Каменный век кончился не потому, что кончился камень. И нефтяной век кончится задолго до того, как в мире кончится нефть.

Джеймс Кэнтон

В моем сознании [ядерный синтез] перекликается с изначальным даром огня в туманах доисторического прошлого.

Бен Бова

Богам источником энергии служили звезды. Когда Аполлон проезжал по небу в колеснице, запряженной четверкой огнедышащих коней, небеса и землю заливала бесконечная мощь Солнца. Соперничать с Аполлоном в могуществе способен был только сам Зевс. Однажды Семела, одна из многочисленных смертных возлюбленных Зевса, умолила Отца богов показаться ей в истинном своем виде. Зевс неохотно согласился. Слепящая вспышка космической энергии испепелила несчастную женщину.

Уже в этом столетии человек обуздает энергию звезд — источник богов. В ближайшей перспективе это означает начало эры солнечной и водородной энергии в противовес энергии сжигания ископаемого топлива. Но в долгосрочной перспективе это означает обуздание энергии ядерного синтеза и получение солнечной энергии с космических электростанций. Дальнейшее развитие физики может привести к началу эры магнетизма, когда автомобили, поезда и даже скейтборды будут парить в воздухе на магнитной подушке. При этом потребление энергии кардинально уменьшится, потому что чуть ли не вся энергия при движении автомобиля и поезда уходит на преодоление силы трения.

Одесская обл., 15 км от Одессы

За годы существования Одессы под ней и её окрестностями, добывая ракушечник, нарыли 2,5 тыс, км катакомб. Наиболее известный вход в катакомбы находится в селе Нерубайское, где можно совершить экскурсию по подземельям, в которых в годы Второй мировой находился подземный лагерь партизанского отряда.

N46° 32’ 49.18”

Е 30° 38’ 23,82"

ФОТО: WWW. KATAKOMB-OD. UCOZ. ru

В научно-популярной передаче канала BBC/Discovery, которую я однажды вел, Джоэл Гарро (Joel Garreau), автор книги «Радикальная эволюция», сказал: «Если самосборка когда-нибудь станет возможной, это будет один из величайших моментов в истории. Это будет означать, что мы действительно говорим о резких переменах в мире, о его превращении во что-то такое, чего мы прежде не могли даже вообразить».

Существует известная поговорка: будь осторожен в своих желаниях, они могут сбыться. Молекулярный сборщик, или репликатор, — это священный Грааль нанотехнологий, и все исследователи в этой области мечтают его создать. Но если такой прибор действительно будет изобретен, он, вполне возможно, потрясет человеческое общество до самого основания. Если разобраться, все философии и социальные системы в конечном итоге основаны на дефиците и бедности. На протяжении всей истории человечества именно эта тема была в обществе доминирующей, именно она сформировала нашу культуру, философию и религию. В некоторых религиях достаток рассматривается как божественное вознаграждение, а бедность — как справедливое наказание. В основе же буддизма лежит универсальная природа страдания и то, как человек с этим страданием справляется. В христианстве в Новом Завете сказано: «Легче верблюду пройти сквозь игольное ушко, чем богатому войти в Царствие Небесное».

Кроме того, распределение богатства определяет и структуру общества. Феодализм основан на богатстве немногих аристократов в противовес бедности крестьянства. В основе капитализма лежит идея о том, что энергичные, продуктивные люди вознаграждаются за свои труды тем, что основывают компании и богатеют. Но если ленивые и непродуктивные люди смогут получить все что угодно почти даром, просто нажав на кнопку, то капитализм перестанет работать. Репликатор разрушит пирамиду, перевернет человеческие отношения с ног на голову. Если исчезнет разница между имущими и неимущими, вместе с ней исчезнут и представления о статусе и политической силе.

Этот парадокс исследовали создатели фильма «Звездный путь: второе поколение» в одной из серий, где астронавты находят плавающую в открытом космосе капсулу из XX в. В капсуле находятся замороженные тела людей, которые страдали от неизлечимых болезней этого примитивного времени и надеялись на исцеление в будущем. Врачи «Энтерпрайза» быстро излечивают всех этих людей и оживляют их. Счастливчики удивлены тем, что их отчаянная попытка принесла успех, но среди них оказывается и один успешный бизнесмен. Первым делом он задает главный вопрос: «Какой нынче век?» Выяснив, что теперь он живет в XXIV в., он быстро понимает, что его прежние инвестиции должны были за это время принести громадную прибыль. Он тотчас же требует связи со своим банкиром на Земле. Но экипаж «Энтерпрайза» в недоумении. Деньги? Вклады? Все это давно не существует. В XXIV в. достаточно попросить — и получишь нужную тебе вещь.

Все это заставляет вспомнить о поисках идеального общественного устройства, или утопии; слово это, давно ставшее нарицательным, первым использовал Томас Мор в своем романе «Утопия», написанном в 1516 г. Видя вокруг ужасные страдания и нищету, Мор представил себе идеальное общество и поместил его на выдуманном острове в Атлантическом океане. В XIX в. в Европе существовало множество общественных движений, занимавшихся поисками различных форм утопии; многие из них нашли выход в эмиграции в США, где и сегодня заметны следы подобных общин.

С одной стороны, репликатор мог бы создать для нас ту самую утопию, которую вообразили мечтатели XIX в. Все эксперименты в этом направлении потерпели неудачу из-за материальной нужды, которая порождала неравенство, затем конфликты и в конце концов крах. Но если репликатор решит материальные проблемы людей, то и утопия может оказаться не за горами. Расцветут искусство, музыка и поэзия, у человека появится свободное время на самые заветные мечты.

С другой стороны, без бедности и денег как мотивирующих факторов все это может привести к жизни без цели, к потаканию собственным желаниям, даже самым низменным. Вполне возможно, что общество дегенерирует и опустится. Лишь крохотная горстка самых артистических натур будет еще стремиться к чему-то, писать стихи или музыку. Остальные, по утверждению критиков, превратятся в никчемных лодырей и лоботрясов.

Сомнению подвергаются даже определения, которые использовали творцы утопий. Вспомним, к примеру, мантры социализма и коммунизма. Вот основной принцип социализма: «От каждого по способностям, каждому по труду». А вот основной принцип коммунизма, высшей стадии социализма: «От каждого по способностям, каждому по потребностям».

Но если появляется репликатор, от этих лозунгов остается лишь одно: «Каждому по желаниям».

Правда, существует и третий взгляд на проблему. Согласно Принципу пещерного человека, фундаментальная основа личности человека за последние 100 000 лет практически не изменилась. Тогда, в далеком прошлом, не существовало понятия «работа». Антропологи говорят, что примитивное общество — это всегда в значительной степени коммуна, члены которой делят радости и трудности поровну. Ритм жизни в древности определялся не работой и не зарплатой, поскольку ни того ни другого не было.

И все же древний человек не превращался в лентяя и бездельника, и тому есть несколько причин. Во-первых, лентяй умер бы от голода. Тех, кто не выполнял свою часть работы, просто изгоняли из племени, и они вскоре погибали. Во-вторых, люди гордились делом рук своих и даже находили в работе смысл жизни. В-третьих, существовало сильнейшее социальное давление, заставлявшее человека становиться и оставаться продуктивным членом общества. Такой человек мог вступить в брак и передать свои гены потомкам, тогда как гены лентяев и бездельников, как правило, умирали вместе с ними.

Итак, есть ли причины, по которым люди будут вести продуктивную жизнь даже после изобретения репликатора, который сможет дать каждому все желаемое? С одной стороны — и это, наверное, главное, — репликатор гарантирует, что никто на Земле не будет голодать. Но с другой стороны, люди в большинстве своем, скорее всего, будут продолжать трудиться, потому что гордятся своими умениями и видят в работе смысл. А вот третью причину, социальное давление, сложнее поддерживать, не нарушая ничьей личной свободы. Вместо социального давления, вероятно, потребуется серьезный сдвиг в системе воспитания и образования детей. Чтобы репликатор не использовался во зло, необходимо будет изменить отношение людей к работе.

К счастью, прогресс, скорее всего, будет очень медленным, да и репликатор появится вряд ли раньше чем через столетие… У общества будет достаточно времени, чтобы обсудить со всех сторон преимущества и недостатки этой технологии и, приспособившись к новой реальности, не допустить распада.

Можно не сомневаться, что первые репликаторы будут дорогим удовольствием. Как говорит уже знакомый нам специалист по робототехнике из MIT Родни Брукс, «нанотехнология расцветет, скорее всего, примерно как расцвела фотолитография, — в очень дорогостоящих контролируемых условиях, а не как общедоступная рыночная технология». Так что проблема бесплатности и доступности любых благ не будет такой уж проблемой. Учитывая сложность подобных машин, с момента их изобретения до выхода на реальный рынок и падения цен пройдет, наверное, не одно десятилетие.

У меня однажды состоялся интересный разговор с Жамэ Кассио (Jamais Cascio), известным футуристом, давно пытающимся разглядеть контуры будущего. Во-первых, он сказал мне, что сомневается в теории сингулярности, упомянутой в главе 2; человеческая природа и социальная динамика слишком сложны, запутанны и непредсказуемы, чтобы укладываться в простую аккуратную теорию. Однако он признал, что развитие нанотехнологий со временем может породить общество, где всего будет в избытке, особенно если появятся репликаторы и полноценные роботы. Поэтому я спросил: «Как поведет себя общество, если все блага станут почти бесплатными, а необходимость работать исчезнет?»

