Станіслав Цалик письменник-краєзнавець, автор книжки “Киев: конспект 70-х”

Шарм і неповторну атмосферу Києва впродовж століть творили представники ба­гатьох національних громад. Це — крім укра­їнців — поляки, євреї, росіяни, білоруси, нім­ці, татари, греки, чехи, італійці, французи, швейцарці, австрійці, болгари, угорці, вір­мени, молдавани, грузини, азербайджанці, узбеки, корейці, асирійці, караїми, цигани та інші. Примруживши око, можна розгледіти у старому Києві Німецьку вулицю, Німецьку слободу, Єврейський базар, місцину Татар­ка, татарський ринок Шурум-Бурум, урочи­ще Угорське…

Кожна громада мала власні святині — грецький монастир, лютеранську кірху, ка­толицькі костели, юдейську синагогу, кара­їмську кенафу — і благодійні, культурницькі та спортивні товариства, навчальні заклади

— Римо-католицьке благодійне товариство, Чеське благодійне й просвітницьке товари­ство ім. Я. Коменського, Південно-Західне німецьке товариство, Товариство догляду літніх бідних євреїв м. Києва, Єврейське по­чаткове училище для хлопчиків, Польське гімнастичне товариство, Союз рівноправ­ності польських жінок. У кожній громаді були

Свої генії і покидьки, свої багатії і злидарі… Хай там як, кожна громада докладала зу­силь, щоб Київ ставав цікавішим, сучасні­шим, зручнішим для життя.

Наприклад, італійська громада багато в чому сформувала неповторне обличчя Києва. Місто й досі прикрашають творіння зодчих Себастіано Браччі, Людвіка Станза — ні, Вікентія Беретті, Олександра Беретті. А скульптори Еміліо та Еудженіо Саля офор­мили фасади багатьох київських споруд, зо­крема Будинку з химерами.

Чеська громада навчила киян нової гри

— футболу (ось де коріння успіхів київського «Динамо»!), а також зробила вагомий вне­сок у розвиток економіки міста, побудував­ши великі підприємства, більшість яких (вже під іншими назвами) працюють і дотепер: «Радар», «Більшовик», «Червоний екскава­тор» тощо. Серед них, до речі, була єдина в Російській імперії фабрика гімнастичних приладів Вінцента Кашпара. Завдяки їй Київ перетворився на своєрідну столицю спорту і 1913 року приймав у себе І Всеросійську олімпіаду.

Німецька громада відкрила перші в Ки­єві приватні аптеки, дала місту найкращих лікарів і найвідоміших садівників. І досі на Пріорці зберігся топонім «Кристерова гір­ка» — там у ХІХ ст. Вільгельм-Готліб Кристер заснував своє уславлене садівництво та на­сіннєве господарство. А фірма іншого київ­ського німця Аманда Струве запровадила в місті вуличне освітлення (встановила газові ліхтарі) й збудувала міський водогін.

Караїмська громада була порівняно не­великою, проте саме її представники стали «тютюновими королями», які відучили киян нюхати тютюн, натомість привчили до цига­рок.

Швейцарська громада привнесла в жит­тя міста солодкі радощі — сухе варення, фруктові цукерки. Популярні донині конди­терські європейського гатунку з культом ароматної кави та можливістю безкоштовно читати свіжі газети заснували в місті київські швейцарці. Зокрема, на початку ХХ ст. кон­дитерська Бернгарда Семадені на Хрещати­ку була визнаним «брендом».

А ще добру пам’ять залишили по собі грецькі шовководи, асирійські чоботарі, польські хореографи, австрійські кінопро­катники, французькі винороби.

Зрозуміло, різні громади не жили відо­кремлено одна від одної. Вони перетинали­ся, взаємодіяли, співпрацювали, конкурува­ли (траплялися інколи й непорозуміння — від правди не втечеш). Але здебільшого стосун­ки були доброзичливими. Все ж таки кияни відзначалися мудрістю.

