекающие в Охотское, Японское и Желтое моря.

4. Камчатский хариус (Thymallus articus Grubei natio) живет в Анадыри и реках Камчатки. Мечет икру весной. Бывает длиной в среднем 20-25 см, наибольшее — 40-50 см при средней массе 0, 5 кг и максимальной — 1, 5 кг.

Тетяна Кремень

Співвласниця концепт-стору “Пюре"

Важко сказати, що Київ особливо надихає любителів прогулятися магазинами — якщо недорого, то нудно. Але приємні винятки існують, куди ж без них.

Почнімо з дорогих марок — у місті є певна кількість ви — сокомодних бутиків, у яких продається весь люкс-набір: «Dolce&Gabbana», «Burberry», «Dior, Chanel» і тому поді­бне. Ціни порівняно з аналогічними магазинами в євро­пейських країнах завищені вдвічі-втричі, вибір мізерний (баєри вагаються брати всю лінійку бренду, побоюючись не знайти клієнтів — у Києві люди досить консервативні щодо свого вбрання). Зазвичай заможні люди без край­ньої потреби в ці магазини не заходять — набагато про­стіше та дешевше з’їздити на вихідні в Мілан чи Париж. Головними клієнтами цих закладів є юні подруги багатих та жонатих чоловіків — у Європу цих дівчат, на відміну від дружин, з собою не беруть, а одягатися гарно та дорого хочеться просто зараз.

Є декілька дорогих магазинів, які все ж вирізняються з-поміж більшості загальним настроєм та асортимен­том: «Atelier 1», «Chambre» та «Prototype». Концепція усіх трьох розрахована на більш вибагливих клієнтів, які бувають у Європах та ніжно ставляться до сучасної моди складного крою на кшталт Ріка Оуенса. В першому можна купити речі та парфуми «Commes des Garзons», а також речі деяких українських дизайнерів — наприклад, Лілії Пустовіт. Другий також пропонує вибірку інтелекту­ального одягу від різноманітних дизайнерів, більшість із

Масових брендів у столиці України — пальців рук ви­стачить порахувати: є «Zara», «Mango», «Benetton», «New-Yorker» і «Topshop», і ще декілька трохи менш відо­мих марок. Що тут скажеш, якщо весь Київ уже декілька років живе в тремтливому передчутті відкриття «H&M». З другого боку, ціни на цей одяг близькі до загальноєв­ропейських — отже, якщо вам раптом терміново потрібна звичайна футболка чи спортивні штани, можете туди за­йти.

Наявні представники базового сегмента розкидані по численних торговельних центрах, які в нинішньому Києві є чимось на зразок місць культурного відпочин­ку: щовихідних тисячі молодих сімей убивають свій час, прогулюючись поміж рядами шопінг-молів, а часом на­віть і купуючи щось. У такому lifestyle небагато веселого, разом з тим це досить популярний вид дозвілля. Ключо­ві місця: «Dream Town», «Караван» і «SkymaM».

У місті є і десь близько десяти інді-магазинів, які роб­лять акцент на маловідомих брендах і загальній дружній атмосфері. Більшість із них зосереджено в центральній частині старого міста, у квадраті між Львівською площею, Великою Житомирською, Володимирською і вулицями Богдана Хмельницького та Гончара — власники місцевих магазинів навіть мають намір організувати цей простір
як район для шо — пінгу «West Village».

Кожен із магазинів спеціалізується на певній тематиці.

Так, «The ONE» — крихітна крамниця, в якій продають­ся виключно ро­боти українських дизайнерів: асор­

Тимент невеликий, але підібраний з великим смаком. «TOSHOSHOP» — торгує азіатським streetwear у стиліс­тиці манга. «Sisters» — один із перших магазинів такого типу, продає яскраві та недорогі сукні найрізноманітні­шого походження. «ПЮРЕ» займається молодими бри­танськими та українськими дизайнерами, крім того, в магазині продають старий вініл, а також книжки і журна­ли про моду.

Всі ці магазини працюють у розслабленому ритмі — раніше 11-ї ранку ніхто не відчиняється, але й запізнілий покупець може розраховувати на те, що заради нього магазин зачинять пізніше. Крім того, в ці місця часто за­ходять просто, щоб поспілкуватися чи зустрітися з дру­зями.

Найдешевшим варіантом поповнити свій гардероб у Києві — як і в багатьох інших містах світу — залишаєть­ся секонд-хенд. Містом розкидана мережа невеличких магазинчиків, які пропонують «одяг з Європи на вагу», а найширший вибір вінтажного одягу — на Лісовому та Шу — лявському ринках.

Сергій Машкін

Графік, дизайнер, автор книжок “Хроники уходящего города” та “Заметки антигероя”

«Кинути брейк», «попрасувати Хрещатик», «Брод», «Бродвей». Гадаю, що повальна аме­риканізація назв центральних вулиць міст СРСР випливала з відчуття неусвідомленого протесту проти сірості радянського буття, засилля велетенських портретів радянських стовпів марксизму й кумачевих партійних гасел, які раніше виконували функції сучас­ної реклами. Америка ж з усіма її принадами була під звабливою забороною, а просунута частина населення займалася самонавію­ванням, знущально перейменовуючи офі­ційну мапу.