Он сказал, что произойдет две вещи. Во-первых, богатое общество обеспечит каждому, даже тем, кто не захочет работать, достойный минимальный доход. Так что некоторая доля населения, вероятно, превратится в пресловутых лентяев и бездельников. Кассио предвидит появление некой страховочной сетки для общества — явление, возможно, не слишком желательное, но неизбежное, особенно если все материальные потребности человека будут обеспечивать роботы и репликаторы. Во-вторых, он считает, что все это компенсируется невероятным расцветом предпринимательского духа, свободного теперь от страха перед разорением и нищетой. Деятельные люди будут проявлять инициативу и брать на себя дополнительные риски, создавая новые отрасли и новые возможности для других. По мнению футуриста, творческое начало, освобожденное от страха перед банкротством, поднимет общество на новую высоту и породит новый ренессанс.

Я прекрасно знаю, что в моей собственной области, в физике, большинство ученых занимается наукой не из-за денег, а ради чистого удовольствия от новых открытий и изобретений. Мы нередко отказываемся от более прибыльной работы в других областях, потому что хотим гоняться за мечтой, а не за долларом. Знакомые мне люди искусства и интеллектуалы думают так же — их цель не увеличить, насколько возможно, свой банковский счет, а заниматься творчеством и облагораживать человеческий дух.

Лично я считаю, что, если к 2100 г. общество разбогатеет настолько, что все люди окажутся в обстановке материального изобилия, общество может отреагировать точно так же. Какая-то доля населения образует постоянный класс людей, которые просто откажутся работать. Другие, освободившись от сдерживающего влияния бедности, займутся творческой деятельностью, наукой или искусством. Для них счастье творчества и созидания окажется важнее материальных благ. Большинство же продолжит работать и приносить пользу просто потому, что это заложено у нас в генах. Это тоже Принцип пещерного человека.

Но существует одна проблема, которую не сможет решить даже репликатор, и это проблема энергии. Чудесные технологии будущего будут нуждаться в громадном количестве энергии. Откуда же будет браться эта энергия?

Николаевская обл., 160 км от Одессы

•Городтспушин аюмной электростанции расположен на живописных берегах Южного Буга. Вдоль-всего города тянутся Констаніиновские пороги, а на окраине находится живописное урочище Гард. К сожалению, часть его была варвэ^ски затоплена при строительстве’ Таїшвдксной ГАЭС, но даже оставшиеся"красоты впечатляют. т N 47° 49’ 16,48”

“ Е 31° 10’ 27.87"

ПАРУТИНО — ЮЖНОУКРАИНСК — МИГЕЯ — МУЗЕЙ РВСН — НЕРУБАЙСКОЕ (КАТАКОМБЫ) □ Южноукраинск, гостиница «Титан», пр. Ленина. 5 тел.: (05136) 5-22-42

‘ і г ■ ■

К

Ольвия (с. Парутино)

Николаевская обл., 95 км от Одессы

На берегу Бугского лимана находятся остатки античного города-государства Ольвия, существовавшего с VI по IV века до н. э., которое также называли Борисфеном от греческого названия реки Днепр. По сохранившимся фундаментам древних домов можно представить себе, как тысячи лет назад выглядели улицы и площади города.

N46° 41’20,41”

Е 31° 54’ 20,30”

ФОТО: НИКОЛАЙ ИВАЩЕНКО

Родиной радужной форели являются реки и ручьи западных областей Соединенных Штатов, где обитают, по меньшей мере, три ее формы. Различают так называемую настоящую радужную форель, пурпурную форель и форель стальную.

Места обитания и типичные стоянки. Форель радужная, будучи лососевой рыбой, требует тех же условий существования, что и ручьевая. Однако она, как правило, не проникает высоко против течения, и, наоборот, нижняя граница ее обитания бывает, как правило, значительно ниже, чем у форели ручьевой. Она переносит сравнительно более теплую воду, чем ручьевая форель, что позволяет ей жить в равнинных реках.

Форель радужная предпочитает большие быстрые реки с холодной водой. Держится в заводях у сильного течения, летом — прямо на быстрине. Может также укрываться под мостами, деревьями, кустами.

Средние выловленные экземпляры радужной форели весят от 0, 25 до 0,5 кг, отдельные особи достигают больше килограмма. В водохранилищах она вырастает до 5, а в отдельных случаях до 10 кг.

Радужная форель растет быстрее, чем ручьевая. В первый год она достигает 10-15 см длины, на втором году — 20 см.

Корм. Радужная форель питается, по существу, тем же кормом, что и ручьевая форель, стой лишь разницей, что больше потребляет рыбок и меньше — нелетающих насекомых.

Ловля на искусственные мушки. Радужную форель ловим тем же способом, что и ручьевую. Существенное различие состоит в том, что радужная форель надежнее берет мушку и осенью. При вываживании она сильнее борется и частыми прыжками делает вываживание более драматичным. Поэтому вываживать ее надо более осторожно и только после полного ее утомления вытаскивать

Алевтина Кахідзе

Художниця, засновниця приватної

Резиденції для іноземних митців

Маршрут>

1 — Станція метро “Театральна” (платформа) — станція метро “Шулявська” (платформа), “Більшо­вик”, ТРЦ (всі поверхи центру).

Про слова-привиди в київському метро та бійців Червоної армії в Бутиках.

«Історія, як люстра. І вона з самого верху — на стелі. Якщо не піднімати голови, люстри не побачити ніколи, а тільки її світло… Та все одно вона з самого верху»,- казав Джеральд Ляо, спускаючись в один з найглибших метро­політенів у світі — в київське метро.

— А там є матеріальні свідчення соціалістичної історії Києва?

— Так, на всіх станціях київського метро, збудованих до 1991 року… На станції «Театральна» (1), наприклад… Хоча раніше вона називалася «Ленінська». Тому там го­рельєф Леніна і його цитати.

— Скажи хоча б одну з його цитат.

— «Суспільство сильне свідомістю мас, воно сильне тоді, коли маси все знають, про все можуть судити і йдуть на все свідомо».

— Хороша цитата, тому з нею не вчинили як з назвою

— не замінили.

— Її могло там не бути, спочатку архітектори запропо­нували оформлення станції з акцентом на музиці Бетхо­вена — яка подобалась Леніну як людині, але проект було відхилено, і зробили ось цей з цитатами з такого ж грані­ту, що везли до Москви для його мавзолею.

— Змінилися тільки назви станцій, але цитати на їхніх стінах залишилися…

— Не зовсім. На станції «Шулявська» від слова «кому­нізм» під стелею станції залишився тільки слід. Але все одно ті букви «к» «о» «м» «у» «н» «і» «з» «м» можна роз­гледіти. Це слово стало привидом. Причому в двох вер­сіях: в українській і в російській! А інші літери в словах «мир», «свобода», «рівність», «братерство», «щастя» під стелею станції — матеріальні.

— Тому що комунізм, за висловом Сартра, це «нездо­ланний горизонт нашого часу»?

— Можливо. Але як тоді пояснити, що «Більшовик» став привидом? Спочатку так називалася ця станція, а 1992­го назву замінили на «Шулявська». І ось в 2006 році за кілька кварталів звідси з’являється величезна нова бу­дівля, а на ній величезними літерами з нових матеріалів

— «Б» «І» «Л» «Ь» «Ш» «О» «В» «И» «К».

— Але більшовиками називали прихильників Леніна, після виборів до керівних органів комуністичної партії. Вони отримали більшість, а прихильники Мартова — мен­шість. Ось чому перші стали іменуватися більшовиками…

— Так, все правильно, але на величезній території цієї будівлі нині сотні бутиків, десятки місць розваг для дітей та дорослих…

— Це торговельно-розважальний центр? (3)

— З 2006 року, щойно Київська міська рада постави­ла підпис під проектом — реконструкцією двох корпусів заводу «Більшовик» під торговельний комплекс з тією ж самою назвою!

Хоча спочатку ті корпуси називалися Київським ча­вуноливарним і механічним заводом (1882-1888), потім Київським машинобудівним і котельним заводом Грете- ра і Криванека (1888-1922) і тільки потім заводом полі­мерного машинобудування «Більшовик». Це ім’я заводу не дали, а присвоїли: «робітники самовіддано воювали за владу Рад під час Жовтневого збройного повстання» — так написано в усіх історичних документах.

— А про «ім’я» торговельно-розважального центру як написано?

— Торговельний центр «Більшовик» — сучасний і стиль­ний дизайн — ми піклуємося про вас!

— І що, справді дизайн — сучасний?

— Йому років сто, якщо рахувати з 1882 року. Всі кон­струкції заводу — швелери та балки — залишилися, а шрифт логотипа торгового центру точнісінько такий, як шрифт «імені» заводу, і герої на покажчиках торговель­ного центру всі до одного ніби з соціалістичної історії.

— А стильний?

— У тогочасних формах є свій стиль!

— А у вітринах?

— Вітрини — звичайнісінькі: «Mexx», «Zara», «Carlo Pazolini»…

— Все одно, це і торговельний центр, і музей одночас­но!

— Не зовсім. Будьонівці ніколи не розгулювали по бу­тиках і ресторанах з пакетиками для покупок, як на ло­готипі і вивісках торгового центру. До речі, і гвинтівки за плечима у них теж намальовані…

— А хто вони — будьонівці?

— Бійці Першої Кінної армії, якою в роки громадянської війни командував Будьонний. Ну, а тепер «будьонівці» в цьому торговельному центрі на всіх покажчиках і виві­сках: «блок а», «блок б», «блок в», «бутикова галерея», «всі на ковзанку», «льодова арена», «кибальчиш-кіндер- пляц», «фотосалон», «увага-відеоспостереження».

Ти впізнаєш їх за строєм: довга шинель і шапка-бу — дьонівка із зіркою. А ось на покажчику «боулінг» будьо — нівця немає, там — білогвардієць — боєць Білої армії.

— А хто такий Кибальчиш?

