Анна Хвиль

Активістка Центру візуальної культури, дослідниця когнітивних карт Києва та пострадянського урбаністичного простору

Весілля сучасних киян потребує публіч­ного простору — особиста історія має бути засвідчена на тлі хрестоматійних місць сто­лиці та вписана в міський літопис.

Масовий інтерес до київських урбаніс­тичних пейзажів весільне фото виявило у се­редині 1960-х. Явище не було суто локальне, таку тенденцію можна було спостерігати в багатьох куточках Радянського Союзу. При­чин декілька: з одного боку, розповсюджен­ня мобільної фототехніки, з другого — саме йшов час програмного створення нових ри­туалів державними комітетами етнографів.

Упродовж перших сорока років існування Радянського Союзу весілля майже не виді­лялося в буденному плині життя. Післярево­люційний уряд, натхнений ідеями Фрідріха Енгельса, спростив процедуру розлучення, позбавив церковне вінчання юридичного статусу, а з часом прирівняв спільне прожи­вання до зареєстрованого шлюбу. Весілля молодим рекомендувалося святкувати без особливого відриву від виробництва. У жи­вописі та кінематографі того часу весілля рідко з’являється у фокусі. Якщо це і ста — ється, зрозуміти, що відбувається, зазвичай

Можна лише з підпису, адже «червоне весіл­ля» не передбачало білих суконь, костюмів, короваїв та інших упізнаваних атрибутів свя­та.

Після смерті Сталіна, за часів хрущов — ської «відлиги», весілля набуває знайомої сучасним киянам соціальної ваги. Після роз­вінчання культу «Батька народів» відчуття співпричетності братніх народів мала під­тримати нова соціальна символіка. Щоби продемонструвати уявну єдність мешканців Києва, Москви, Єревана, Ташкента та інших сотень тисяч населених пунктів Радянсько­го Союзу, було створено систему повсяк­денних ритуалів. Разом із новоствореними «святом прийняття у комбайнери» або «свя­том першої зарплати» етнографи розробили поради, як радянській людині відсвяткувати весілля.

Обов’язковим елементом тогочасної ве­сільної процесії стала прогулянка містом і урочисте покладання квітів до пам’ятників. У центрі уваги перебували меморіали заги­блим у війні. Схилити голови перед Невідо­мим солдатом було чимось схожим на при­сягу вірності перед вівтарем. Пам’ятники загиблим у Великій Вітчизняній були не просто місцями пам’яті, а справжніми са­кральними порталами. Тут радянський гро­мадянин вступав у комунікацію із полеглими героями, які у народній уяві стали новочас- ними святими.

У 1960-х органи запису актів громадян­ського стану (ЗАГС)1 переїхали з відділку мі­ліції, де розміщувалися раніше, у спеціально відведені будівлі. В цей час починають також з’являтися Палаци одружень. Вони мали стати альтернативою християнському храму

— сакральним простором колективних риту­алів. Разом із київським крематорієм, збу­дованим у 1975 році, місцевий Палац уро­чистих подій 1980-го є зразком радянської ритуальної архітектури.

Книжки з типовими назвами «Новій лю­дині — нові обряди» або «Новий час — нові традиції» радили архітекторам та працівни­кам ЗАГСів розташовувати у центральних холах чашу-факел. Під час відкриття палацу її мали урочисто запалити від вогню, прине­сеного з меморіалу Вічної слави. На згадку про день весілля молодятам дарували пе­реносний факел, вогонь в якому одночасно символізував сімейне тепло і «безсмертну славу загиблих воїнів».

Після церемонії розпису молоде подруж­жя разом з гостями та фотографом виру­шало у подорож містом. Усі місця весільної прогулянки були пов’язані з мотивом подя­ки — воїнам за перемогу, Леніну за револю­цію, засновникам міста, власне, за місто.