Лише один промовистий епізод. 1861 року славетний хірург Микола Пирогов, на той час керівник Київського навчального округу, звернувся до кількох заможних єв­реїв з проханням матеріально підтримати бідних студентів-одновірців, які навчалися в Київському університеті. Ось яку відповідь дав Абрам Бродський (дядько відомих ки­ївських цукрозаводчиків і меценатів Лазаря й Лева Бродських): «Было бы согласнее с требованиями настоящего времени, если бы люди состоятельные помогли бы людям нуждающимся без различия вероисповеда­ний. Я желаю содержать на свой счет двух

Недостаточных студентов Университета Св. Владимира — одного из христиан, а другого из евреев». Отакий він, Київ…

Маршрут>

Розпочнімо прогулянку з Лютеранської вулиці, яка не­квапливо йде собі вгору від Хрещатика до Шовковичної. Вона виникла в 1830-ті роки, а назву дістала від збудова­ної у 1850-х роках лютеранської євангелістської кірхи св. Катерини (1). В її садибі 1895 року німецька громада звела будинок чоловічого реального училища св. Ка­терини, а за п’ять років — будинок жіночої гімназії. Зго­дом Євангелістське благодійне товариство збудувало лі­воруч кірхи Будинок бідних (Лютеранська, 24; будівля не збереглася). В тому ж будинку заснувалося Євангеліст­ське жіноче товариство. Утворилося таке собі німецьке містечко.

Тож не дивно, що значну частину мешканців цієї вулиці складали німці. Зазирнемо, приміром, у довідник «Весь Кіевь» 1911 року. Серед власників будинків на Лютеран­ській бачимо Миколу Вальберга, Ернста Герзе, Карла Фішмана, Генріха Кіргейма та інших. Серед тих, хто ви — наймав житло в їхніх будинках, так само було чимало па-

Рафіян кірхи.

Щоправда, серед домовласників Лютеранської було й чимало караїмів — вони, на відміну від німців, гуртува­лися в нижній частині вулиці. Це пояснюється тим, що поруч (на початку вулиці, з парного її боку, а також непо­далік — на Хрещатику) були дві великі тютюнові фабрики, які належали караїмам, братам Когенам.

З приходом радянської влади німецьке містечко при­пинило існування. Натомість кірха від 1970-х років вико­ристовувалася як виставковий зал, а в часи незалежності її передано німецькій євангелістсько-лютеранській гро­маді Києва.

В напрямку Хрещатика вирушимо пізніше. А зараз на нас чекає вулиця Банкова, розташована поряд із кірхою. Пласка, коротенька (лише один квартал!), але політично вагома: саме тут розташована Адміністрація Прези­дента України (2). А навпроти неї — дивна споруда, яку кияни звуть Будинком з химерами (3). Це саме те, що нам потрібно.

Цю споруду збуду­вав у 1903 році один з найвідоміших київських архітекторів початку ХХ ст. Владислав-Лєшек — Дезидерій Городець — кий, представник поль­ської громади. Франт і майстер епатажу, він постійно дивував горо­дян своїми витівками.

То з’явиться на вулиці з мавпочкою на плечі, то, лякаючи коней і пішохо­дів, промчить Хрещати­ком на власній автівці — першій у місті.

А дивовижний будинок, рясно прикрашений цемент­ними зображеннями носорогів, слонів, жаб, морських чудовиськ, птахів та інших представників екзотичної фа­уни, архітектор збудував, якщо вірити міським легендам, побившись об заклад. Річ у тім, що відомий зодчий Олек­сандр Кобелєв, якому Городецький 1901 року розповів про нещодавню купівлю земельної ділянки на крутому схилі Банкової задля будівництва шикарного будинку, лише посміхнувся: «Да вы, сударь, сумасшедший! Только безумцу может прийти в голову такая идея». Городець­кий палко заперечив: він утілить свій намір у життя про­тягом лише двох років. І — дотримав слова! Вже в 1903 році влаштував для друзів вечірку у щойно зведеному будинку.