Народившись у центрі міста, я, мабуть, генетично всотав ставлення старшого по­коління з мого оточення до історичних назв вулиць. Більшість із них кияни вимовляли по-старому. Назвати, скажімо, вулицю Калі — ніна — Софіївською, Свердлова — Прорізною, Леніна — Фундуклеївською, а бульвар Шев­ченка — Бібіковським бульваром вважалося своєрідним шиком. Як дуля в кишені.

Я запрошую читача здійснити екскурс у спресовану тридцятилітню історію цен­тральної частини міста, прогулятися щойно политими і ретельно прибраними доріжка-

Ми, яких ще не окупували автомобільні пар­ковки. Не штовхатися в ошалілому натовпі приїжджих, а, дихаючи відносно чистим по­вітрям, прогулятися значущими місцями тієї епохи.

Маршрут>

На місці входу до метро «Площа Льва Толстого» — рес­торан «Кавказ» (1). Вікна були прикрашені модним тоді карбуванням. Зображені на ньому пишновусі горяни — вони пили, співали, пасли вівці, — закликали скуштувати смаколики східної кухні. Запиваючи сильно розведеним «Цинандалі» і бодяжним марочним «Тбілісі» переперче­не лобіо, шашлик із мороженої яловичини, недопечений хачапурі та інші наїдки, мирний слов’янський містянин налаштовувався на войовничий лад. Ресторан славив­ся груповими побоїщами. Втім, п’яні бійки були типовим явищем у всіх кабаках.

Ріг Толстого і Червоноармійської. На місці чергового бутика, перед входом у Пасаж, — павільйон «Соки — води» (2). Створена з неонових трубок, які ніколи не світилися, вивіска дивовижно нагадувала логотип Кока-Коли. Див­но, що ця ідеологічна диверсія (жарт художника із міськ — оформлення) залишилася не поміченою компетентними органами. Вивіска проіснувала аж до закриття крамниці.

Нинішній «Правекс-Пасаж» стоїть на місці «Комісі — онторгу» (3). Комісійних магазинів («комків») було два: взуттєвий та одягу. Нафталіновий запилюжений про­стір. Знайомі продавчині, що притримують закордонний ширвжиток. «Притримати» — слоґан радянської торгів­лі. У країні повального дефіциту — явище повсякденне. Продавець отримував за прихований, не виставлений на продаж крам переплату («вершки»), покупець ставав щасливим власником омріяного товару. Це стосувалося абсолютно всіх сфер торгівлі.

Просуваємося далі. Культовий осідок чоловічого на­селення. Дегустаційна розливайка «Троянда Закарпат­тя» (4) імітує винний погріб, це прохолодне, із запахом розчавленого винограду, тьмяне приміщення. Із вмонто­ваних у стіну діжок стражденний за помірну ціну отриму­вав необхідний заряд бадьорості. Особливий успіх мало «Іршавське», від якого тхнуло суничним милом. Кріплені вина в той час були набагато популярнішими, ніж горілка, коньяк тощо. Це пояснювалося ціною, відсутністю необ­хідної закуски (у кращому разі — цукерка), можливістю швидко заправитися на вулиці, не потрапивши за роз — пиття у неналежному місці на очі міліцейського патру­ля. Захопливо-заколисувальні бренди: «Рожеве міцне», «Плодоягідне» (сльози Мічуріна), «Сонцедар», «Рубін», «Портвейн 777», «Таврійський» і безсумнівний лідер — «Біле міцне» — назавжди закарбувалися в пам’яті стар­шого покоління.

Дійшовши до бульвару Шевченка, ми повертаємо лі­воруч. Заходимо у кафе «Українські страви» (5), дочірнє підприємство готелю «Україна». Невеличкий зал, оздо­блений панелями «під дуб», що асоціюється з кабінетом Коби, важкі меблі, на столах — герань. Одне з небагатьох місць, де подавали справжній український борщ із пам­пушками, в реальних глибоких полумисках, а не в сучас­них піалках, домашні котлети з гречкою та міцні напої, що відпускалися з невеликою націнкою. Кафе мало заслуже­ну популярність.

Працювало воно тільки у денні години.

Ріг Пушкінської та бульвару Шевченка — готель «Укра­їна» («Прем’єр-Палас»). Довжелезні коридори, встелені зеленими з червоною облямівкою килимовими доріжка­ми. Два буфети, на п’ятому і шостому поверхах, з малень­кими балкончиками, куди влітку допускалися посвячені. Бенкетна зала без вікон, яка нагадувала останній бункер фюрера, і, звісно, ресторан з літньою верандою і при­стойною кухнею. Улюблене місце відпочинку київських махлярів. Пізніше, на початку дев’яностих, відремонто­вана в барочному стилі зала стала штаб-квартирою зло­чинних угруповань.

Відрізок бульвару від пам’ятника Леніну до перехрес­тя Пушкінської називався «Алеєю пропащих» (6). На по­чатку сімдесятих — місце зустрічей молодіжної гіпової ту — сівки віком від 14 до 20. Це були безневинні збіговиська («сейшени») назагал непитущих і не схильних до хуліган­ства підлітків, патлатих, у вінках із кульбаб, з нашитими на коліна латками у вигляді сердечок, квітів і антиядер — ної символіки, що намагалися бути схожими на пасивних бунтівників Заходу. Всі вони десь навчалися, працювали, займалися винятково законною діяльністю. Поспілкува­тися ввечері з подібними до себе, послухати однолітка, котрий захоплено виконує на скрипці увертюру з ллойд- вебберівського «Суперстару», протистояти своїм вигля­дом офіційному стереотипу совєтікуса було для них най­більшим задоволенням, проте злочином ув очах влади.