Таким чином весілля виходило за межі приватного свята і набувало статусу суспіль­но важливої події. Реєстрація шлюбу розгля­далася в контексті подвигів, що зумовили існування радянського народу. У весільній промові працівники ЗАГСу зазначали, що радянське суспільство покладає на моло­дят обов’язок — виростити дітей «чесними і чуйними людьми, працьовитими і мужніми громадянами».

Однак покладання квітів до меморіалів мало також і приватний характер, оскільки майже у кожній сім’ї був родич, який загинув під час війни. Вшанування пам’ятника Неві­домому солдату було одночасно і перифра­зом народної традиції відвідин могили по­мерлих родичів під час весілля.

Незважаючи на те, що сьогодні покладан­ня квітів до Вічного вогню не є обов’язковою складовою весілля, подорож містом і па­ломництво до культових місць залишаються елементами сучасної весільної обрядовос­ті. Нові пам’ятки, які лише нещодавно по­трапили у весільні маршрути, дають змогу визначити нові історичні вектори, важливі для українців, та дослідити зміну суспільних настроїв. Скажімо, новим віянням серед ки­ївських молодят є відвідування пам’ятника жертвам Голодомору, який радянська влада заперечувала. Попри суперечки істориків, радянські та «антирадянські» пам’ятники цілком мирно поєднуються в межах одного маршруту.

Маршрут>

Пам’ятник засновникам Києва — «Батьківщина — мати» — Києво-Печерська лавра — Меморіал пам’яті жертв Голодоморів — Меморіал Вічної Слави — Марі­йський палац — Шоколадний будинок — централь­ний РАЦС (Палац урочистих церемоній)

Як зараз, так і сорок років тому для відвідин міських пам’яток весільна процесія розсаджувалася в автомо­білі, прикрашені квітами і ляльками. І якщо київські на­речені виглядали з вікон білої «Волги» (чорна була більш престижна, але дістати її було важко) або «Жигулів», то сьогодні роль весільної карети виконує універсальний «Лімузин». Проте ми пройдемося маршрутом пішки, аби власними ногами пересвідчитися в існуванні київських пагорбів.

Хоча тенденція святкувати весілля «оригінально» розширює напрямки маршрутів, вибір багатьох пар пов’язаний з найбільш упізнаваними місцями столиці. Серед нових локацій фотосесії є «хай-тек» (новозведені дзеркальні хмарочоси) або «індастріал» (закинуті завод­ські райони). Наш маршрут поєднає точки, які набували і втрачали актуальність протягом останніх п’ятдесяти ро­ків.

Пам’ятник засновникам Києва (1)

Пам’ятник міфічним засновникам Києва стоїть на бе­резі Дніпра. За легендою, три брати — Кий, Щек, Хорив — і сестра Либідь пропливали річкою та побачили мальовни­чі пагорби. Тут вони і заснували місто. На честь старшого брата Кия назвали поселення, молодшим дісталося по горі — Щекавиця і Хоревиця, сестриці — річка Либідь.

Брати і сестра стоять у човні, який несеться по хви­лях у центрі декоративного басейну на фоні Дніпра. Пам’ятник встановили у 1982 році до ювілейного 1500- річчя Києва. На відміну від інших меморіалів часів СРСР, пам’ятник засновникам Києва донині зажив популярнос­ті. Коли в лютому 2010 року задня частина мідного човна зі Щеком і Хоривом відпала і скульптуру тимчасово за­крили на реставрацію, весільні агентства у паніці шукали гідну альтернативу.

Крім вдячності за зведення міста, молодят сюди при­водить пейзаж, що відкривається з берега на Дніпро. Праворуч від монументу стоїть «Дерево закоханих», на яке пари прикріплюють замки як символ міцного кохан­ня. Популярною традицією є також розпивання шампан­ського біля пам’ятників, що не втратила актуальності по­при нещодавню заборону вживати алкоголь на вулиці.

«Батьківщина-мати» (2)

Від попереднього місця треба спочатку перейти під­земним переходом, який розташовано на відстані 200 метрів у протилежному напрямку від мосту Патона; а по­тім піднятися нагору через концертний майданчик «Спі­воче поле».