Творіння Владислава Городецького стало рекордсме­ном Києва за кількістю легенд. У них, як завжди, правда поєдналася з неймовірними вигадками. Подейкували, що численні скульптури екзотичних тварин, птахів і чудо­
виськ з’явилися, оскільки:

…дочка власника будинку втопилася в озері Чад, і споруду присвячено її пам’яті,

…будинок належить адміралу, який пішов у відставку й тужить за далекими мандрівками,

…архітектор у такий спосіб розрекламував новий бу­дівельний матеріал — цемент.

Кияни вигравали парі в гостей міста, розповідаючи, що в Києві існує дивний будинок — одночасно триповерхо­вий і шестиповерховий. Так, з боку Банкової споруда Го — родецького має три поверхи. Але! З боку площі І. Фран­ка — спустіться сходами, порахуйте! — їх аж шість.

У радянські часи будинок було націоналізовано, три­валий час його використовували як поліклініку для керів­ництва Радянської України. Нині тут резиденція Прези­дента України, де він приймає іноземних гостей.

Між іншим, творіннями Городецького також є дві куль­тові споруди, значущі для польської та караїмської гро­мад Києва, — костел св. Миколая і кенаса. В обох доля непроста: першу в радянські часи перетворили на зал органної музики, і тепер релігійна громада мусить ділити приміщення з музиками, а в другій відкрили ляльковий театр, згодом кінотеатр повторного фільму, нині — Бу­динок актора. Адже в місті майже не залишилося кара­їмів…

Ідемо далі Банковою вулицею. Ліворуч — імпозантний палацик (4), у якому вже багато років міститься Націо­нальна спілка письменників України. Це теж своєрід­на родзинка Києва — єдиний у місті маєток, який мав… розсувну стелю. Хто це влаштував і для чого?

Тут своя історія. Річ у тім, що садибу 1898 року придбав представник єврейської спільноти міста Сімха Ліберман.

Взагалі-то в ті часи євреям не дозволялося селитися на Печерську, а в аристократичному районі Липках — і пого­тів. Але Ліберман був не пересічним євреєм-ремісником, яких чимало тулилося в халупах на Подолі, а заможною людиною — купцем київської 1-ї гільдії. До неї прийма­ли підприємців, чий статок складав не менше 10 тисяч рублів. Звідки в шановного пана такі капітали? З цукру. Адже Ліберман був директором-розпорядником Това­риства Топорівського та Іванківського цукрового та ра­фінадного заводів, головою знаної в Україні «цукрової» династії.

Ліберман придбав цю садибу на розі Банкової та Ін­ститутської і заходився реконструювати одноповерховий будинок. Запрошений домовласником архітектор Воло­димир Ніколаєв надбудував другий поверх і, враховуючи побажання замовника, передбачив уже згадану розсув­ну стелю. Справа в тому, що восени під час юдейського свята Суккот кожен єврей має протягом тижня мешкати в курені з гілок, розташованому просто неба. Вихід, зна­йдений цукрозаводчиком, фактично став ноу-хау підпри­ємця: в спальні було зроблено спеціальну стелю — під час свята вона розсувалася, і Ліберман, не залишаючи ком­фортної оселі, спав просто неба.

Унікальна стеля існувала понад чотири десятиліття — до 1941-го. Під час війни палацик постраждав. Відтак, коли його реконструювали, колишню спальню Лібер — мана вкрили звичайною стелею. За другою версією, не вистачило грошей на відновлення розсувної. За іншою, будівельники не втямили, навіщо потрібна така дивина. За третьою… ну, не важливо, які ще є версії. Київ утратив одну зі своїх «фішок». Шкода.

Подивіться: Банкова не веде до банку — відомий ба­гатьом будинок Національного банку України розташо­ваний дещо праворуч. Звідки ж «фінансова» назва цієї вулиці? Може, на ній колись були банки, які тепер вже не існують? Теж ні.

Тут криється історія, пов’язана з польською громадою Києва. Контору Держбанку заснували 1839 року, першим її приміщенням був будинок відомого лікаря-офталь- молога Макса-Еммануїла Мандельштама на теперішній вул. Грушевського, 8. Кількість клієнтів і операцій по­стійно збільшувалася. Зростала й кількість персоналу. Настав момент, коли банківським службовцям стало за­тісно в зручному, але невеликому будинку. Почався по­шук більш просторого приміщення. Проте специфічним вимогам банківської установи жоден київський будинок не відповідав.