Відрізок від Пушкінської до Хрещатика був прикмет­ний рестораном «Ленінград» (7), місцем, утім, вельми посереднім, розташованим на цокольному поверсі од­нойменного готелю.

Сучасному молодому читачеві важко собі уявити, що в будь-який радянський ресторан сторонньому відвіду­вачу потрапити було майже неможливо. Швейцар — від — ставник із бульдожою зовнішністю, лише впевнившись, що той, хто стукає у скляні двері, збагатить його затис­нутою в кулаці троячкою, милостиво відчиняв заповітні врата. Далі слід було, проминувши метрдотеля, домов­лятися з офіціантом «за стіл», сплачуючи йому тверду таксу («купку») окрім рахунку. Це була вторована схема проникнення до першого-ліпшого київського ресторану.

На сто метрів нижче — легендарна «Кафедра» (8). На­родна назва на початку сімдесятих закладу, що називався кафе «Київське». П-подібне приміщення, оздоблене чор­ним пластиком, з мокрими столиками-стійками, щільно заставленими кухлями зі спадаючою пивною піною, кухлі передаються понад головами величезної черги. «Кафе­дрою» місце називалося, вочевидь, через близькість до університету, а скуштувати пивних радощів не цурались ані студенти, ані їхні наставники.

Як активно-тусівочне місце «Кафедра» проіснувала до початку дев’яностих, аж до огульного звалютнення крам­ниць, кафе, ресторанів. Тепер на цьому місці піцерія, ви — номаркет і банк.

На місці сучасного магазину одягу (9) на розі вулиці були допотопні «Спорттовари», назавжди пропахлі гу­мою. Найбільшою удачею було вичепити собі китайські напівкеди, пізніше — московський «Адідас», ну, а вовня­ний костюм «Олімпійка», синій, з білою смужкою на ко­мірці, був обов’язковим атрибутом шкільного вчителя фізкультури і коштував доволі дорого — 36 повноцінних радянських карбованців.

Центральний гастроном (ЦГ) тих років (10). У молоч­ному відділі мінімум 20 сортів свіжого сиру і кілька ви­дів масла, які цілковито відповідали ГОСТу, тодішньому сертифікату якості, ця продукція захмарно відрізнялася ціною та якістю від нинішнього асортименту. Ковбасний відділ хоча й не хизувався такою кількістю найменувань, однак якістю не поступався молочному.

Прохідний двір ЦГ був по-своєму унікальним. За роз­ташованим у дворі сумнозвісним Печерським судом (11), що вирішує нині всі сутяжні урядові баталії, місти­лася вбиральня з непристойною назвою і силуетами в похабній позі, що проступали крізь шар тиньку. За туа­летом починалася гірка, піднявшись на яку і пройшовши крізь двір, можна було вийти на Пушкінську. Крізь гірку проходили труби опалення. Це було улюблене місце при­хильників моментального вживання спиртного на свіжо­му повітрі в осінній та зимовий час (труби були гарячи­ми).

Ріг Прорізної (Свердлова) і Хрещатика був прикмет­ний чавунними тютюновими кіосками (12), відлитими в стилі барочного кітчу. Вони існують і нині. В минулому, разом із радянсько-болгарськими виробами, там пропо­нували широкий вибір гаванських сигар, від карбованця до п’яти за штуку. Сигари не були популярними серед київських курців, як, утім, і чудовий кубинський ром «Га­вана клуб», по шість карбованців за 0,7 літра, що прода­вався практично всюди, але вживався лише у крайньому випадку. Найміцніші кубинські сигарети із сигарної крих­ти — «Монтекрісто», «Португас», «Кім» та інші — за часів частих тютюнових криз розкуповувалися «на ура», хоча звикнути до них міг далеко не кожен.

На місці нинішнього «Шато» містився гастроном «Лі­верпуль», на другому поверсі якого були кав’ярня і від­діл, що реалізовував головний сувенір міста — «Київський торт» фабрики ім. Карла Маркса (13), котрий мав шале­ний успіх у приїжджих. У вісімдесятих кафе-гастроном «Хрещатик» замінив зниклі з вільного продажу торти на незрозумілу печеню в горщиках, яка відпускалася не­змінним вусатим парубком і пергідрольною тіткою, одяг­неними в народні свитки, що камуфлювали низьку якість поданої страви псевдоукраїнською атрибутикою.

Площа Калініна (Майдан Незалежності) (14). У дале­кому минулому — Думська. Кардинально відрізнялася від нинішнього Майдану, що його нас закликають «не зради­ти». «Зрадили» його набагато раніше, дозволивши забу­дувати всім новітнім архітектурним дикунством. Як треба ненавидіти своє місто, щоб, задовольняючи власні амбі­ції та матеріальну ненажерливість, безнадійно понівечи­ти центр. Не отримавши, можливо, архітектурної завер­шеності, площа мала неповторний вигляд. Сталінський класицизм сусідував із дореволюційними будівлями змі­шаних стилів, там був чудовий овальний садок з унікаль­ною чашею фонтана в центрі, з віковими каштанами, ла­вами чавунного литва. Улюблене місце мам із візочками та пенсіонерів, які медитували на осонні.