108-метрова статуя жінки зі щитом і мечем є части­ною Меморіального комплексу історії Великої Вітчизня­ної війни 1941-1945 років, розміщеного просто неба на пагорбі. Крім самої статуї войовничої жінки, елементами комплексу є виставка військової техніки, скульптурна композиція «Форсування Дніпра», тунель з понад сотнею фігур борців фронту і тилу, чаша «Вогонь слави» та зірко­ва алея міст-героїв. Відколи Леонід Брежнєв приїжджав до Києва у травні 1981 року на відкриття комплексу, тут майже нічого не змінилося, якщо не брати до уваги крає­вид із приватними котеджами.

Популярною локацією для весільної фотографії є роз­мальовані квітами танки з перев’язаними дулами, роз­ташовані навпроти «Батьківщини-матері». У постаменті самої статуї міститься музей Великої Вітчизняної війни, через який можна піднятися на оглядовий майданчик у щиті. Якщо вирішите випробувати атракціон — почувай­теся безпечно: за прогнозами, монумент витримає зем­летрус силою дев’ять балів.

Києво-Печерська лавра(3)

По сусідству з радянськими меморіалами стоїть Мек­ка українського православного християнства — Києво — Печерська лавра, чоловічий монастир ХІ століття з осо­бливим статусом. Після розпаду СРСР вінчання в церкві стало поширеною практикою. Отримати благословення молодята мають право тільки за наявності довідки про державну реєстрацію стосунків. Окрім релігійних пере­конань наречених, мотивом церковного вінчання є більш вишукана, навіть сучасніша атмосфера церемонії, аніж та, що панує у старомодних інтер’єрах РАЦСів.

Класичним місцем для фотографування є майданчик напроти головного храму монастиря — Успенського со­бору. Шість із семи бань були відбудовані у 2000 році, лише одна збереглася з XVII століття (відрізнити її можна за кольором позолоти). Восени 1941-го собор підірвали радянські війська, що за іронією історії вшановані непо­далік.

Попри критику комерційно-корупційних настроїв ду­ховенства Лаври, місце полюбляють відвідувати і при — хожани, і по-світському налаштовані туристи. Крім печер із нетлінними мощами святих і дзвіниці з панорамою, на території розташовані музей коштовностей із кілограмо­вою золотою прикрасою скіфського царя і музей мініа­тюр із портретом Юрія Гагаріна у насінині.

Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні (4)

Новою локацією весільного маршруту є меморіал жертвам Голодоморів, що з’явився неподалік на пагорбі у 2008 році. Інформація про штучний голод 1932-33 ро­ків не оприлюднювалася до кінця 1980-х, а через деякий час після розпаду СРСР лягла в основу нової об’єднавчої соціальної символіки незалежної України. Пам’ятник створено у вигляді 30-метрової свічки, оздобленої за на­родними мотивами мережками, хрестами і лелеками. У підземній частині меморіалу є Зала пам’яті. Тут експо­нується Книга пам’яті, в яку занесено 900 000 імен заги­блих.

Покладати квіти до меморіалу весільні процесії поча­ли нещодавно. Проте краєвид міста, що відкривається з
оглядового майданчика, та романтичне вечірнє освітлен­ня приваблюють весільних фотографів дедалі більше.

Меморіал Вічної’ Слави (5)

Відкритий у 1957 році меморіал є одним з перших місць, що пов’язали приватний ритуал весілля з публіч­ним вшануванням героїв війни. Момент покладання мо­лодятами квітів до «Вічного вогню» зафіксовано у тисячах сімейних фотоальбомів: тендітна наречена у білій сукні схиляється над масивним бронзовим вінком, тримаючи в руці букет червоних гвоздик.