І тоді київська польська громада, поставивши інтере­си рідного міста на перше місце, подарувала Київській конторі Держбанку двоповерховий будинок Польського дворянського зібрання (нині — Інститутська, 9) (5). Цей будинок у стилі ампір і написом «Dvorzanska котІББца» на фасаді був чи не найбільшою тогочасною спорудою Киє­ва. Чудові інтер’єри й розкішна танцювальна зала роби­ли його привабливим для міської аристократії. Тут відбу­валися бали й маскаради за участю перших осіб губернії.

У 1905 році київська контора Держбанку переїхала у просторе сусіднє приміщення, збудоване спеціально для нього. Відтоді колишнє Польське дворянське зібрання використовувалося по-різному: тут були різні установи, а в останні радянські роки — житлові приміщення. Лише нещодавно будинок відреставрували й… передали Нац­банкові. Сусідній будинок — нині в ньому клуб Кабінету Міністрів України — було зведено у ХІХ ст. для Київської біржі. Своєю появою він завдячує двом представникам німецької громади Києва — Миколі Бунге та Олександро­ві Шіле.

Перший — відомий фінансист, професор Київського університету (тричі був його ректором), громадський діяч, майбутній міністр фінансів Російської імперії. Дру­гий — київський міський архітектор, якому Микола Бунге доручив проектувати будинок біржі й керувати зведен­ням. Біржа почала працювати в цих стінах 1873 року. Вона стала однією з перших тогочасних комерційних установ Києва й суттєво пожвавила фінансове життя гу­бернського міста.

Спускаємося Ольгинською вулицею на площу Івана Франка. Ліворуч — Національний академічний укра­їнський драматичний театр ім. І. Франка. Він працює тут з 1926 року. Проте будинок цей зведено на чверть століття раніше — в 1898 році, для першого в місті ста­ціонарного театру, створеного відомим антрепренером і режисером Миколою Соловцовим. Саме цьому пред­ставникові російської громади Київ завдячує появою од­нієї зі своїх візитівок.

Театр Соловцова був одним із найвідоміших драма­тичних театрів Російської імперії. А серед приватних

— найбагатшим. Вистави (йшли російською мовою) не поступалися петербурзьким, їх вирізняла серйозна ро­бота режисерів і акторів, тривалий репетиційний період (артисти мали час вивчити слова, натомість Соловцов чи не першим в імперії відмовився від послуг суфлерів — пу­бліку шокувала відсутність на сцені суфлерської буди), розкішні костюми й декорації. Крім того, театр вражав оригінальним репертуаром. Не в останню чергу тому, що його очільник Микола Соловцов писав п’єси — зокрема, для свого театру. А також перекладав п’єси закордонних авторів. До речі, славетний Антон Чехов присвятив Со — ловцову водевіль «Ведмідь».

Навпроти театру — затишний скверик, у центрі якого стоїть чавунний фонтан (6). Кияни звуть його «терме — нівським» — він виготовлений 1900 року на чавуноливар­ному заводі Олексія Термена. Цей киянин належав до потужного клану з французьким корінням (прізвище пи­салося Theremin), який володів старовинним гербом (дві оливкові гілки) й девізом («Не більше, не менше»). Одним з родичів Олексія був легендарний Лев Термен — винахід­ник охоронних сигналізацій, першого електронного му­зичного інструмента (терменвокса), підслуховувальних пристроїв, радіокерованого безпілотного літака.

З цим фонтаном (колись їх було чимало в місті, а нині залишилося кілька) пов’язана цікава історія, яка, зі сво­го боку, давно вже перетворилася на міську легенду. Кажуть, на заводі Термена працював майстром дуже неприємний чолов’яга, який постійно сварив підлеглих, прискіпуючись до їхніх реальних чи вигаданих проколів. Робітники не любили його і дали прізвисько «фараон».

