Олексій Радинський активіст Центру візуальної культури, редактор української версії журналу “Політична критика”
«Київ радянський» — маршрут-постулат. Бо Київ, яким ми його маємо і знаємо, — насамперед радянське місто. Префікс «пост» тримається біля цього слова так само невпевнено, як самопальні пострадянські добудови на дахах і фасадах будівель із попередньої ери.
Цей постулат не є ані прорадянським, ані ностальгічним. Якщо, звісна річ, не враховувати «прогресивної ностальгії» за стрункими й строгими формами архітектурного модернізму, що прийшов до Києва у постхрущов — ські десятиліття. Ті модерністські форми
— літаюча тарілка Інституту інформації, хмарочос бібліотеки Вернадського, фасадний ритм палацу «Україна», езотеричні лінії парку Пам’яті, кубатура «білих корпусів» університету Шевченка — протягом кількох декад вкрили собою пасторальні пагорби вчорашніх міських околиць, досі всіяних «приватними секторами» з хатами-мазанками та прилеглими пасовиськами.
На початку 1960-х Київ, що однією ногою стояв у домодерному рустикальному болоті, ступив на бетонний ґрунт модернізму. На щастя для болота, підвела якість бетону.
Праці пізньорадянських архітекторів Києва тепер сприймаються крізь фільтр потворного сіро-зеленого матеріалу, яким було вкрито їхні фасади за умов економної економіки. Провінційний пострадянський діснейленд, що прийшов їм на зміну, лише відтінює монументальні брили київського «інтернаціонального стилю». Боротьба бетону з болотом триває.
(Застереження. Вибір пунктів маршруту в жодному випадку не претендує на вичерпність чи репрезентативність. Він продиктований виключно особистими вподобаннями та шляхами пересування).
Їхати до радянського Києва слід на метро. Доїхавши до станції Палац «Україна», уважно подивіться на рекламний монітор під стелею вагона. Це єдиний шанс побачити палац «Україна» таким, яким він є насправді — під поверхнею гігантського банера, розтягнутого на всю довжину його фасаду. Призначення цього банера не лише економічне: затуляючи палацовий фасад, що ритмічно пульсує чорним склом і жовтим металом, банер насамперед приховує те, що палац нині використовується не за призначенням.
Національний палац мистецтв «Україна» у його первинному вигляді — це щось на кшталт вивернутого фортепіано, що виставило свої нутрощі напоказ. У добу електронного звуку нескладно уявити музику, яка застигла б у такій архітектурі. Якби музична утопія здійснилася, за цим фасадом мали б відбуватися масові сеанси атональної музики, або принаймні фестивалі мінімал-техно. Афіші палацу «Україна» натомість рясніють виступами фольклорних колективів та недобитків світової естради. Інтер’єр палацу, що колись неодноразово перетворювався на знімальний павільйон для науково-фантастичних фільмів, було безнадійно спаплюжено під час грандіозної реконструкції в 1990-х — тож заходити всередину немає жодного сенсу, як, зрештою, і наближатися до цієї споруди за наявного стану речей.
Отже, надивившись на рекламний монітор у вагоні метро, розглянемо краще саму станцію, чиї червоні пілони можна було б легко прийняти за твори абстрактних експресіоністів (якби ті працювали в техніці мозаїки й дотримувались комуністичних поглядів). Круглі металеві люстри також наче прилетіли сюди з американських 1950-х, нажаханих радянськими літаючими тарілками (насправді люстри перевішали сюди з київського музею Леніна). Мозаїка наприкінці платформи мала б називатися «Привіт Борису Гройсу»: соцреалістична фігура чер- воноармійця вписана в оточення з абстрактних супрема — тистських форм — чим не ілюстрація тези про органічний зв’язок аванґарду та соцреалізму?
Достеменно невідомо, чи на створення й розташування цієї мозаїки вплинув той факт, що за кілька сотень метрів від неї — місце народження Казимира Малевича, засновника супрематизму. Нині на цьому місці — «монумент Малевича» (1): найбільша у світі супрематистська скульптура, каркас гігантського довгобуду, що своєю структурою нав’язливо нагадує скромненький портал офіційної «алеї Малевича», розташованої навпроти. Зусібіч милуючись пам’ятним знаком Малевичу, поволі наближаємось до наступного пункту програми.