Підніжжя Володимирської гірки (15). Український Дім — колишній музей Леніна. Пам’ятник комуністичній диверсії проти багатовікової історії Київської Русі. Са­краментальна фраза «На ідеології ми не економимо» втілилась у вигляді архітектурного покруча, де найцінні­шим вмістом була копія простреленого ленінського кар­дигана. А раніше на цьому місці був скляний павільйон «Лада», де перед еротичною прогулянкою пагорбами Володимирської гірки закохані підкріплювалися пареним шашликом на дерев’яній шпажинці і склянкою-другою кримського портвейну.

За філармонією розпочиналося «Містечко розваг» (16) — плацдарм каруселей, атракціонів і місце відпочин­ку задерикуватих підлітків. Ну, а як забути «Слоників»? Фонтан зі скульптурною групою слонів, що купалися, був оточений численними столиками. На «Слониках» можна було розслаблятися, випиваючи й танцюючи під звуки, що долинали із розташованої поряд оркестрової «муш­лі» години до 12-ї вечора, а це за тих часів було немало. До «Слоників» навідувалося не одне покоління киян, що й було засвідчено довоєнною кінохронікою, котра демон­струвала щасливі пари у фонтанних бризках. За свідчен­ням старожилів, місце функціонувало навіть в окуповано­му німцями місті. Улюблена місцина киян протрималася до зведення велетенської арки з неіржавіючої сталі (17), що символізувала, за задумом комуністів, непорушну дружбу народів СРСР Питне сусідство визнали блюзнір­ським, і «Слоники» зникли назавжди.

По-своєму цікавим місцем була «Жаба» (18) — танц­майданчик, що приліпився на схилах Дніпра, на спуску до пішохідного мосту. Оточений дерев’яною ґратчас­тою огорожею, майданчик був місцем постійних побоїщ. Під магнітофонне ревище забороненого міністерством культури Біла Гейлі курсанти морського політучилища на Подолі (нині там Києво-Могилянська Академія) бились із блатняками-стилягами, вирядженими за модою 60-х у підстрелені штанці, пістряві нейлонові шкарпетки і го­строносі «шузи».

Час повернутись у центр. Мацаки столичного «спрута» тяглися вбік, захоплюючи «Російський чай» і центральну «Кулінарію» (19). Анфілада приміщень «Кулінарії» була передвісником розв’язання проблем домогосподарок, які отоварюються готовими салатами, котлетами і пель­менями у сучасних супермаркетах. За помірну ціну ку­пувалися готовий вінегрет, курячі шніцелі, оселедцеве масло тощо. Усі ці делікатеси можна було скуштувати за високими круглими столиками. «Кулінарія» сьогодні пе­ретворилася на їдальню «Два гусаки» і черговий розпо­дільник готового одягу, подрібнений на стійла так званих бутиків.

Пасаж, він же «Дитячий світ» (20). Біля входу в арку

— два заклади-близнюки. На першому поверсі автомати з холодним розливним молоком і гарячими булочками з повидлом. Усе по п’ять копійок! На других поверхах мами балували зразкових нащадків різнокольоровими куль­ками морозива. Дивовижний смак натурального вмісту металевих вазочок залишався незабутнім яскравим спо­гадом. А додана до морозива пляшка «Крем-соди» га­рантувала цілковите щастя.

Вміст кубічної будівлі метро був цікавий хіба що при­їжджим. Триповерхова ресторанна стайня не поважала­ся киянами і відвідувалася лише у разі крайньої потре­би. Розподіл куба на «МакДональдз» і крамниці західних брендів не міг наснитися навіть найбільш оптимістично налаштованому космополітові. Так само важко було уявити майбутні сяючі вітрини з малодоступним для пе­реважної частини населення ширвжитком, що замінили скромні крамниці з ненав’язливими вивісками «Взуття», «Тканини», «Молоко».

На першому поверсі зменшеної копії московських висоток — кінотеатр «Дружба» (21). У двох невеликих задушливих залах можна було побачити не допущені на широкий екран фільми Тарковського, Шепітько або Фел — ліні. Нагадаю, що квиток на денний сеанс коштував 25 коп., а на вечірній — від 30 до 50.

Черево центру — Бессарабський ринок (22). Ниніш­ньому розмаїттю він, звичайно, поступався, але хто мав нетрудові доходи, той міг отоваритись якісними харчами саме там. Мешканці Басейної та Круглоуніверситетської періодично зазнавали нашестя щурів, які часто мігрува­ли з підвалів ринку. Базар мав славу реабілітаційно-від — новлювального центру. В якому ще місці можна було по­легшити вранішній похмільний смуток кухлем добірного розсолу — безкоштовною пільгою для стражденних.

Як не згадати задушевні умови підсобок знайомих м’ясників, з обов’язковим тапчаном, киплячим супчиком на електроплитці й ослизлою колодою, на якій відрубува­лася від туші дефіцитна вирізка. Ринок був і залишається окремою державою, зі своїми законами і кодексом чес­ті. Споживацькі запити задовольняються повною мірою і зараз, та от теплота людсько-ринкових відносин зали­шилася в минулому.