— Мальчиш-Кибальчиш жив у мирній сільській місце­вості, що охоронялася Червоною армією (будьонівцями). Але одного разу прийшли злісні «буржуїни» (білогвардій­ці), і тоді Кибальчиш очолив опір з хлопчаків — «мальчи — шів». Їм було потрібно «тільки ніч простояти та день про­триматися». Гей же ви, мальчиші, мальчиші-малюки! Чи нам, хлопчишам, тільки в палиці грати та в скакалки ска­кати? І батьки пішли, і брати пішли на війну. Чи нам, маль- чишам, сидіти-чекати, щоб буржуїни прийшли і забрали нас до свого проклятого буржуїнства? В результаті зради Плохиша, що знищив боєприпаси, Кибальчиш потрапив у полон до Головного Буржуїна, який намагався страш­ними тортурами вивідати у нього Військову Таємницю. Таємницю Кибальчиш не видав і під тортурами загинув, а незабаром прийшла, як буря, Червона армія і всих візво- лила. Похований він на високому місці біля Синьої річки.

— Тобто Кибальчиш був хлопчиськом?

— Авжеж, на вивісці «Кибальчиш — кіндерпляц» озна­чає: дитячий майданчик «Кибальчиш».

— А вивіски з «Плохишем» у цьому торговельному цен­трі немає?

— Є «Товариш і маузер»…

— Тобто товариш і пістолет?

— Так! Є ще: «Геть кухонне рабство!», «Хто працює, той їсть!», «Харчоблок»…

— І що це означає?

— У цьому торговельному центрі нічого все це не озна­чає — це «стильний дизайн. Ми дбаємо про вас»…

— А що б це значило в 1919 році й потім ті 72 роки, аж до 1991-го?

— «Товариш і маузер» — класову боротьбу, «Геть кухон­не рабство!» — феміністичний заклик 1920-х років, «Хто працює, той їсть!» — справедливість, «Харчоблок» — при­міщення для обробки харчових продуктів і випікання хлі­ба, а також їдальні для робітників…

— А можна знайти інформацію про будьонівців, біло­гвардійців, феміністичні заклики 1920-х років, Кибальчи — ша в цьому торговому центрі?

— Ні. Там це військова таємниця, як та, яку не відкри­вав Мальчиш-Кибальчиш[1].

2 — Внутрішній двір будинку Межигірська, 56 (ме­тро Тараса Шевченка) — Межигірська, 32а і Межи­гірська, 19 — Поділ — історична частина Києва та житлові масиви.

Про лісовиків і фавнів, або про «додаткову» пло­щу для киян — без снігу та вітру.

Якщо будинок побудовано в 1959 році, як оцей, з тем­но-червоної цегли, значить — це сталінка. І якщо без де­кору, значить — це рядова сталінка. Рядові сталінки буду­вали для комунального заселення радянських громадян. Художник Ілля Кабаков у своїх роботах розповідає про комунальне життя в Радянському Союзі. Одна з його ро­біт називається «Розклад виносу помийного відра по бу­динку № 24 під’їзд № 6 вулиця імені В. Бардієва ЖЕК № 8 Бауманського району».

У правому крилі цього будинку були комунальні кухні, і місць для помийних відер було небагато, можливо, всьо­го лише одне — для одного помийного відра. Люди, що жили так, сварилися і звертались до держави з прохан­ням розібратися: «Прошу розглянути мою заяву по суті. Я проживаю в квартирі разом з гр. Селезньовою Є. К., яка систематично тероризує мене і не дає мені спокійно від­почивати. В її присутності я не можу вийти на кухню, під час приготування обіду мною вона витрушує свої речі, і пил летить мені в їжу…» І держава розбиралася: «Дійти висновку, що з 19 травня 1964 змінити поведінку Селез — ньової до Воєвотіної — на основі взаємної поваги».

А пізніше з’явилися «хрущовки» — соціальне житло, яке будували для кожної соціалістичної родини. Слово «хрущовка» походить від Микити Сергійовича Хрущова, першого секретаря комуністичної партії (1953 — 1964); «сталінка» — від Йосифа Віссаріоновича Сталіна, першо­го секретаря комуністичної партії (1921 — 1953). Хрущов­ки будували з 1960 по 1985 роки, сталінки — з 1930 до се­редини 1960-х років.

Комунальні квартири з появою хрущовок розселили. Проте і хрущовки були незручними… Якщо в родині були одностатеві діти — два хлопчики або дві дівчинки — така сім’я отримувала двокімнатну квартиру з однією прохід­ною кімнатою, санвузол суміщений, висота стелі 2,48 м. Пересічній радянській людині завжди було тісно та не­зручно. Радянська влада закінчилася в 1991 році, тоді така людина отримала додаткову житлову площу — вона

Засклила свій балкон. Всюди. І в сталінці, і в хрущовці, і в будинку вісімнадцятого століття…

— Доброго дня. Ви тут живете?

— Так. П’ятдесят років

— Засклили балкон?

— А як інакше.

— Але ж заборонено склити балкони…

— Заборони тепер ні на кого не діють.

— А як відрахувати оце «тепер»?

— З кінцем радянської влади…

— А може, в Києві просто коротке літо, нам не потрібні балкони, не треба було їх проектувати і розміщувати на фасадах…

— Ні… Балкон потрібен, якщо його засклити. Там сухо і тепло, а не вітер, бруд, сніг — взимку… Засклений балкон

— це додаткова кімната або підсобне приміщення. Якщо там встановити батарею, то це вже повноцінна додаткова кімната або тепле підсобне приміщення. А якщо завести кронштейни і збільшити площу балкона, туди вміститься диван, а на вікна повісити фіранки — буде повноцінна до­даткова, затишна кімната.

— А інтер’єром буде темно-червона цегла фасаду! А в будинку (4) за адресою Межигірська, 32а — геометричні орнаменти, рослинні візерунки, барельєфи фавнів… Хто ж вони: фавни чи щезники?

— Не знаю. Їх ще у вісімнадцятому столітті на фасадах відлили.

— А тепер вони біля диванів, батарей і за фіранками… Власники квартир засклили свої балкони разом з ними: з фавнами або щезниками, лісовими царівнами, русалка­ми, янголами, геометричними орнаментами, рослинни­ми візерунками. Або збили, як на Межигірській, 19.

— Мабуть, треба було миску повісити?

— Ви думаєте, через це?!

— Розумієте, тепер люди хочуть добре жити. Облашту — вати своє житло найкраще, головне, щоб людині було зручно…

— Тобто перемогло життя окремо взятої людини?

— Так!

— А геометричні орнаменти, рослинні візерунки, ба­рельєфи фавнів або лісовиків, лісові царівни, русалки, янголи — програли… А в однотипних житлових масивах?

— Не було чому програвати.

— Засклені балкони стали там єдиною поезією: різні форми, матеріали, кольори…

— Про ці балкони теж розповідає Кабаков?

— Ні, він виїхав до Нью-Йорка в 1985 році, а балкони почали склити пізніше — з кінця радянської влади, в 1991­му.

3 — Гідропарк — парк Шевченка — метро «Театраль­на» — стежка з Подолу на Львівську площу Вознесен — ським узвозом Про киян — про людей і собак.

“Ніщо, таким чином, не було втрачено, втрачені лише ми самі. Ми, котрих винайдені нами “соціальні зв’язки” (відношен­ня, комунікація) затягують в економічні, політичні, культурні те­нета. Обплутані ними, ми вимудрували собі фантазм втраченої спільноти”.

Жан-Люк Нансі “Непродуктивні спільноти"

Історія 1: Гідропарк. Тренажери на всі групи м’язів (5). Є роздягальня і душова, але вода тепла тільки влітку, пі­дігріта сонцем. Тренажери просто неба. Тренажери від­криті всім! Цілий рік. Вхід вільний.

— А чи немає проблем з владою міста, щоб тут зна­ходився цей тренажерний зал, побудований з особис­тої ініціативи однієї людини (до якої підключилися інші) й існує з 1992 року, відкритий для всіх і кожного, що де­монструє форму самоорганізації і до того ж надає свої послуги безкоштовно — всім і кожному, в той час як такі

Послуги коштують у місті від 20 грн. (1,81 euro).

— Щороку у нас ці проблеми. Торік теж хотіли тут зро­бити стоянку на 300 місць…

— Тоді чому та людина, якій належить ідея, не пішла іншим шляхом та не побудувала всі ці просто фантастич­ні, абсолютно точно вирахувані та справні вже двадцять років тренажери на своїй власній ділянці, наприклад?

— У нас була така особливість в інституті кібернетики…

— А до чого тут інститут кібернетики?

— Та людина там працювала… так от у нас була така особливість в інституті кібернетики: кожен щось приду­мував. Усі чомусь захоплювалися, і неодмінно з такою психологією, що все мало належати всім…

— Як усе тут?

— Так!

— А як ви називаєте це місце? Ви ж тут по понеділках, середах і п’ятницях?

— Гідропарк. Тренажери, вони тут одні такі, а може на­віть одні у всьому світі!

Історія 2: Танцювальний клуб. Вихідні. Восени, взим­ку, навесні в переході метро «Театральна» танцюють ки­ївські пенсіонери (7).

— Ви художній керівник клубу «Кому за сорок»?

— Так. Ви не переживайте, нам мер дозволив танцюва­ти тут. У нас є дозвіл на кожну неділю, щоб танцювати під баян або програвач.

— Я не переживаю…

— А влітку ми танцюємо в Гідропарку. І у нас теж є до­звіл.

Історія 3: Шаховий клуб (6), а також шашки, карти, нарди. Вільні столики для бажаючих пограти є в наявнос­ті. Двійко-трійко міліціонерів завжди неподалік.

— Ви тут наглядаєте за столиками?

— Так, щоб на гроші не грали.

— А раптом?

— До міліцейського відділку заберемо. А вам нащо?