Коли завод саме готувався відливати ці фонтани, «фа­раон» замірявся піти у відпустку — хтось з його родичів одружувався абощо. Словом, знадобилося йому на кіль­ка тижнів поїхати з Києва. Начальство не заперечувало, але поставило умову: він має все підготувати для ливар­них робіт.

Нарешті «фараон» поїхав. В останню мить робітники змінили у ливарній формі обличчя маскаронів, з пащі яких ллється вода, — вони «чомусь» стали схожими на ненависного шефа. Такою була помста за багаторічні знущання. Фонтани відлили й встановили. Тим часом майстер повернувся додому. Побачив, що місто регоче з нього — кияни одразу зрозуміли, на кого схожі чавунні обличчя на фонтані.

Повертаємо на вул. Архітектора Городецького. На розі вул. Заньковецької височить кутовий будинок, який колись належав купчисі Марії Поштар (Архітектора Го­родецького, 10). Будинок був прибутковим — власниця здавала приміщення в оренду. Одним з орендарів був відомий у місті видавець Семен Богуславський, який за­мешкав тут з дружиною й двома синами. Книжками цьо­го видавця цікавилися навіть такі городяни, які взагалі не мали схильності до читання. Адже саме Богуславський видавав необхідні кожній київській родині адресно-до­відкові щорічники «Весь Юевъ», де містилися адреси й телефони урядових і муніципальних закладів, компаній, громадських організацій, приватних осіб, річні календарі (православний, римо-католицький, євангельсько-люте­ранський, єврейський), довідкова інформація, науково — популярні відомості, тарифи пошти й залізниці, розміри податків, рекламні оголошення і навіть алфавітний по­кажчик мешканців Києва! Видавництво було зареєстро­вано за тією ж адресою, що й мешкання.

Перед цим такі щорічники випускав Давид Трахтен­берг, власник друкарні на вул. Трьохсвятительській, 5. Але обсяги інформації катастрофічно збільшувалися, так само й реклами, і за кілька років друкар зрозумів, що цією роботою має займатися окреме видавництво. Його ж справа — друкувати. Партнером згодився стати Богус —

Лавський, який всю інформаційно-довідкову й рекламну частину поклав на власне видавництво. Ну а друкувалися щорічники, як і раніше, в друкарні Трахтенберга.

Крім того, Богуславський у співпраці з Трахтенбергом випускав «Ежегодник по сахарной промышленности», «Иллюстрированный путеводитель по Киеву», «Киевский народный календарь Юго-Западного края», «Спутник пассажира по Днепру» тощо. Отак і сталося, що вкрай необхідною для Києва довідковою літературою городян забезпечували представники єврейської громади. Їхня праця стала в пригоді всім киянам.

Майже навпроти будинку, в якому мешкав Семен Бо­гуславський, бачимо дім із вишуканим фасадом (Архітек­тора Городецького, 9). Його збудував 1901 року «король підрядчиків», купець 1-ї гільдії Лев Гінзбург для власних потреб. Будівельна контора Гінзбурга звела в Києві чи не всі «брендові» споруди: Оперний театр, Педагогічний музей, корпуси Політехнічного інституту, Академічний український драматичний театр ім. І. Франка, Театр опе­рети тощо. Послуги контори Гінзбурга були недешевими, проте якість — відмінною. Також роботи завжди завершу­валися того дня, який був передбачений контрактом. У часи, коли переважна більшість забудовників будувала в кредит, своєчасне виконання будівельних і оздоблю­вальних робіт було надзвичайно важливим фактором.

Кажуть, розкішний фасад будинку Гінзбург зробив як рекламу своєї будівельної контори. І це справді вража­ло (та й тепер виглядає привабливо). Проте підприємець у цьому будинку-красені не мешкав: два нижні поверхи віддав в оренду магазину меблів, а квартири на вищих поверхах — приватним особам. Сам будівельний під­рядчик жив у іншому своєму будинку — на Інститутській вулиці. То був найславетніший київський хмарочос (нині на тому місці готель «Україна») (7). Дві живописні садиби зв’язував ажурний місток, утворюючи таким чином своє­рідне «містечко Гінзбурга».