Всупереч намірам його авторів, це місце відоме у Києві як крематорій (2) на Байковій горі. Отримавши замовлення на проект міського крематорію, київські художники Рибачук і Мельниченко прагнули зробити все, щоб крематорію — у звичному значенні слова — у Києві не з’явилося. Була середина 1960-х, у Києві щойно дозволено говорити вголос про Бабин Яр і про те, що сталося там з тілами розстріляних нацистами перед здачею Києва. Чимало архітектурних майстерень навідріз відмовилися будувати споруду, де спалювали б людей. Рибачук і Мельниченко, які щойно завершили нереалізований проект монументу в Бабиному Яру, запропонували вихід.
Комплекс київського крематорію не мав бути схожим на жодну земну споруду, ніщо не мало нагадувати про його функціональне призначення. У результаті парк Пам’яті є чи не єдиним на світі місцем, де архітектура межує з психотерапією. Усе в цьому комплексі — від нарізування терас до звивистих форм залів кремації — спроектовано, аби зменшити стрес для тих, хто прийшов попрощатись із близькими. Звідси й ідея парку Пам’яті, а також «храму неба» (на такій назві залів кремації наполягають їхні автори). Існує легенда, що проект такої авангардистської споруди у Києві було затверджено лише тому, що міські чиновники побачили у ній відповідник знаменитій Сіднейській опері (насправді обидва об’єкти
Проектувалися одночасно й незалежно один від одного). |
До проекту парку було включено монументальну Стіну пам’яті — кільканадцятиметрову рельєфну поверхню, яку Рибачук і Мельниченко створювали протягом 13 років. Тимчасовий лібералізм київської бюрократії невдовзі перетворився на свою протилежність. На початку 1982 року, після численних скарг на невідповідність цього проекту нормам соцреалізму, майже завершений об’єкт завдовжки понад двісті метрів було вкрито шаром бетону. Художників звинуватили в тому, що замість Стіни пам’яті вони вирішили відтворити свій проект, не реалізований в Бабиному Яру. Шар бетону, що вкриває людські фігури Стіни пам’яті, і є найкращим (хоч і несвідомим) пам’ятником жертвам терору.
«Білі корпуси» університету Шевченка та околиці
Наближаючись до «білих корпусів» університету Шевченка, варто затриматися на розі вулиць Васильківської та Ломоносова, де на тильній стіні Інституту онкології розташовано одне з найпослідовніших втілень радянського наукового світогляду. Як видно з на диво добре збереженої мозаїки, цей світогляд успішно сполучав новітні технології з елементами магічного мислення. На цій мозаїці група лікарів, схожих у своїх білих шатах на східних мудреців (чи на «ізраїльських онкологів» із сучасної реклами), випускають із рук сліпучий промінь, за допомогою якого нищать потойбічну потвору (аби ні в кого не лишалося сумнівів щодо її назви, потвору оснащено кліщами).
Це не єдиний взірець наочно-наукової мозаїки в околицях університетського містечка. На фасаді Інституту ядерних досліджень (3), приміром, без застережень зображено, як двоє дебелих робітників розщеплюють атом за допомогою чималеньких металевих щипців. Інститут кібернетики зустрічає відвідувачів більш таємничою мозаїкою, котру можна вважати піонерським втіленням віртуальної реальності в радянській культурі: ромбоподібне обличчя людиноробота вписано у різнобарвний фрактал, з якого бризкають зооморфні інформаційні потоки. Саме Інститут кібернетики спричинив появу на навколишніх Теремках житла для майбутніх лю — динороботів: тут виник житловий комплекс, чиє планування навряд чи вдасться пояснити з земної точки зору, натомість із неба, себто у плані, ця група будівель являє собою майже довершену молекулярну структуру.
Околиці «білих корпусів» (4), як і сама територія університетського кампусу, — виразний приклад застосування архітектури як засобу психологічного програмування. Чого варті бодай університетські будівлі, чиї рубані кубічні форми, здається, самі по собі мають сприяти розвитку абстрактного мислення. Або рельєфи на фасаді механіко-математичного факультету, котрі своєю фігуративною потворністю повинні відбивати у представників точних наук будь-який інтерес до гуманітарної творчості. Розвиткові уявлень про устрій суспільства сприяє студентська їдальня, поділена на цивільний та військовий блоки, причому до першого не потрапиш, не зазирнувши — з розташованого над ним проходу — до другого.