Наближаємося до кінцевого пункту нашої оглядової екскурсії, оминаючи сучасний храм товариства спожи­вання — торговий центр «Арена», за історичним фаса­дом якого раніше містився лікарняний комплекс і серед­ня школа із власним басейном. Ми підходимо до бару «Лезо» («Бритва») (23), розташованого у вузькій шпарині між будинками. У доісторичні часи — крамничка приладдя для гоління, що пропонувала зазубрені леза, які обдира­ли шкіру, помазки зі свинячої щетини, яка мала власти­вість вилазити, й електробритви «Харків». Перебудована на бар, крамничка зберегла свою назву. Питне примі­щення нагадувало обрізаний плацкартний вагон. За стій­кою владарював Скорцені — бармен, що отримав гучне прізвисько через шрам на одутлій пиці. Герой Третього райху вславився зухвалими диверсійними операціями, а його тезко з не меншою зухвалістю провадив експери­менти над шлунками співгромадян, замінюючи марочну «Тису» несосвітенною бурдою.

Закінчуючи цю екскурсію, із жахом розумію, що перо не встигає за карколомною прудкістю, з якою окуповують і перейменовують торгові заклади центру. Тільки-но по­захоплювалися довгожительством ювелірного «Кашта­ну», а він уже перетворився на банк. «Українські ласощі», котрі мали піввіковий стаж, теж не встояли. Знаменитий гастроном «Об’їдки» на розі Великої Житомирської і Во — лодимирської поглинула кавова імперія. І перетасуван­ням, що змінюють звичні й дорогі як пам’ять для корінних киян найменування, не видно кінця-краю.

Тернопольская обл.. 190 км от Львова

Местный замок, построенный в XVII веке, до наших дней не сохранился. От него осталась лишь одна башня — её перестроили в колокольню костёла. Зато в городе есть другие достопримечательности, например, архитектурный ансамбль центральной площади с Русским домом, в котором расположен краеведческий музей.

Н 48° 48’ 11,61"

Е 26° 01’ 59,14"

Ірина Бондаренко координаторка Асоціації велосипедистів Києва

Щоденні міські газети час від часу публі­кують «цікаві факти з життя киян 100 років тому». З однієї з таких заміток я дізналася, що 100 років тому життя велосипедистів у Києві було дуже важким, їх усіляко утискали, забороняли їздити дорогами (щоб не лякали коней) і тротуарами (щоб не збивали людей) або ж дозволяли їздити тільки в певний час доби. Найбільшими ворогами велосипедис­тів були власники кінних екіпажів — адже, обираючи велосипеди, городяни позбавля­ли кучерів роботи!

Запевняю вас: із того часу в житті вело­сипедистів мало що змінилося.

Натомість змінилися велосипеди: дере­в’яні рами перетворилися на сталеві, потім на алюмінієві, потім на карбонові. У велоси­педів з’явилися передачі. Харківський вело­сипедний завод, відомий своїми «Україна — ми», «Старт Шосе» та нелюбов’ю до передач, потроху занепав, бо передачі надзвичайно потрібні в місті, яке стоїть на трьох пагорбах і одній річці.

У центрі міста збудували велотрек — і вже на початку нового тисячоліття вщент його зруйнували, побудувавши просто на одній із

Його підпор елітну багатоповерхівку.

Поступово в Києві з’явився прошарок лю­дей, які їздили на велосипеді постійно: на роботу, в магазин, в театр. Спочатку таких було кілька десятків, пізніше стало кілька со­тень. Вони їздять на велосипедах до старо­сті — майже кожного разу, коли я іду на радіо, телефонують літні люди, і перше, що вони кажуть, вітаючись: «Я їжджу на велосипеді постійно уже 40-50-60 років».

З появою велосипедів у великих магази­нах та на ринках кількість велосипедистів у місті різко зросла: спочатку вони їздили тіль­ки в парки, і лише у вихідні, але, спробував­ши їздити на велосипеді на роботу, багато з них обрали велосипед як вид транспорту. Спочатку вони їздили тротуарами, але потім дізнавалися, що це заборонено Правилами дорожнього руху (які у питанні велосипед­ного руху не змінювалися ще з часу їхнього прийняття). Набуваючи досвід катання, ве­лосипедисти виїжджали на дороги. Як і сто років тому, водії екіпажів потужністю в кілька сотень кінських сил стали головними опо­нентами велосипедистів на дорогах.

У 2004-му велоактивісти сформували громадську ініціативу «Зеленому місту — зе­лений транспорт». Вони вимагали створен­ня велодоріжок, велопарковок, можливості безпечно пересуватися містом на еколо­гічному виді транспорту. У 2008-му, коли п’яний водій на смерть збив киянина Олек­сія Башкірцева і зміг вимовити тільки сло­ва «машинку шкода», кияни згуртувалися і виїхали на «Велонаїзд» — масштабну акцію з вимогою відкрито розслідувати справу та побудувати велодоріжки. Водію дали строк, а на місці загибелі Олексія друзі встановили білий велосипед-примару — пам’ятник вело­сипедистам, що загинули на дорозі. Але ве — лодоріжки у Києві так і не з’явилися.

Громадська ініціатива «Зеленому міс­ту — зелений транспорт» перетворилася на Асоціацію велосипедистів Києва — так було коротше і зрозуміліше. Основною метою ро­боти цієї громадської організації стало обла­штування велоінфраструктури міста та його околиць, а також популяризація велосипеда як екологічного виду транспорту, відповідно, збільшення кількості велосипедистів у місті. Асоціація зібрала близько півтисячі містян, які готували зміни до нормативних актів та писали нові документи, перекладали іно­земні правила, стежили за діяльністю та обі­цянками міської влади, виїжджали на спільні акції — робили усе залежне від громадськос­ті, аби велоінфраструктура у Києві стала ре­альністю. Усі вони працювали і працюють в організації безкоштовно.