— Я гід пишу.

— Так і перекажіть усім читачам: на гроші в парку Шев­ченка грати не можна. А столики для бажаючих пограти є в наявності.

Історія 4: У парках, на зупинках, на станціях метро, в переходах, під’їздах, на ринках, стоянках, біля супермар-

Кетів бродять бездомні собаки, а то й зграї: п’ять, шість і більше (8). Чіпляються. Обгавкують, якщо ви з візочком, велосипедом або у великому капюшоні. Кусаються вкрай рідко. Можуть, якщо в однієї з собак цуценята, або ви за­гнали її в кут — собаці нічого не залишається, як вкусити вас. Давайте завжди собаці можливість піти. А головне, не біжіть і не махайте руками. Бездомні собаки кусають вкрай рідко. Вони годуються самі, і їх годують люди, є стежки службовців, що йдуть вранці на роботу і ввечері з роботи — собаки їх знають у місті всі до одного. Їм там щастить більше.

Т

> Маршрути

Это самая популярная лососевая рыба, которую мы ловим на искусственные мушки. Она является, по существу, оседлой пресноводной формой форели морской, которая в древние геологические эпохи приспособилась к постоянной жизни в пресной воде.

Масса и величина ручьевой форели зависит от условий обитания, размера водоема, количества, качества и доступности корма. Это — одна из тех лососевых рыб, которые сильнее всего реагируют своей величиной и окраской на условия существования. Форель, живущая в быстротекущих холодных горных ручьях, бедных кормом, обычно дорастает до 20 см и имеет массу до 250 г, в предгорных участках рек-до 35-50 см с массой 0, 6-1 кг. В больших реках она достигает массы и больше килограмма, а иногда к осени и 5 килограммов. Форель горных водоемов отличается от форели предгорных водоемов тем, что она заметно тоньше телом, с более темной окраской и с выразительными красными, часто светло-окаймленными точками на боках.

Форель равнинных вод имеет более сильное и высокое тело, ее бока покрыты множеством мельчайших красных точек.

В больших и холодных озерах обитает крупная озерная форель (Salmo morpha lacustris), которая хорошо приспособилась и к

Жизни в искусственных водохранилищах. По существу, это форель ручьевая, превратившаяся в озерную. Она отличается более быстрым ростом, серебристой с мелкими красными пятнышками окраской и способностью достигать 15, а в отдельных случаях даже 30 кг.

Места обитания и типичные стоянки. Форель ручьевая живет в горных и предгорных ручьях с чистой и холодной водой (до 17-18°С), богатой кислородом. Выживает она и в совершенно мелких ручьях при условии, что в них достаточно подходящих укрытий. На охоту выходит рано утром и перед вечером, как правило, на границу быстрой и спокойной воды. Летом она предпочитает участки с самым быстрым течением, а в холодное время года держится на более спокойных участках. Стоянки меняет только в исключительных случаях.

Корм. В большинстве рек, где форель не достигает больше 25 см, она питается прежде всего насекомыми. Но в ее рацион входят и мелкие рыбки, и молодые линяющие раки, и мелкие лягушки, пиявки, черви и т. д.

Форель ручьевая очень прожорлива и хватает практически все живое, что встречается в воде, если может (по величине) это проглотить. Один из важных элементов ее корма — личинки водных и воздушных насекомых, сами насекомые, летающие над поверхностью воды и обитающие в прибрежной растительности.

Ловля на искусственную мушку. Тактика и выбранная в зависимости от нее техника ловли зависят от того, где предполагается нахождение стоянки форели, и от способа, каким она в данный момент охотится за насекомыми.

При ловле форелей мы чаще используем мокрые мушки. На сухие мушки ловим только на небольшом течении.

В случае ловли на мокрые мушки передвигаемся вниз по течению таким образом, чтобы мушку забрасывать поперек течения. Так как форелевые воды бывают, как правило, очень чистые, прозрачные, приближаемся к воде очень осторожно, чтобы рыба нас не заметила.

Сначала забрасываем мушку рядом с берегом, где форель стоит и подстерегает насекомых, падающих с прибрежной растительности. Дальнейшие забросы делаем наискосок к направлению течения и позволяем течению унести мушку. При разведке нового места ловли особенно важны первые забросы, которые мы делаем туда, где предполагаем стоянку форелей. В большинстве случаев это бывают места возле быстрин, под кустами и деревьями.

Если в реке есть водная растительность, группы камней или редкие возвышения на дне, форель чаще всего держится возле главного тока воды. Там же, где имеются водовороты, завихрения, форель, как правило, стоит у самого дна, и вероятность того, что она оттуда сделает бросок на нашу мушку, очень мала.

В больших быстрых реках с камнями, выступающими над поверхностью воды, форель держится за ними.

В главном токе воды и на границе с заводями ловим в основном под вечер и в пасмурную погоду. Больше всего поклевок бывает обычно в конце заводей, где любят держаться и хариусы. В теплую погоду на равнинных участках рек форель держится у дна. Чем вода более быстрая, тем глубже мы должны стараться погрузить мушку в воду.

Обычно ловим на две или три мушки. При использовании двух мушек концевая должна быть погружена, а первая навесная мушка должна идти близко к поверхности, понуждая форель к поклевке. При дальних забросах все мушки бывают утоплены в воде.

Форель мы ловим в течение всего дня. Она хорошо берет рано утром, но еще лучше — к вечеру.

Мушку бросаем немного выше того места, где стоит форель, и позволяем ей сплавиться по течению к ней. Хватку обычно наблюдаем визуально, потому что форель бросается на мушку сравнительно резко, или по натяжению шнура. После хватки сразу не подсекаем, чтобы не вырвать мушку из пасти рыбы; следует подождать, пока форель после хватки опустится обратно.

Вываживаем форель в зависимости от характера течения и величины рыбы. Если видим, что рыба не достигла минимальных размеров, разрешенных к вылову, вываживаем ее осторожно и сразу возвращаем в воду. Рыб, явно превышающих этот размер, вытаскиваем с помощью подсачека.

Для ловли форели на искусственные мушки хороши пасмурные дни. Перед летней грозой вероятность поклевок уменьшается, а после грозы, наоборот, увеличивается.

Анна Хвиль

Активістка Центру візуальної культури, дослідниця когнітивних карт Києва та пострадянського урбаністичного простору

Весілля сучасних киян потребує публіч­ного простору — особиста історія має бути засвідчена на тлі хрестоматійних місць сто­лиці та вписана в міський літопис.

Масовий інтерес до київських урбаніс­тичних пейзажів весільне фото виявило у се­редині 1960-х. Явище не було суто локальне, таку тенденцію можна було спостерігати в багатьох куточках Радянського Союзу. При­чин декілька: з одного боку, розповсюджен­ня мобільної фототехніки, з другого — саме йшов час програмного створення нових ри­туалів державними комітетами етнографів.

Упродовж перших сорока років існування Радянського Союзу весілля майже не виді­лялося в буденному плині життя. Післярево­люційний уряд, натхнений ідеями Фрідріха Енгельса, спростив процедуру розлучення, позбавив церковне вінчання юридичного статусу, а з часом прирівняв спільне прожи­вання до зареєстрованого шлюбу. Весілля молодим рекомендувалося святкувати без особливого відриву від виробництва. У жи­вописі та кінематографі того часу весілля рідко з’являється у фокусі. Якщо це і ста — ється, зрозуміти, що відбувається, зазвичай

Можна лише з підпису, адже «червоне весіл­ля» не передбачало білих суконь, костюмів, короваїв та інших упізнаваних атрибутів свя­та.

Після смерті Сталіна, за часів хрущов — ської «відлиги», весілля набуває знайомої сучасним киянам соціальної ваги. Після роз­вінчання культу «Батька народів» відчуття співпричетності братніх народів мала під­тримати нова соціальна символіка. Щоби продемонструвати уявну єдність мешканців Києва, Москви, Єревана, Ташкента та інших сотень тисяч населених пунктів Радянсько­го Союзу, було створено систему повсяк­денних ритуалів. Разом із новоствореними «святом прийняття у комбайнери» або «свя­том першої зарплати» етнографи розробили поради, як радянській людині відсвяткувати весілля.

Обов’язковим елементом тогочасної ве­сільної процесії стала прогулянка містом і урочисте покладання квітів до пам’ятників. У центрі уваги перебували меморіали заги­блим у війні. Схилити голови перед Невідо­мим солдатом було чимось схожим на при­сягу вірності перед вівтарем. Пам’ятники загиблим у Великій Вітчизняній були не просто місцями пам’яті, а справжніми са­кральними порталами. Тут радянський гро­мадянин вступав у комунікацію із полеглими героями, які у народній уяві стали новочас- ними святими.

У 1960-х органи запису актів громадян­ського стану (ЗАГС)1 переїхали з відділку мі­ліції, де розміщувалися раніше, у спеціально відведені будівлі. В цей час починають також з’являтися Палаци одружень. Вони мали стати альтернативою християнському храму

— сакральним простором колективних риту­алів. Разом із київським крематорієм, збу­дованим у 1975 році, місцевий Палац уро­чистих подій 1980-го є зразком радянської ритуальної архітектури.

Книжки з типовими назвами «Новій лю­дині — нові обряди» або «Новий час — нові традиції» радили архітекторам та працівни­кам ЗАГСів розташовувати у центральних холах чашу-факел. Під час відкриття палацу її мали урочисто запалити від вогню, прине­сеного з меморіалу Вічної слави. На згадку про день весілля молодятам дарували пе­реносний факел, вогонь в якому одночасно символізував сімейне тепло і «безсмертну славу загиблих воїнів».

Після церемонії розпису молоде подруж­жя разом з гостями та фотографом виру­шало у подорож містом. Усі місця весільної прогулянки були пов’язані з мотивом подя­ки — воїнам за перемогу, Леніну за револю­цію, засновникам міста, власне, за місто.

