Артем Франков

Головний редактор журналу

“Футбол”

Що таке справжні футбольні місця? Куди прагнутиме футбольний уболівальник, що­йно потрапить у місто, зустрітися з яким ра­ніше його не сподобив Господь?

У нас не настільки добре розвинена алко — футбольна культура, пов’язана з географі­єю, щоб рекомендувати місця для бурхливо­го перегляду футболу в компанії однодумців (зрозуміло, при неодмінному і щедрому роз­пиванні напоїв, зазвичай — пива, хоча горілку та віскі теж ніхто не відміняв). Утім, при вели­кому бажанні — без проблем. Можна почати з «О’Брайанса», продовжити «Че Геварою» і на завершення відвідати «Пільзнер бар»… Упевнений, що прив’язка різних місць, де можна випити і попоїсти, до футбольної теми згодом лише зростатиме — аж до появи закладів під гаслом «у нас точно немає нія­кого футболу!».

Однак попри все ми ставимо перед со­бою інше завдання — сказати кілька слів про ті місця, площі та тривимірні об’єкти, між якими можна провести криві та прямі нашої футбольної — і не тільки! — пам’яті. Куди по­трібно просто прийти, можливо, шанобливо завмерти на кілька хвилин і уявити, які фут-

Больні битви тут розгорталися, які герої вер­шили свої подвиги і які невдахи переживали мить свого падіння, які нові зірки весело за­палювалися і які старі зірки сумно згасали, як вибухав у єдиному пориві вщерть забитий людьми стадіон. Або, навпаки, зловісно за­мовкав. Історія нікуди не щезає, вона живе поруч із нами і жорстоко карає тих, хто не­хтує нею. Щонайменше бідністю думок, знань, емоцій. Бо кожна травинка — не кажу­чи вже про камені! — в таких місцях має свою історію і свою пам’ять. Потрібно лише вміти правильно доторкнутися до неї, налаштува­тися на потрібний лад, і тоді…

Київ — напрочуд багате місто в сенсі фут­больних традицій. Безумовно, ми не Лон­дон, але запросто можемо позмагатися з рештою міст. Щоправда, необхідно при цьо­му пам’ятати, що столичний статус завжди допомагає вибратися на перший план, м’яко кажучи, використовуючи ресурси інших ре­гіонів. Бо ж як у нас було?

Навіть якщо припустити, що 1894 рік і справді став датою початку українського футболу (коли у Львові гімназисти протягом шести хвилин незрозуміло на якому майдан­чику і за якими правилами поганяли у м’яча і навіть загнали його у ворота), то доведеться визнати, що справжній розвиток футболу в Україні (точніше, на території сучасної Украї­ни) розпочався дещо пізніше.

Перше десятиліття ХХ століття якраз можна вважати початком. Тут вже повно­кровно, зі справжніми матчами, створенням футбольних ліг та проведенням чемпіонатів зі «спорту № 1» приєднуються Харків, Юзів — ка (далі — Сталіно й Донецьк), а також Київ.

Щоправда, тривалий час тон у футболі (язик ще не дуже повертається назвати його віт­чизняним — радше російським, а згодом радянським) задавав зовсім не Київ. Хар­ків, який дуже любить власне звання першої столиці, незмінно вигравав чемпіонати рес­публіки, в тому числі перший (1921) і другий (1922), коли Україна формально ще була не­залежною державою і не входила до складу СРСР. І лише з 1934 року — наче хтось наказ віддав! — гравці, а з ними і футбольне життя, потягнулися до Києва!

Так-так, перемістили столицю УРСР, Укра­їнської Радянської Соціалістичної Республі­ки… Ось тут київське «Динамо» і в ріст піш­ло, та так, що в першому ж чемпіонаті СРСР посіло друге місце (1936), поступившись лише московським одноклубникам. Надалі головна столична команда, назавжди від­тіснивши земляків з «Желдора» / «Локомо­тива», гідно представляла честь республіки на всесоюзній арені. Три десятиліття потому взагалі настане ера домінування київського «Динамо» в радянському футболі, і тільки з розвалом країни це закінчиться.

Можна сказати, що зміна галявин і босо­ногого футбольного дитинства на організо­ваний, ВЕЛИКИЙ спорт сталася в 1923 році, коли за ініціативою комісара Лайоша Гавро в Києві збудували, як він тоді називався, «Чер­воний стадіон» імені товариша Льва Троць — кого — прообраз майбутнього НСК «Олімпій­ський». Тоді ж виникло і футбольне поле на місці нинішнього стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського, а трохи пізніше ста­діони та майданчики виникали як гриби піс­ля дощу. На жаль, мало які з них збереглися до сьогодні — лише головні. І якщо будь — хто зможе вказати вам дорогу до стадіону «Динамо» або «Олімпійського», то значно менше народу пригадає, де розташований знаменитий, проте абсолютно занедбаний «Старт», що належить сьогодні невідомо кому.