У грудні 2009 року Київська міська рада несподівано проголосувала за Програму облаштування велодоріжок у Києві до 2012 року. Програмою затвердили облаштування 17 велосипедних маршрутів уздовж осно­вних магістралей міста — як запропонували велоактивісти за два роки до того. Але на момент затвердження програми уже стало ясно, що обмежуватися виключно велодо — ріжками не можна: потрібно проектувати та будувати безпечну та зручну мережу з ве­лодоріжок, велосмуг та вулиць «спільного простору», на яких велосипедисти мають пріоритет у русі. Фактично з’явилася нова мета — таке облаштування міста, щоб кожна вулиця і кожен провулок стали безпечними та придатними для проїзду велосипедиста.

Нехтуючи усіма термінами виконання Програми облаштування велодоріжок, у 2010-му міська влада відкрила першу вело — доріжку на новозбудованій вулиці Здолбу — нівській, що на Позняках. Доріжка була дуже вузькою і короткою, починалася і закінчува­лася несподівано і жодним чином не іденти­фікувалася пішоходами, тож невдовзі вона виявилася найулюбленішим місцем прогу­лянок молодих мам з візочками.

Будівництво першої велодоріжки вияви­ло всі проблеми, які потрібно вирішити на шляху до зручної велоінфраструктури: за­старілі будівельні норми, нестача досвіду в проектувальників, невміння будівельників, Правила дорожнього руху, підлаштовані під автомобілістів і аж ніяк не під пішоходів чи велосипедистів.

Навіть розробляючи нову стратегію роз­витку Києва до 2025 року, міська влада аб­солютно не враховувала потреби велоси­педистів та пішоходів, прагнучи розвивати місто, орієнтоване на автомобілі, а не на людей: розширення доріг, паркування на тротуарах, будівництво тунелів, підвище­ний швидкісний режим. Асоціація велоси­педистів Києва та Німецьке бюро технічного співробітництва розробили та надали місту рекомендації щодо раціонального розвитку транспорту: збільшення громадського тран­спорту, збільшення кількості велосипедних маршрутів, облаштування місць для піших прогулянок. Водночас варто зменшити ви­користання автівок у місті: обмежити в’їзд у центр, збудувати «виловлювальні» паркінги

На околицях, упровадити зниження швидко­сті руху.

Чи стане раціональний, або, як його нази­вають у Європі, стійкий розвиток транспорту (sustainable transport) провідним для міської влади, чи стане Київ містом для людей, а не для машин, — побачимо згодом. Саме за­раз, коли готується до випуску цей путівник, згадані питання активно обговорюються в міській адміністрації. Ми сподіваємося, що добро переможе.

Маршрут>

Маршрут починається від Європейської площі — лише заради того, щоб провести вас у таємне подвір’я з вело­сипедною міською поштою (1). Знайдіть адресу «вулиця Грушевського, 4б» — це арка ліворуч від входу в готель «Дніпро», — та рухайтеся вглиб доти, доки не дійдете до затишного двору в рожевих тонах, де звисають залишки труб та балконів, а на розваленій платформі на рівні дру­гого поверху побачите встановлений різнокольоровий велосипед. Він ніколи не їздив, бо зібраний зі старезних запчастин, але він виконує іншу функцію: комунікативну. Напишіть коханій або незнайомій людині листа, підпи­шіть замість адреси номер мобільного телефону адре­сата і залиште у скриньці біля велосипеда. Щотижня таємні поштарі забирають та доставляють листи. Термін доставки — два тижні.

До речі, сам двір на Грушевського, 4б (який коротко

Називають «Г4Б») — це мистецький простір, де постійно діє виставка міських фотографій, а у вихідні відбуваються концерти та вистави.

Помилувавшись задвірками Києва, рушайте через перехід в бік Парламентської бібліотеки та прямуйте до Філармонії. Вам випаде проїхатися єдиною велодо- ріжкою у центрі міста. Доріжка пролягає від Філармонії до Поштової площі по тротуару Володимирського узво­зу (2) (того тротуару, що ближче до Дніпра) і пов’язана

З майже романтичною історією, у якій задіяні велосипе­дисти, нічне розмішування цементу, крадіжка дорожніх знаків міліціонерами та білі ведмеді.

Теплої осені 2010 року київські велосипедисти вирі­шили намалювати велодоріжку самостійно — адже міська влада цьому не сприяла, та й узагалі ставилася до дво­колісних несерйозно. Серед варіантів місць, над якими міркували активісти, були бульвар Шевченка та Воло — димирський узвіз — обидва ці маршрути позначені на карті велодоріжок Києва (затвердженій для виконання міською владою), але час показав, що там ніхто не зби­рався нічого облаштовувати. Після тижневих роздумів обрали Володимирський узвіз — тому що там на дорозі бруківка, якою небезпечно з’їжджати круто вниз. За день до запланованої дати малювання троє велосипедистів прибули на Володимирський і потай у кущах почали роз­мішувати цемент із піском та водою, аби зробити заїзди на тротуар. Потім бігали з відром на початок майбутньої «велодоріжки» і просто перед капотом ДАІ-шної машини заходилися вимощувати гірку з цементу, намагаючись зобразити дорожніх працівників. Спеціально для цього навіть одяглися у помаранчеві робочі жилети.