Таким чином весілля виходило за межі приватного свята і набувало статусу суспіль­но важливої події. Реєстрація шлюбу розгля­далася в контексті подвигів, що зумовили існування радянського народу. У весільній промові працівники ЗАГСу зазначали, що радянське суспільство покладає на моло­дят обов’язок — виростити дітей «чесними і чуйними людьми, працьовитими і мужніми громадянами».

Однак покладання квітів до меморіалів мало також і приватний характер, оскільки майже у кожній сім’ї був родич, який загинув під час війни. Вшанування пам’ятника Неві­домому солдату було одночасно і перифра­зом народної традиції відвідин могили по­мерлих родичів під час весілля.

Незважаючи на те, що сьогодні покладан­ня квітів до Вічного вогню не є обов’язковою складовою весілля, подорож містом і па­ломництво до культових місць залишаються елементами сучасної весільної обрядовос­ті. Нові пам’ятки, які лише нещодавно по­трапили у весільні маршрути, дають змогу визначити нові історичні вектори, важливі для українців, та дослідити зміну суспільних настроїв. Скажімо, новим віянням серед ки­ївських молодят є відвідування пам’ятника жертвам Голодомору, який радянська влада заперечувала. Попри суперечки істориків, радянські та «антирадянські» пам’ятники цілком мирно поєднуються в межах одного маршруту.

Маршрут>

Пам’ятник засновникам Києва — «Батьківщина — мати» — Києво-Печерська лавра — Меморіал пам’яті жертв Голодоморів — Меморіал Вічної Слави — Марі­йський палац — Шоколадний будинок — централь­ний РАЦС (Палац урочистих церемоній)

Як зараз, так і сорок років тому для відвідин міських пам’яток весільна процесія розсаджувалася в автомо­білі, прикрашені квітами і ляльками. І якщо київські на­речені виглядали з вікон білої «Волги» (чорна була більш престижна, але дістати її було важко) або «Жигулів», то сьогодні роль весільної карети виконує універсальний «Лімузин». Проте ми пройдемося маршрутом пішки, аби власними ногами пересвідчитися в існуванні київських пагорбів.

Хоча тенденція святкувати весілля «оригінально» розширює напрямки маршрутів, вибір багатьох пар пов’язаний з найбільш упізнаваними місцями столиці. Серед нових локацій фотосесії є «хай-тек» (новозведені дзеркальні хмарочоси) або «індастріал» (закинуті завод­ські райони). Наш маршрут поєднає точки, які набували і втрачали актуальність протягом останніх п’ятдесяти ро­ків.

Пам’ятник засновникам Києва (1)

Пам’ятник міфічним засновникам Києва стоїть на бе­резі Дніпра. За легендою, три брати — Кий, Щек, Хорив — і сестра Либідь пропливали річкою та побачили мальовни­чі пагорби. Тут вони і заснували місто. На честь старшого брата Кия назвали поселення, молодшим дісталося по горі — Щекавиця і Хоревиця, сестриці — річка Либідь.

Брати і сестра стоять у човні, який несеться по хви­лях у центрі декоративного басейну на фоні Дніпра. Пам’ятник встановили у 1982 році до ювілейного 1500- річчя Києва. На відміну від інших меморіалів часів СРСР, пам’ятник засновникам Києва донині зажив популярнос­ті. Коли в лютому 2010 року задня частина мідного човна зі Щеком і Хоривом відпала і скульптуру тимчасово за­крили на реставрацію, весільні агентства у паніці шукали гідну альтернативу.

Крім вдячності за зведення міста, молодят сюди при­водить пейзаж, що відкривається з берега на Дніпро. Праворуч від монументу стоїть «Дерево закоханих», на яке пари прикріплюють замки як символ міцного кохан­ня. Популярною традицією є також розпивання шампан­ського біля пам’ятників, що не втратила актуальності по­при нещодавню заборону вживати алкоголь на вулиці.

«Батьківщина-мати» (2)

Від попереднього місця треба спочатку перейти під­земним переходом, який розташовано на відстані 200 метрів у протилежному напрямку від мосту Патона; а по­тім піднятися нагору через концертний майданчик «Спі­воче поле».

108-метрова статуя жінки зі щитом і мечем є части­ною Меморіального комплексу історії Великої Вітчизня­ної війни 1941-1945 років, розміщеного просто неба на пагорбі. Крім самої статуї войовничої жінки, елементами комплексу є виставка військової техніки, скульптурна композиція «Форсування Дніпра», тунель з понад сотнею фігур борців фронту і тилу, чаша «Вогонь слави» та зірко­ва алея міст-героїв. Відколи Леонід Брежнєв приїжджав до Києва у травні 1981 року на відкриття комплексу, тут майже нічого не змінилося, якщо не брати до уваги крає­вид із приватними котеджами.

Популярною локацією для весільної фотографії є роз­мальовані квітами танки з перев’язаними дулами, роз­ташовані навпроти «Батьківщини-матері». У постаменті самої статуї міститься музей Великої Вітчизняної війни, через який можна піднятися на оглядовий майданчик у щиті. Якщо вирішите випробувати атракціон — почувай­теся безпечно: за прогнозами, монумент витримає зем­летрус силою дев’ять балів.

Києво-Печерська лавра(3)

По сусідству з радянськими меморіалами стоїть Мек­ка українського православного християнства — Києво — Печерська лавра, чоловічий монастир ХІ століття з осо­бливим статусом. Після розпаду СРСР вінчання в церкві стало поширеною практикою. Отримати благословення молодята мають право тільки за наявності довідки про державну реєстрацію стосунків. Окрім релігійних пере­конань наречених, мотивом церковного вінчання є більш вишукана, навіть сучасніша атмосфера церемонії, аніж та, що панує у старомодних інтер’єрах РАЦСів.

Класичним місцем для фотографування є майданчик напроти головного храму монастиря — Успенського со­бору. Шість із семи бань були відбудовані у 2000 році, лише одна збереглася з XVII століття (відрізнити її можна за кольором позолоти). Восени 1941-го собор підірвали радянські війська, що за іронією історії вшановані непо­далік.

Попри критику комерційно-корупційних настроїв ду­ховенства Лаври, місце полюбляють відвідувати і при — хожани, і по-світському налаштовані туристи. Крім печер із нетлінними мощами святих і дзвіниці з панорамою, на території розташовані музей коштовностей із кілограмо­вою золотою прикрасою скіфського царя і музей мініа­тюр із портретом Юрія Гагаріна у насінині.

Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні (4)

Новою локацією весільного маршруту є меморіал жертвам Голодоморів, що з’явився неподалік на пагорбі у 2008 році. Інформація про штучний голод 1932-33 ро­ків не оприлюднювалася до кінця 1980-х, а через деякий час після розпаду СРСР лягла в основу нової об’єднавчої соціальної символіки незалежної України. Пам’ятник створено у вигляді 30-метрової свічки, оздобленої за на­родними мотивами мережками, хрестами і лелеками. У підземній частині меморіалу є Зала пам’яті. Тут експо­нується Книга пам’яті, в яку занесено 900 000 імен заги­блих.

Покладати квіти до меморіалу весільні процесії поча­ли нещодавно. Проте краєвид міста, що відкривається з
оглядового майданчика, та романтичне вечірнє освітлен­ня приваблюють весільних фотографів дедалі більше.

Меморіал Вічної’ Слави (5)

Відкритий у 1957 році меморіал є одним з перших місць, що пов’язали приватний ритуал весілля з публіч­ним вшануванням героїв війни. Момент покладання мо­лодятами квітів до «Вічного вогню» зафіксовано у тисячах сімейних фотоальбомів: тендітна наречена у білій сукні схиляється над масивним бронзовим вінком, тримаючи в руці букет червоних гвоздик.

Крім обеліска Слави і Вічного вогню, частиною мемо­ріалу є алея Загиблих героїв, де можна побачити трид­цять чотири могили військових, які загинули під час війни. Цікавою є структурна подібність цього меморіального комплексу і сусіднього пам’ятника жертвам Голодомо­рів. Вони обидва інтерпретують образ «вогню пам’яті», обидва претендують на роль вертикальної домінанти на­вколишнього простору, обидва апелюють до реальних мікроісторій у списках і могилах загиблих. Узимку місце є популярним серед дітей і дорослих, що приходять сюди ката­тися на санчатах.

Маріїнський па­лац (6)

Щоб потрапити до Маріїнського парку і Маріїнського пала­цу, потрібно перейти алею Героїв Крут, на­звану на честь трьох­сот студентів, які за­
хищали Київ від радянської армії у 1918 році. Для цього можна скористатися мостом або підземним переходом. Далі прямувати вул. Лаврською (колишня вул. Івана Ма­зепи) повз станцію метро «Арсенальна».

Колишня резиденція імператорської родини — Маріїн­ський палац — упродовж останніх п’ятдесяти років слугує місцем для урядових прийомів. На відміну від локацій, які пов’язують з історичними подіями, парк і бароковий палац XVIII сторіччя виконують у весільній фотосесії суто декоративну роль. Споруда Парламенту України, що роз­ташована впритул до палацу, увагу молодят і фотографів привертає рідко.

Шоколадний будинок (7)

(Вулиця Шовковична — частина Липок, місцевості, що історично є найбільш престижною в місті. Забудова пе­реважно складається з маєтків кінця ХІХ — початку ХХ ст., що належали професорам, чиновникам, банкірам.)

Будинок, де був перший в Києві Палац одружень. Зве­дений у 1901 році як приватний маєток відомого на той час фінансиста. Гастрономічні асоціації пов’язані з ко­льором і фактурою фасаду, що нагадує шоколадну плит­ку. До того, як у приміщенні почали реєструвати шлюби, тут розміщувалося Товариство культурних зв’язків із за­рубіжними країнами.