А тепер давайте на хвилинку залишимо симпатич­ну вул. Архітектора Городецького й подивимося на пам’ятник Владиславу Городецькому (8). Він розташо­ваний не на вулиці його імені, а поруч — у Пасажі. Отже, пройдіть кільканадцять метрів парним боком вул. Зань — ковецької та заверніть в арку направо. Нарешті, ось і він сам — бронзовий, але ніби живий. Судячи з фотографій, надзвичайно схожий. У своєму «фірмовому» капелюсі, з трохи іронічним поглядом. Сидить за столиком, насо­лоджується кавою. Поруч — книга «В джунглях Африки. Дневник охотника», яку Городецький написав про свої мисливські пригоди. Адже він був завзятим мисливцем, їздив на сафарі.

Трохи ліворуч є арка — вона веде у двір. Поверніть пра­воруч, стежка виведе у невеличкий скверик. На проти­лежному боці вулиці — кінотеатр «Україна».

Кінотеатр відомий хоча б тим, що в ньому 4 вересня 1965 року відбулася прем’єра легендарного фільму «Тіні забутих предків». Ця стрічка Сергія Параджанова стала найтитулованішою картиною українського кінематогра­фа — здобула 28 нагород на міжнародних кінофестивалях у двадцять одній країні (про це є запис у Книзі рекордів Гіннесса). Режисер дістав телеграми з вітаннями від кла­сиків світового кіно — Федеріко Фелліні, Акіри Куросави, Жана-Люка Годара, Мікеланджело Антоніоні. Серед київ­ських вірменів Параджанов став найвідомішим.

Скандальна прем’єра «Тіней забутих предків» стала початком шляху на Голгофу не лише самого режисера (відтоді не зняв у Києві жодної стрічки, а в грудні 1973-го був арештований у своїй київській квартирі), але й літе­ратурознавця Івана Дзюби, який зі сцени повідомив про початок арештів серед львівської інтелігенції, і присут­нього в залі поета Василя Стуса, і багатьох інших борців за справедливість.

У сусідньому будинку міститься Національна музич­на академія — кияни й досі звуть її консерваторією. А на початку ХХ ст. тут містився готель «Континенталь». У ньому орендувала торговельні приміщення чеська фір­ма «Лаурін & Клемент». Вона «посадила» киян на автів — ки власного виробництва з емблемою L&K. Ці машини зажили популярності на всіх континентах, а сама фірма була найпотужнішим автомобільним виробником Ав­стро-Угорщини. Автомобілі, про які йдеться, вам добре відомі, адже з 1925 року вони випускаються під маркою «Шкода».

Виходимо на Майдан Незалежності. Головну площу України перетинаємо в напрямку вул. Інститутської. За скляною конструкцією, що її кияни жартома назвали Дні- прогес, є вихід на мостик. Зупиніться посередині — звід­си відкривається гарна панорама старого міста з банею Софійської дзвіниці.

Таких-от невеличких мостиків у Києві небагато. Най­більш відомий — над Петрівською алеєю, зроблений за проектом Євгена Патона. Мостик над Інститутською — найновіший (9). Він продукт уже ХХІ століття. Його ав­тором є представник російської громади міста зодчий Сергій Бабушкін. У 1996-2003 роках він був головним ар­хітектором Києва. Щоправда, його діяльність на цій по­саді й досі викликає палкі дискусії.

А будинок, до якого веде мостик, старші люди й досі звуть Жовтневим палацом (10). Хоча насправді його зведено задовго до настання радянської влади — 1843 року, для Інституту шляхетних панянок. Цю архітектурну перлину спроектував далекий попередник Бабушкіна — італієць Вікентій Беретті, який у першій половині ХІХ ст. був головним архітектором Києва. Він спроектував низку «знакових» для міста споруд (наприклад, червоний кор­пус університету) і вулиць (теперішній бульвар Т. Шев­ченка, продовження вул. Володимирської від Золотих воріт до університету тощо), розпланував ботанічний сад, а також розробляв генеральний план міста.

> Маршрути