У день відкриття, коли цемент уже застиг, приїхали з фарбою й трафаретами. Можна розповісти багато істо­рій про те, як велосипедисти намагалися малювати рівну лінію, яка б відділяла велодоріжку від пішохідної частини. Зрештою, і зараз можна побачити їхні старання — саме ця крива лінія з надзвичайно стійкої білої фарби досі збе­реглася на тротуарі. Дорожні знаки, що їх велосипедисти власноруч склеїли з фанери, зняли уже через тиждень: очевидці свідчать, що їх демонтували охоронці правопо­рядку — чи то міліціонери, чи то дорожні служби.

А до чого тут білі ведмеді? У їхніх костюмах четверо велосипедистів малювали велодоріжку. Щоб у такий спосіб процитувати відомий дитячий вірш Чуковського «Їхали ведмеді на велосипеді».

Після обережного спуску до Поштової площі (3) (не забувайте тиснути на гальма та попереджати пішоходів дзвіночком) одразу повертайте праворуч, не виїжджаю­чи на дорогу. Ваша остання ціль на правому березі — Пі­шохідний міст (4), тож рухайтеся у його напрямку тро­туаром, між старими будинками водопровідних станцій праворуч від вас та недемонтованими трамвайними рейками ліворуч. Раніше, ще коли не було метро до лі­вого берега (на початку 1960-х потяги метро ходили від «Вокзальної» до «Дніпра»), цими рейками їздив трамвай­чик до Ленінградської площі. Через Дніпро трамвай пе­ребирався мостом Патона, і коли в останні десятиліття з моста демонтували колії, трамвай став майже непотріб­ним: його маршрут скоротили від Контрактової площі до підніжжя Батьківщини-матері, а цей маршрут, незважаю­чи на усю його мальовничість, уже не мав такого попиту. У 2011-му рейки демонтували на Поштовій площі (щоб не заважати їздити машинам), і тепер ці колії — взірець нерозумного впорядкування в місті (адже електричний транспорт є значно прогресивнішим за паливний, тож пріоритет мав бути на його користь, а не на користь при­ватних авто).

Як доїдете до Пішохідного моста, не поспішайте тяг­нути свій велосипед сходами вгору. Проїдьте під мостом і десь за 100 метрів побачите підйом для автомобілів та велосипедистів. З моста огляньте Поділ — він виглядає звідси особливо романтично, майже як маленькі євро­пейські набережні.

Поки що уявною, але запланованою велодоріжкою на Пішохідному мості спускайтеся і їдьте прямо до кінця кі­осків (це 50 метрів від моста), а за ними поверніть ліво­руч. По бетонних плитах, траві та частково по піску до­їдьте до металевої вежі — її видно здалеку. Це парашутна вишка (5), з якої на вихідних «скидають» парашутистів. З правого берега зазвичай цікаво спостерігати, як над деревами коливаються на вітрі чорні «краплі» парашутів, прив’язаних до вишки — подеколи й півгодини в очікуван­ні вдалого вітру, — а потім вони м’яко спускаються за де­рева.

Якщо ви не побачили під вишкою парашутів і не маєте змоги скористатися цим незвичним агрегатом, повер­тайте назад на дорогу від Пішохідного моста на Труха — нів острів. Поки його не забудували кіосками на кшталт Гідропарку, він є одним з двох найкрасивіших островів Києва (другий такий острів — Муромець, до якого ми й прямуємо). Їдьте навпростець до місточка через малень­ку річку з тихою водою — особливо прекрасна ця річка пізньої осені і взимку, а влітку нею розсікають байдарки та каное. Тепер, коли ви переїхали міст, ви можете не ди­витися на карту — це єдина дорога на острові, і збитися на манівці з неї неможливо.

Їдьте повільно — щоб не лише насолодитися красою природи, але й щоб не пробити колесо: дорога доволі стара і ямкувата. Час від часу озирайтеся назад — в одно­му місці відкривається особливо прекрасний вид на Ми­хайлівський Золотоверхий монастир (6).

Наступний пункт — недобудований Подільсько-Вос — кресенський міст (7), який через підвішені під мостом жолоби для метро виглядає як космодром. Поки що тут не відкрили станцію «Труханівська», тож насолоджуйте­ся тишею та величчю цього місця. На жаль, існують всі підстави вважати, що після відкриття нової станції метро Труханів острів перетвориться на другий Гідропарк, і ви уже не зможете тут кататися з такою приємністю.

Після моста на вашому шляху трапиться незвичне місце — чи не єдина ділянка сосен у цьому листяному лісі (8). Щойно відчуєте хвойний запах, спиняйтеся і їдьте в глиб лісу ліворуч, перпендикулярно до дороги. За кілька десятків метрів вам відкриється тихе невелике озеро, де можна відпочити, а потім повернутися на дорогу.

Мандруючи дорогою далі на північ, ви проїдете під Петрівським залізничним мостом (9) та його охоронною зоною, і тоді вам відкриється краса Московського мос­ту (10) — адже ви уже майже до нього доїхали. Забудьте усі жахливі хвилини і години, які ви могли простояти на Московському у заторах, — збоку він виглядає стрімко, сильно і невимушено, а різнокольорові мураш — ки-машини на ньому тільки додають шарму.

Наступна зупинка — ще один острів. Рухай­теся до Московського моста і, подолавши не­великий підйом, повер­тайте під міст ліворуч.