Палац одружень проіснував у приміщенні з 1960 до 1982 року. Переїзд з центру на околиці міста нібито від­бувся після того, як поряд — у будинку на Шовковичній, 26 поселився перший секретар Компартії України Володи­мир Щербицький. Святкові сирени весільних автомобілів відволікали чиновника від роботи.

Сьогодні Шоколадний будинок є місцем проведення

Концертів і виставок.

Центральний Палац урочистих церемоній (8)

(Проспект Перемоги, на якому стоїть будівля, свою назву отримав у 1985-му під час святкування 40-річчя перемоги у Другій світовій війні.)

Дістатися до Центрального Палацу пішки від вул. Шов­ковичної швидко не вийде, доведеться йти щонайменше годину. Шлях довгий, але прямий — по вул. Круглоунівер- ситетській спуститися до Бессарабської площі, через підземний перехід вийти на бульвар Тараса Шевченка (з пам’ятником Володимиру Леніну), який за декілька кіло­метрів перейде у проспект Перемоги. Альтернативою пі­шій ході будуть чотири зупинки метро — від станції «Хре­щатик» до «Політехнічного інституту» або маршруткою № 433 від бульвару Шевченка.

Палац було збудовано напередодні літніх Олімпій­ських ігор 1980 року в Москві, тому вочевидь у стрім­кому силуеті споруди має прочитуватися відомий девіз «Швидше, вище, сильніше!». У народній топонімії палац відомий як «бермудський трикутник» завдяки своїй фор­мі. Хоча назва також навіює асоціацію між шлюбом і паст­кою, з якої не можна вибратися.

Широкі сходи, що ведуть до парадного входу, дають змогу вмістити на груповому фото декілька сотень гос­тей весілля. Всередині палацу раніше була зала Слави героїв Великої Вітчизняної війни. Якщо непомітно приєд­натися до однієї з груп друзів і родичів наречених — мож­на стати свідками урочистої церемонії.

Станіслав Цалик письменник-краєзнавець, автор книжки “Киев: конспект 70-х”

Шарм і неповторну атмосферу Києва впродовж століть творили представники ба­гатьох національних громад. Це — крім укра­їнців — поляки, євреї, росіяни, білоруси, нім­ці, татари, греки, чехи, італійці, французи, швейцарці, австрійці, болгари, угорці, вір­мени, молдавани, грузини, азербайджанці, узбеки, корейці, асирійці, караїми, цигани та інші. Примруживши око, можна розгледіти у старому Києві Німецьку вулицю, Німецьку слободу, Єврейський базар, місцину Татар­ка, татарський ринок Шурум-Бурум, урочи­ще Угорське…

Кожна громада мала власні святині — грецький монастир, лютеранську кірху, ка­толицькі костели, юдейську синагогу, кара­їмську кенафу — і благодійні, культурницькі та спортивні товариства, навчальні заклади

— Римо-католицьке благодійне товариство, Чеське благодійне й просвітницьке товари­ство ім. Я. Коменського, Південно-Західне німецьке товариство, Товариство догляду літніх бідних євреїв м. Києва, Єврейське по­чаткове училище для хлопчиків, Польське гімнастичне товариство, Союз рівноправ­ності польських жінок. У кожній громаді були

Свої генії і покидьки, свої багатії і злидарі… Хай там як, кожна громада докладала зу­силь, щоб Київ ставав цікавішим, сучасні­шим, зручнішим для життя.

Наприклад, італійська громада багато в чому сформувала неповторне обличчя Києва. Місто й досі прикрашають творіння зодчих Себастіано Браччі, Людвіка Станза — ні, Вікентія Беретті, Олександра Беретті. А скульптори Еміліо та Еудженіо Саля офор­мили фасади багатьох київських споруд, зо­крема Будинку з химерами.

Чеська громада навчила киян нової гри

— футболу (ось де коріння успіхів київського «Динамо»!), а також зробила вагомий вне­сок у розвиток економіки міста, побудував­ши великі підприємства, більшість яких (вже під іншими назвами) працюють і дотепер: «Радар», «Більшовик», «Червоний екскава­тор» тощо. Серед них, до речі, була єдина в Російській імперії фабрика гімнастичних приладів Вінцента Кашпара. Завдяки їй Київ перетворився на своєрідну столицю спорту і 1913 року приймав у себе І Всеросійську олімпіаду.

Німецька громада відкрила перші в Ки­єві приватні аптеки, дала місту найкращих лікарів і найвідоміших садівників. І досі на Пріорці зберігся топонім «Кристерова гір­ка» — там у ХІХ ст. Вільгельм-Готліб Кристер заснував своє уславлене садівництво та на­сіннєве господарство. А фірма іншого київ­ського німця Аманда Струве запровадила в місті вуличне освітлення (встановила газові ліхтарі) й збудувала міський водогін.

Караїмська громада була порівняно не­великою, проте саме її представники стали «тютюновими королями», які відучили киян нюхати тютюн, натомість привчили до цига­рок.

Швейцарська громада привнесла в жит­тя міста солодкі радощі — сухе варення, фруктові цукерки. Популярні донині конди­терські європейського гатунку з культом ароматної кави та можливістю безкоштовно читати свіжі газети заснували в місті київські швейцарці. Зокрема, на початку ХХ ст. кон­дитерська Бернгарда Семадені на Хрещати­ку була визнаним «брендом».

А ще добру пам’ять залишили по собі грецькі шовководи, асирійські чоботарі, польські хореографи, австрійські кінопро­катники, французькі винороби.

Зрозуміло, різні громади не жили відо­кремлено одна від одної. Вони перетинали­ся, взаємодіяли, співпрацювали, конкурува­ли (траплялися інколи й непорозуміння — від правди не втечеш). Але здебільшого стосун­ки були доброзичливими. Все ж таки кияни відзначалися мудрістю.

Лише один промовистий епізод. 1861 року славетний хірург Микола Пирогов, на той час керівник Київського навчального округу, звернувся до кількох заможних єв­реїв з проханням матеріально підтримати бідних студентів-одновірців, які навчалися в Київському університеті. Ось яку відповідь дав Абрам Бродський (дядько відомих ки­ївських цукрозаводчиків і меценатів Лазаря й Лева Бродських): «Было бы согласнее с требованиями настоящего времени, если бы люди состоятельные помогли бы людям нуждающимся без различия вероисповеда­ний. Я желаю содержать на свой счет двух

Недостаточных студентов Университета Св. Владимира — одного из христиан, а другого из евреев». Отакий він, Київ…

Маршрут>

Розпочнімо прогулянку з Лютеранської вулиці, яка не­квапливо йде собі вгору від Хрещатика до Шовковичної. Вона виникла в 1830-ті роки, а назву дістала від збудова­ної у 1850-х роках лютеранської євангелістської кірхи св. Катерини (1). В її садибі 1895 року німецька громада звела будинок чоловічого реального училища св. Ка­терини, а за п’ять років — будинок жіночої гімназії. Зго­дом Євангелістське благодійне товариство збудувало лі­воруч кірхи Будинок бідних (Лютеранська, 24; будівля не збереглася). В тому ж будинку заснувалося Євангеліст­ське жіноче товариство. Утворилося таке собі німецьке містечко.

Тож не дивно, що значну частину мешканців цієї вулиці складали німці. Зазирнемо, приміром, у довідник «Весь Кіевь» 1911 року. Серед власників будинків на Лютеран­ській бачимо Миколу Вальберга, Ернста Герзе, Карла Фішмана, Генріха Кіргейма та інших. Серед тих, хто ви — наймав житло в їхніх будинках, так само було чимало па-

Рафіян кірхи.

Щоправда, серед домовласників Лютеранської було й чимало караїмів — вони, на відміну від німців, гуртува­лися в нижній частині вулиці. Це пояснюється тим, що поруч (на початку вулиці, з парного її боку, а також непо­далік — на Хрещатику) були дві великі тютюнові фабрики, які належали караїмам, братам Когенам.

З приходом радянської влади німецьке містечко при­пинило існування. Натомість кірха від 1970-х років вико­ристовувалася як виставковий зал, а в часи незалежності її передано німецькій євангелістсько-лютеранській гро­маді Києва.

В напрямку Хрещатика вирушимо пізніше. А зараз на нас чекає вулиця Банкова, розташована поряд із кірхою. Пласка, коротенька (лише один квартал!), але політично вагома: саме тут розташована Адміністрація Прези­дента України (2). А навпроти неї — дивна споруда, яку кияни звуть Будинком з химерами (3). Це саме те, що нам потрібно.

Цю споруду збуду­вав у 1903 році один з найвідоміших київських архітекторів початку ХХ ст. Владислав-Лєшек — Дезидерій Городець — кий, представник поль­ської громади. Франт і майстер епатажу, він постійно дивував горо­дян своїми витівками.

То з’явиться на вулиці з мавпочкою на плечі, то, лякаючи коней і пішохо­дів, промчить Хрещати­ком на власній автівці — першій у місті.

А дивовижний будинок, рясно прикрашений цемент­ними зображеннями носорогів, слонів, жаб, морських чудовиськ, птахів та інших представників екзотичної фа­уни, архітектор збудував, якщо вірити міським легендам, побившись об заклад. Річ у тім, що відомий зодчий Олек­сандр Кобелєв, якому Городецький 1901 року розповів про нещодавню купівлю земельної ділянки на крутому схилі Банкової задля будівництва шикарного будинку, лише посміхнувся: «Да вы, сударь, сумасшедший! Только безумцу может прийти в голову такая идея». Городець­кий палко заперечив: він утілить свій намір у життя про­тягом лише двох років. І — дотримав слова! Вже в 1903 році влаштував для друзів вечірку у щойно зведеному будинку.