Крім обеліска Слави і Вічного вогню, частиною мемо­ріалу є алея Загиблих героїв, де можна побачити трид­цять чотири могили військових, які загинули під час війни. Цікавою є структурна подібність цього меморіального комплексу і сусіднього пам’ятника жертвам Голодомо­рів. Вони обидва інтерпретують образ «вогню пам’яті», обидва претендують на роль вертикальної домінанти на­вколишнього простору, обидва апелюють до реальних мікроісторій у списках і могилах загиблих. Узимку місце є популярним серед дітей і дорослих, що приходять сюди ката­тися на санчатах.

Маріїнський па­лац (6)

Щоб потрапити до Маріїнського парку і Маріїнського пала­цу, потрібно перейти алею Героїв Крут, на­звану на честь трьох­сот студентів, які за­
хищали Київ від радянської армії у 1918 році. Для цього можна скористатися мостом або підземним переходом. Далі прямувати вул. Лаврською (колишня вул. Івана Ма­зепи) повз станцію метро «Арсенальна».

Колишня резиденція імператорської родини — Маріїн­ський палац — упродовж останніх п’ятдесяти років слугує місцем для урядових прийомів. На відміну від локацій, які пов’язують з історичними подіями, парк і бароковий палац XVIII сторіччя виконують у весільній фотосесії суто декоративну роль. Споруда Парламенту України, що роз­ташована впритул до палацу, увагу молодят і фотографів привертає рідко.

Шоколадний будинок (7)

(Вулиця Шовковична — частина Липок, місцевості, що історично є найбільш престижною в місті. Забудова пе­реважно складається з маєтків кінця ХІХ — початку ХХ ст., що належали професорам, чиновникам, банкірам.)

Будинок, де був перший в Києві Палац одружень. Зве­дений у 1901 році як приватний маєток відомого на той час фінансиста. Гастрономічні асоціації пов’язані з ко­льором і фактурою фасаду, що нагадує шоколадну плит­ку. До того, як у приміщенні почали реєструвати шлюби, тут розміщувалося Товариство культурних зв’язків із за­рубіжними країнами.

Палац одружень проіснував у приміщенні з 1960 до 1982 року. Переїзд з центру на околиці міста нібито від­бувся після того, як поряд — у будинку на Шовковичній, 26 поселився перший секретар Компартії України Володи­мир Щербицький. Святкові сирени весільних автомобілів відволікали чиновника від роботи.

Сьогодні Шоколадний будинок є місцем проведення

Концертів і виставок.

Центральний Палац урочистих церемоній (8)

(Проспект Перемоги, на якому стоїть будівля, свою назву отримав у 1985-му під час святкування 40-річчя перемоги у Другій світовій війні.)

Дістатися до Центрального Палацу пішки від вул. Шов­ковичної швидко не вийде, доведеться йти щонайменше годину. Шлях довгий, але прямий — по вул. Круглоунівер- ситетській спуститися до Бессарабської площі, через підземний перехід вийти на бульвар Тараса Шевченка (з пам’ятником Володимиру Леніну), який за декілька кіло­метрів перейде у проспект Перемоги. Альтернативою пі­шій ході будуть чотири зупинки метро — від станції «Хре­щатик» до «Політехнічного інституту» або маршруткою № 433 від бульвару Шевченка.

Палац було збудовано напередодні літніх Олімпій­ських ігор 1980 року в Москві, тому вочевидь у стрім­кому силуеті споруди має прочитуватися відомий девіз «Швидше, вище, сильніше!». У народній топонімії палац відомий як «бермудський трикутник» завдяки своїй фор­мі. Хоча назва також навіює асоціацію між шлюбом і паст­кою, з якої не можна вибратися.

Широкі сходи, що ведуть до парадного входу, дають змогу вмістити на груповому фото декілька сотень гос­тей весілля. Всередині палацу раніше була зала Слави героїв Великої Вітчизняної війни. Якщо непомітно приєд­натися до однієї з груп друзів і родичів наречених — мож­на стати свідками урочистої церемонії.