Ви залишаєте Труханів острів і потрапляєте на острів Муромець, де розкинувся парк

Дружби народів. Велосипедисти та інші закохані в цей острів називають його коротко — ПДН (11), тож тепер ви, почувши цю назву, знатимете, про що йдеться.

Ранньої весни острів затоплює подеколи на два ме­три, але коли вода сходить, по ньому скрізь у дзеркаль­цях калюж розквітають темно-сині та жовті іриси. Піз­нього літа на острові буяє різнотрав’я — жовто-біло-сині килими квітів із важким запахом та ліниві бджоли, — і ніщо не вказує на двокілометрову близькість до Оболоні чи Троєщини.

Велосипедисти люблять цей острів по-своєму: тверді стежки майже без піску, пагорби, спуски, несподівані по­вороти — разом із навколишньою красою ці принади при­ваблюють сюди майже всіх велокиян. Особливістю ост­рова є те, що можна їхати будь-якою стежкою, всі вони сходяться в одному початку (Московський міст) і в одно­му кінці (дамба на Десні). Посередині маршруту можна побачити Перший місток (12) (існують також Другий та Третій, ви можете їх пошукати також).

Якщо ви їдете правильним шляхом, вам пощастить побачити хутір із трьома хатами і собакою (13): звідти кожного ранку мешканці виїжджають на роботу — крутять педалі до Московського моста, а потім на тролейбусі до метро. Ввечері так само додому, до свого маленького ху­тора в серці мегаполіса.

Якщо ви оберете інший маршрут, то зможете проїхати уздовж Десенки, затоки Десни, яка відділяє ПДН від Тро­єщини. За півгодини-годину ви доїдете до місця, куди важко потрапити на чомусь іншому, крім велосипеда, — до дамби на Десні (14), що поєднує острів з «континен­тальною» Троєщиною.

Ця дамба — таємниче і приємне місце. Обабіч неї на острові розташувалася база відпочинку «Укртелекому», але якщо вам дуже хочеться на їхній пляж з білого пісоч­ку, ви легко можете подолати паркан — за цим ніхто не стежить. Але навіщо вам пляж, краще посидьте на дамбі, подивіться, як поодинокі рибалки куняють над вудочка­ми, а якщо сидітимете тихо, можливо, вам вдасться по­бачити видру. На початку весни вода Десни перелива­ється через дамбу в Десенку, іноді піднімається на кілька метрів вище дамби. Така ситуація була у 2010-му — тоді навіть МНС-ники чергували з обох боків, нікого не пус­кали і розповідали, що вже двох велосипедистів з дамби знесло, їх ледь врятували, а велосипеди забрала вода.

Тож якщо ви не зустріли МНС-ників, перетинайте дам­бу та виїжджайте на континент — на першому роздоріжжі повертайте ліворуч. Трохи бруківки, трохи старого ас­фальту — і ви опиняєтеся на дорозі, вимощеній бетонни­ми плитами (15): це ваш шлях назад до міста. Ймовірно, ви цього не помітили, але ви у Київській області, а місто почнеться лише за кілька кілометрів.

Якщо ви подорожуєте у вихідний день, ви можете по­бачити праворуч групу людей, які запускають у небо ра — діокеровані літачки. Люди збираються тут на весь день і, здається, навіть не їдять — настільки вони захоплені сво­їми літачками.

Бетонна дорога вестиме «за лаштунки»: навколо вас височітимуть трави та квіти, а за ними у тумані здіймати­муться висотки Троєщини (16). Коли їдеш цим шляхом, розумієш, що місто — це лише будинки посеред поля. Просто багато будинків посеред поля.

Зачувши гавкіт собак та запах молока, знайте: ви у справжній Троєщині, у селі (17), на честь якого назвали весь район. Тут життя іде навспак, курсує один пузатий автобус, дуже старий, але приходить чітко за розкладом.

Тут бігають свійські собаки, похилилися паркани, цвіте калина. Тут дуже спокійно і добре, хоча селище також стихійно забудовується котеджами.

Виїхавши з минулого (з села Троєщини), рушайте на­зад до цивілізації — в бік Московського моста (18). Тепер вам доведеться відчути усі недоліки техногенного розви­тку: навіть якщо ви будете їхати тротуаром (наполегливо раджу), вам здаватиметься, що кожна машина позаду їде просто вам у спину, а ще ви фізично почнете відчу­вати вихлопні гази, що скупчуються над мостом. Швидко проїдьте Московський до Героїв Сталінграда і пірнайте під міст у бік Подолу.

Спускайтеся з велосипедом у перший підземний пе­рехід, аби перейти до набережної. Ховаючись від шуму машин, ви можете спуститися до самої води і їхати тут спокійно, час від часу об’їжджаючи рибалок. Тепер ви можете подивитися на Подільсько-Воскресенський міст із лицьового боку (тильний бік ви вже бачили), а також подивитися на міську гавань з Гаванського мосту. Тут можна посидіти в тиші, а потім рушити далі на Поділ — ласкаво просимо назад у мегаполіс! (19)

Dl

Й и»ТЬ($Ык>

Тернопольская обл., 135 км от Львова

В бывшей столице Теребовлянского княжества туристу есть на что посмотреть. Здесь сохранились сразу два оборонных монастыря

— кармелитов и Василианский, несколько старинных храмов, городская ратуша и еврейская синагога, А на холме над рекой Гнизна возвышаются живописные руины замка начала XVII века.

N49= 17′ 52,69"

Е 25° 41’ 05,47’’