Над хмарочосом бібліотеки Вернадського заходять на посадку літаки, що прямують до аеропорту «Жуляни», викликаючи нездорову ейфорію в охоплених самовбивчими настроями дисертантів та інших мешканців читальних залів із ілюмінаторами, розташованими на стелях. Відриваючись від нудного чтива, дисертант задирає голову та бачить, як до стрункої вежі книгосховища наближається літак компанії Wizz Аіг і дірявить її наскрізь. Будівля, повна паперу по вінця, миттєво спалахує. В читальному залі зчиняється гамір, усіх охоплює паніка, і лише щасливий дисертант непорушно споглядає крізь ілюмінатор у стелі, як бібліотека поверх за поверхом повільно осідає на землю, поширюючи хмари паперу та пилу.
Національна бібліотека ім. В. І. Вернадського —
Ідеальна модель вітчизняної науки, тож не дивно, що в багатьох причетних до неї вона викликає найбільш агресивні фантазії. Зовні вона виглядає суворою, недоступною, самодостатньою. Щось на кшталт моноліту, якому вклоняються первісні люди в «Космічній одіссеї 2001». Та щойно потрапляєш усередину, як помічаєш абсурдну невідповідність цього фасаду його реальному змісту. В ніздрі б’є різкий та затхлий сморід речовини, яку використовують для презервації книжок. Перше, що ти бачиш, — несосвітенне панно площею в триста квадратних метрів, у центрі якого — охоплений нестерпною тугою чоловік, мабуть, дисертант, що забагато часу провів у цих стінах. Панно, згідно з офіційними джерелами, присвячене «головному призначенню науки — захисту життя на землі».
Але з життям, зображеним на цьому творі, як і з тим, що відбувається в прикрашеній ним будівлі, хочеться покінчити якнайшвидше. А ти ж щойно зайшов до бібліотеки. Дизайн її середовища — від згаданого запаху до кольорів килимових доріжок, пальмоподібних декоративних рослин у «кутку відпочинку» і смаку салату в місцевій їдальні
— підібрано таким чином, щоб кожен відвідувач мав нагоду відчути повну й беззастережну невідворотність власного розчинення у безособовій махині під назвою «вітчизняна наука». Ти відстоюєш чергу, отримуєш стопку книжок, прямуєш до читальної зали і починаєш рахувати літаки над головою.
Якщо уважно подивитися на карту Києва, нескладно помітити, де справжній — ідейний та функціональний
— центр міста. Центр перебуває там, де перетинаються більшість міських магістралей, звідки можна (за умови порожніх вулиць) за лічені хвилини дістатися практично
І |
Будь-якої точки. Центр Києва міститься на Либідській площі, яка досі офіційно називається площею Дзержин — ського.
Розташування на площі з такою назвою Інституту інформації (6), хай навіть науково-технічної та економічної, не могло не спричинити появу цілої серії міських легенд. Найпоказовіша з них стосується серпня 1991 року, коли загадкову споруду на площі Дзержинського начебто оточили озброєні війська і щось із неї довго вивозили, у східному, звісно ж, напрямку. Предмет іншої легенди — холодокомбінат, розташований поряд з інститутом, чиєю справжньою функцією мало б бути «охолоджування реактора», який начебто міститься в інституті в самісінькому центрі міста.
Вигляд конференц-залу Інституту інформації, тієї самої «літаючої тарілки», лише додавав цій історії конспі — рологічного флеру. Згідно з раціоналістичними тлумаченнями, форма цього конференц-залу продиктована витонченими акустичними вимогами (її автор, архітектор Флоріан Юр’єв, більш відомий як майстер скрипкових справ). Насправді ж «космічні» аналоги цієї конструкції можна побачити в найнесподіваніших точках колишнього СРСР У такий спосіб архітектура реалізувала пізньора — дянський ідеологічний проект: перенесення уваги мас із абстрактної «розбудови комунізму» на більш практичні, буденні справи, як-от «підкорення космосу». Підкорення, як і комунізму, не відбулося, але тепер «літаючі тарілки» та інші космічні аксесуари прикрашають вулиці наших міст. Це дає змогу сподіватись на майбутнє продовження бодай одного з незавершених проектів.