Творіння Владислава Городецького стало рекордсме­ном Києва за кількістю легенд. У них, як завжди, правда поєдналася з неймовірними вигадками. Подейкували, що численні скульптури екзотичних тварин, птахів і чудо­
виськ з’явилися, оскільки:

…дочка власника будинку втопилася в озері Чад, і споруду присвячено її пам’яті,

…будинок належить адміралу, який пішов у відставку й тужить за далекими мандрівками,

…архітектор у такий спосіб розрекламував новий бу­дівельний матеріал — цемент.

Кияни вигравали парі в гостей міста, розповідаючи, що в Києві існує дивний будинок — одночасно триповерхо­вий і шестиповерховий. Так, з боку Банкової споруда Го — родецького має три поверхи. Але! З боку площі І. Фран­ка — спустіться сходами, порахуйте! — їх аж шість.

У радянські часи будинок було націоналізовано, три­валий час його використовували як поліклініку для керів­ництва Радянської України. Нині тут резиденція Прези­дента України, де він приймає іноземних гостей.

Між іншим, творіннями Городецького також є дві куль­тові споруди, значущі для польської та караїмської гро­мад Києва, — костел св. Миколая і кенаса. В обох доля непроста: першу в радянські часи перетворили на зал органної музики, і тепер релігійна громада мусить ділити приміщення з музиками, а в другій відкрили ляльковий театр, згодом кінотеатр повторного фільму, нині — Бу­динок актора. Адже в місті майже не залишилося кара­їмів…

Ідемо далі Банковою вулицею. Ліворуч — імпозантний палацик (4), у якому вже багато років міститься Націо­нальна спілка письменників України. Це теж своєрід­на родзинка Києва — єдиний у місті маєток, який мав… розсувну стелю. Хто це влаштував і для чого?

Тут своя історія. Річ у тім, що садибу 1898 року придбав представник єврейської спільноти міста Сімха Ліберман.

Взагалі-то в ті часи євреям не дозволялося селитися на Печерську, а в аристократичному районі Липках — і пого­тів. Але Ліберман був не пересічним євреєм-ремісником, яких чимало тулилося в халупах на Подолі, а заможною людиною — купцем київської 1-ї гільдії. До неї прийма­ли підприємців, чий статок складав не менше 10 тисяч рублів. Звідки в шановного пана такі капітали? З цукру. Адже Ліберман був директором-розпорядником Това­риства Топорівського та Іванківського цукрового та ра­фінадного заводів, головою знаної в Україні «цукрової» династії.

Ліберман придбав цю садибу на розі Банкової та Ін­ститутської і заходився реконструювати одноповерховий будинок. Запрошений домовласником архітектор Воло­димир Ніколаєв надбудував другий поверх і, враховуючи побажання замовника, передбачив уже згадану розсув­ну стелю. Справа в тому, що восени під час юдейського свята Суккот кожен єврей має протягом тижня мешкати в курені з гілок, розташованому просто неба. Вихід, зна­йдений цукрозаводчиком, фактично став ноу-хау підпри­ємця: в спальні було зроблено спеціальну стелю — під час свята вона розсувалася, і Ліберман, не залишаючи ком­фортної оселі, спав просто неба.

Унікальна стеля існувала понад чотири десятиліття — до 1941-го. Під час війни палацик постраждав. Відтак, коли його реконструювали, колишню спальню Лібер — мана вкрили звичайною стелею. За другою версією, не вистачило грошей на відновлення розсувної. За іншою, будівельники не втямили, навіщо потрібна така дивина. За третьою… ну, не важливо, які ще є версії. Київ утратив одну зі своїх «фішок». Шкода.

Подивіться: Банкова не веде до банку — відомий ба­гатьом будинок Національного банку України розташо­ваний дещо праворуч. Звідки ж «фінансова» назва цієї вулиці? Може, на ній колись були банки, які тепер вже не існують? Теж ні.

Тут криється історія, пов’язана з польською громадою Києва. Контору Держбанку заснували 1839 року, першим її приміщенням був будинок відомого лікаря-офталь- молога Макса-Еммануїла Мандельштама на теперішній вул. Грушевського, 8. Кількість клієнтів і операцій по­стійно збільшувалася. Зростала й кількість персоналу. Настав момент, коли банківським службовцям стало за­тісно в зручному, але невеликому будинку. Почався по­шук більш просторого приміщення. Проте специфічним вимогам банківської установи жоден київський будинок не відповідав.

І тоді київська польська громада, поставивши інтере­си рідного міста на перше місце, подарувала Київській конторі Держбанку двоповерховий будинок Польського дворянського зібрання (нині — Інститутська, 9) (5). Цей будинок у стилі ампір і написом «Dvorzanska котІББца» на фасаді був чи не найбільшою тогочасною спорудою Киє­ва. Чудові інтер’єри й розкішна танцювальна зала роби­ли його привабливим для міської аристократії. Тут відбу­валися бали й маскаради за участю перших осіб губернії.

У 1905 році київська контора Держбанку переїхала у просторе сусіднє приміщення, збудоване спеціально для нього. Відтоді колишнє Польське дворянське зібрання використовувалося по-різному: тут були різні установи, а в останні радянські роки — житлові приміщення. Лише нещодавно будинок відреставрували й… передали Нац­банкові. Сусідній будинок — нині в ньому клуб Кабінету Міністрів України — було зведено у ХІХ ст. для Київської біржі. Своєю появою він завдячує двом представникам німецької громади Києва — Миколі Бунге та Олександро­ві Шіле.

Перший — відомий фінансист, професор Київського університету (тричі був його ректором), громадський діяч, майбутній міністр фінансів Російської імперії. Дру­гий — київський міський архітектор, якому Микола Бунге доручив проектувати будинок біржі й керувати зведен­ням. Біржа почала працювати в цих стінах 1873 року. Вона стала однією з перших тогочасних комерційних установ Києва й суттєво пожвавила фінансове життя гу­бернського міста.

Спускаємося Ольгинською вулицею на площу Івана Франка. Ліворуч — Національний академічний укра­їнський драматичний театр ім. І. Франка. Він працює тут з 1926 року. Проте будинок цей зведено на чверть століття раніше — в 1898 році, для першого в місті ста­ціонарного театру, створеного відомим антрепренером і режисером Миколою Соловцовим. Саме цьому пред­ставникові російської громади Київ завдячує появою од­нієї зі своїх візитівок.

Театр Соловцова був одним із найвідоміших драма­тичних театрів Російської імперії. А серед приватних

— найбагатшим. Вистави (йшли російською мовою) не поступалися петербурзьким, їх вирізняла серйозна ро­бота режисерів і акторів, тривалий репетиційний період (артисти мали час вивчити слова, натомість Соловцов чи не першим в імперії відмовився від послуг суфлерів — пу­бліку шокувала відсутність на сцені суфлерської буди), розкішні костюми й декорації. Крім того, театр вражав оригінальним репертуаром. Не в останню чергу тому, що його очільник Микола Соловцов писав п’єси — зокрема, для свого театру. А також перекладав п’єси закордонних авторів. До речі, славетний Антон Чехов присвятив Со — ловцову водевіль «Ведмідь».

Навпроти театру — затишний скверик, у центрі якого стоїть чавунний фонтан (6). Кияни звуть його «терме — нівським» — він виготовлений 1900 року на чавуноливар­ному заводі Олексія Термена. Цей киянин належав до потужного клану з французьким корінням (прізвище пи­салося Theremin), який володів старовинним гербом (дві оливкові гілки) й девізом («Не більше, не менше»). Одним з родичів Олексія був легендарний Лев Термен — винахід­ник охоронних сигналізацій, першого електронного му­зичного інструмента (терменвокса), підслуховувальних пристроїв, радіокерованого безпілотного літака.

З цим фонтаном (колись їх було чимало в місті, а нині залишилося кілька) пов’язана цікава історія, яка, зі сво­го боку, давно вже перетворилася на міську легенду. Кажуть, на заводі Термена працював майстром дуже неприємний чолов’яга, який постійно сварив підлеглих, прискіпуючись до їхніх реальних чи вигаданих проколів. Робітники не любили його і дали прізвисько «фараон».

Коли завод саме готувався відливати ці фонтани, «фа­раон» замірявся піти у відпустку — хтось з його родичів одружувався абощо. Словом, знадобилося йому на кіль­ка тижнів поїхати з Києва. Начальство не заперечувало, але поставило умову: він має все підготувати для ливар­них робіт.

Нарешті «фараон» поїхав. В останню мить робітники змінили у ливарній формі обличчя маскаронів, з пащі яких ллється вода, — вони «чомусь» стали схожими на ненависного шефа. Такою була помста за багаторічні знущання. Фонтани відлили й встановили. Тим часом майстер повернувся додому. Побачив, що місто регоче з нього — кияни одразу зрозуміли, на кого схожі чавунні обличчя на фонтані.

Повертаємо на вул. Архітектора Городецького. На розі вул. Заньковецької височить кутовий будинок, який колись належав купчисі Марії Поштар (Архітектора Го­родецького, 10). Будинок був прибутковим — власниця здавала приміщення в оренду. Одним з орендарів був відомий у місті видавець Семен Богуславський, який за­мешкав тут з дружиною й двома синами. Книжками цьо­го видавця цікавилися навіть такі городяни, які взагалі не мали схильності до читання. Адже саме Богуславський видавав необхідні кожній київській родині адресно-до­відкові щорічники «Весь Юевъ», де містилися адреси й телефони урядових і муніципальних закладів, компаній, громадських організацій, приватних осіб, річні календарі (православний, римо-католицький, євангельсько-люте­ранський, єврейський), довідкова інформація, науково — популярні відомості, тарифи пошти й залізниці, розміри податків, рекламні оголошення і навіть алфавітний по­кажчик мешканців Києва! Видавництво було зареєстро­вано за тією ж адресою, що й мешкання.

Перед цим такі щорічники випускав Давид Трахтен­берг, власник друкарні на вул. Трьохсвятительській, 5. Але обсяги інформації катастрофічно збільшувалися, так само й реклами, і за кілька років друкар зрозумів, що цією роботою має займатися окреме видавництво. Його ж справа — друкувати. Партнером згодився стати Богус —

Лавський, який всю інформаційно-довідкову й рекламну частину поклав на власне видавництво. Ну а друкувалися щорічники, як і раніше, в друкарні Трахтенберга.

Крім того, Богуславський у співпраці з Трахтенбергом випускав «Ежегодник по сахарной промышленности», «Иллюстрированный путеводитель по Киеву», «Киевский народный календарь Юго-Западного края», «Спутник пассажира по Днепру» тощо. Отак і сталося, що вкрай необхідною для Києва довідковою літературою городян забезпечували представники єврейської громади. Їхня праця стала в пригоді всім киянам.

Майже навпроти будинку, в якому мешкав Семен Бо­гуславський, бачимо дім із вишуканим фасадом (Архітек­тора Городецького, 9). Його збудував 1901 року «король підрядчиків», купець 1-ї гільдії Лев Гінзбург для власних потреб. Будівельна контора Гінзбурга звела в Києві чи не всі «брендові» споруди: Оперний театр, Педагогічний музей, корпуси Політехнічного інституту, Академічний український драматичний театр ім. І. Франка, Театр опе­рети тощо. Послуги контори Гінзбурга були недешевими, проте якість — відмінною. Також роботи завжди завершу­валися того дня, який був передбачений контрактом. У часи, коли переважна більшість забудовників будувала в кредит, своєчасне виконання будівельних і оздоблю­вальних робіт було надзвичайно важливим фактором.

Кажуть, розкішний фасад будинку Гінзбург зробив як рекламу своєї будівельної контори. І це справді вража­ло (та й тепер виглядає привабливо). Проте підприємець у цьому будинку-красені не мешкав: два нижні поверхи віддав в оренду магазину меблів, а квартири на вищих поверхах — приватним особам. Сам будівельний під­рядчик жив у іншому своєму будинку — на Інститутській вулиці. То був найславетніший київський хмарочос (нині на тому місці готель «Україна») (7). Дві живописні садиби зв’язував ажурний місток, утворюючи таким чином своє­рідне «містечко Гінзбурга».

А тепер давайте на хвилинку залишимо симпатич­ну вул. Архітектора Городецького й подивимося на пам’ятник Владиславу Городецькому (8). Він розташо­ваний не на вулиці його імені, а поруч — у Пасажі. Отже, пройдіть кільканадцять метрів парним боком вул. Зань — ковецької та заверніть в арку направо. Нарешті, ось і він сам — бронзовий, але ніби живий. Судячи з фотографій, надзвичайно схожий. У своєму «фірмовому» капелюсі, з трохи іронічним поглядом. Сидить за столиком, насо­лоджується кавою. Поруч — книга «В джунглях Африки. Дневник охотника», яку Городецький написав про свої мисливські пригоди. Адже він був завзятим мисливцем, їздив на сафарі.

Трохи ліворуч є арка — вона веде у двір. Поверніть пра­воруч, стежка виведе у невеличкий скверик. На проти­лежному боці вулиці — кінотеатр «Україна».

Кінотеатр відомий хоча б тим, що в ньому 4 вересня 1965 року відбулася прем’єра легендарного фільму «Тіні забутих предків». Ця стрічка Сергія Параджанова стала найтитулованішою картиною українського кінематогра­фа — здобула 28 нагород на міжнародних кінофестивалях у двадцять одній країні (про це є запис у Книзі рекордів Гіннесса). Режисер дістав телеграми з вітаннями від кла­сиків світового кіно — Федеріко Фелліні, Акіри Куросави, Жана-Люка Годара, Мікеланджело Антоніоні. Серед київ­ських вірменів Параджанов став найвідомішим.

Скандальна прем’єра «Тіней забутих предків» стала початком шляху на Голгофу не лише самого режисера (відтоді не зняв у Києві жодної стрічки, а в грудні 1973-го був арештований у своїй київській квартирі), але й літе­ратурознавця Івана Дзюби, який зі сцени повідомив про початок арештів серед львівської інтелігенції, і присут­нього в залі поета Василя Стуса, і багатьох інших борців за справедливість.

У сусідньому будинку міститься Національна музич­на академія — кияни й досі звуть її консерваторією. А на початку ХХ ст. тут містився готель «Континенталь». У ньому орендувала торговельні приміщення чеська фір­ма «Лаурін & Клемент». Вона «посадила» киян на автів — ки власного виробництва з емблемою L&K. Ці машини зажили популярності на всіх континентах, а сама фірма була найпотужнішим автомобільним виробником Ав­стро-Угорщини. Автомобілі, про які йдеться, вам добре відомі, адже з 1925 року вони випускаються під маркою «Шкода».

Виходимо на Майдан Незалежності. Головну площу України перетинаємо в напрямку вул. Інститутської. За скляною конструкцією, що її кияни жартома назвали Дні- прогес, є вихід на мостик. Зупиніться посередині — звід­си відкривається гарна панорама старого міста з банею Софійської дзвіниці.

Таких-от невеличких мостиків у Києві небагато. Най­більш відомий — над Петрівською алеєю, зроблений за проектом Євгена Патона. Мостик над Інститутською — найновіший (9). Він продукт уже ХХІ століття. Його ав­тором є представник російської громади міста зодчий Сергій Бабушкін. У 1996-2003 роках він був головним ар­хітектором Києва. Щоправда, його діяльність на цій по­саді й досі викликає палкі дискусії.

А будинок, до якого веде мостик, старші люди й досі звуть Жовтневим палацом (10). Хоча насправді його зведено задовго до настання радянської влади — 1843 року, для Інституту шляхетних панянок. Цю архітектурну перлину спроектував далекий попередник Бабушкіна — італієць Вікентій Беретті, який у першій половині ХІХ ст. був головним архітектором Києва. Він спроектував низку «знакових» для міста споруд (наприклад, червоний кор­пус університету) і вулиць (теперішній бульвар Т. Шев­ченка, продовження вул. Володимирської від Золотих воріт до університету тощо), розпланував ботанічний сад, а також розробляв генеральний план міста.

> Маршрути

Одесская обл., 195 км от Одессы

От турецкой крепости, которую захватил Александр Суворов и приказал уничтожить, сохранилась лишь Малая мечеть. В начале XIX века её переделали в Крестовоздвиженскую церковь. На улице имени великого полководца есть и другая достопримечательность — Покровский собор с колоннадой.

0 N45“ 21’ 05,37”

Е 28° 50’ 08,10"

ФОТО: НИКОЛАЙ ИВАЩЕНКО

Категория: Лучшие маршруты Украины  | Комментарии закрыты « Старые записи Новые записи » Рубрики Comedy Club Iunym rybolovam — Lieonid Vladimirovich Afrin raznoe USB sexy boys А. Г. Акимов . . Зимняя жерлица Азбука туризма Ай-Петри — Большой каньон акваскипер Александрия Анти-Зеланд бизнес Большая новейшая энциклопедия велосипедный туризм Верхом на бомбе. Судьба планеты Земля и ее обитателей Воин и рыболовный спорт Вокруг поплавка Галопом по крымским широтам География туризма География туризма 2 Голодание Голодание ради здоровья гостиничное хозяйство Достопримечательности Украины Египет здоровье Інший Київ КЕЛЬТСКАЯ ЦИВИЛИЗАЦИЯ КОСМОС Курорты Украины Легенды и были об экомобиле Ловля рыбы на кружки Лучшие маршруты Украины Международный туризм МЕНЕДЖМЕНТ В ТУРИСТСКОМ БИЗНЕСЕ Мягкие приманки для спиннинга Настольная книга туриста Новости Новости туризма в Украине ОМАГНИЧЕННАЯ ВОДА Осенняя рыбалка Основы здоровья и долголетия отдых отдых и работа Отели Первое путешествие Россиян вокруг света По Пушкинскому заповеднику ПРОФИЗДАТ — 1970 &nbsp ПОИСК ВНЕЗЕМНОГО РАЗУМА психология психология любви и секса Психотерапия Путешествие на Бигле Путешествие. из Москвы. в Санкт-Петербург Путешествия вокруг света Путешествия и исследования в Южной Африке Путешествия и открытия! Рассказы прошлого века Современное рыболовное снаряжение Современные способы ловли карпа Статьи о туризме в Украине страны мира Туризм Урал Физика будущего фильмы Фото насекомых Школа выживания в природных условиях Энциклопедия нахлыста ** отдых, природа и туризм БИОМЕТРИЧЕСКИЕ загранпаспорта Без Очереди! Карта сайта Отдых в Александрии, путешествия в Украине и по Зарубежью Свежие записи Исследование влияния CBD на здоровье сердца Выгодном обмен Обмен Visa/MasterCard турецкая лира на Tether TRC20 (USDT) Без верификации! Выгодном обмен Обмен Visa/MasterCard турецкая лира на Tether TRC20 (USDT) Без верификации! Какие выбрать одноразки #1 Джойказино: обзор Теплый пол под плитку Пляжи Мальты: 20+ мест для отдыха на маленьком клочке Земли Омск — криминал Происшествия Екатеринбурга Байкеры открыли мотосезон Хорошее мнение в местной среде. Великий Новгород — новости Новости Уфы     Карта сайта - 500 грн в год - Ваш сайт в ТОП!