А вже якщо попросити показати стадіон «Зеніт»?! Про що й говорити, якщо багато хто переконаний, що горезвісні «матчі смер­ті» (для більшості він залишається єдиним «матчем», хоча їх зіграли з добрий десяток) відбувалися на «Олімпійському», — ця помил­ка навіть увійшла в документальний фільм з історії стадіону.

Але ж нам доведеться показувати і пред­ставляти все це багатство і різнобарв’я чис­ленним іноземцям не тільки в 2012 році, але й далі! Про що ж ми зуміємо їм розповісти, якщо самі до ладу не уявляємо, що в нас, де і чому?

Утім, досить нарікань. Краще перейдімо до прокладання конкретних маршрутів. І розпочнемо, звичайно ж, із найвеличнішого з великих — Валерія Васильовича Лобанов — ського, корінного киянина, який уособлював чи не весь столичний футбол, більшу части­ну українського і значну частину радянсько­го. Знову ж таки, якщо запитати пересічного вболівальника, а чого саме українські коман­ди досягнули без Лобановського, є підозра, що він зреагує далеко не одразу. Бо легенда понад усе, а масштаб досягнень і самої фі­гури метра футболу такий, що в пам’яті він назавжди залишився овіяним славою, непе­реможним і… кимось на зразок небожителя.

Однак вся його кар’єра мала стосунок до

Цілком конкретних столичних місць, які й за­раз гріх не відвідати.

Маршрут>

Стежина Лобановського

Для початку вам, мабуть, не обійтися без автомобіля. Або хоча б екскурсійного автобуса.

Стадіон «Динамо» ім. Лобановського, НСК «Олім­пійський» (колишній Республіканський стадіон), база «Динамо» в Кончі-Заспі — всі вони й досі пронизані духом найвеличнішого з тренерів України. Спочатку він грав і тренувався на них, потім — тренував, прославляю­чи клуб, республіку, себе і своїх гравців. І на «Динамо», і на клубній базі весь час складається враження, що сам Валерій Васильович ось-ось важкою ходою з’явиться на полі і присяде на лавку, а навколо нього завирує фут­больне життя, кероване часом одним лише його погля­дом… Нині на стадіоні «Динамо» (1) почали проводити екскурсії, і, повірте, вони багато що можуть розповісти! А пам’ятник Тренеру (2), встановлений біля входу на стаді­он, одразу за колонадою, давно став міською пам’яткою і місцем паломництва уболівальників усіх клубів, міст і країн. Біля нього навіть можна посидіти на лавці, подума­ти про вічне, не лише футбольне.

У 2002 році ховали Лобановського всім Києвом. Ка­жуть, близько двохсот тисяч людей чи то побували на «Динамо», прощаючись із покійним біля труни, встанов-

Леної коло лівих футбольних воріт в чаші стадіону, чи то вишикувалися вздовж вулиць, коли за ним йшов траур­ний кортеж… Напевно, не залишилося киянина, який не побував би біля могили метра на Байковому кладовищі (3). Та що там кияни! Ваш автор, який на той час лише п’ять років як перебрався до столиці, нервово ковтав сльози і проклинав недолугі слова, які примудрився ви­мовити метру!

І зараз щоразу плачу поруч з ним. Могила зовсім не­далеко від центрального входу, треба лише пройтись алеєю — прямо, прямо, а тоді ліворуч від вас з’явиться дещо помпезна споруда, пам’ятник на могилі Лобанов­ського. В уяві одразу зрине колонада біля входу на ста­діон «Динамо», зовсім не випадково названого на честь тренера. І що б там не зробили клуб, місто, країна на честь ВВЛ, це не буде надмірністю. Він, його праця, його справи назавжди з нами. І поки живий останній уболі­вальник «Динамо» і збірної України, буде жити пам’ять про Лобановського.

А по дорозі, праворуч, не пропустіть на Байковому скромний обеліск на честь Володимира Васильовича Щербицького — людини, яка упродовж багатьох років очолювала компартію України і була першою особою республіки. Він був фанатично відданий футболу та київ­ському «Динамо», і в кожному українському спортивному успіхові 1960-1980-х років є його чималий внесок. Утім, як і всій нашій країні, нам варто лише придивитися як слід і не вдавати склеротика, для якого життя раптом старту­вало з часу здобуття незалежності в 1991 році. Щербиць — кого звинувачують в багатьох гріхах, але він був розум­ним, чесним і безкорисливим. А значить — унікальним.

Після прогулянки кладовищем давайте перемістимо­ся до центру міста. Київ дуже великий, і тут є стільки всьо­го! До слова, досвідчений екскурсовод зуміє будь-який маршрут зробити футбольним — мовляв, тут був стадіон, а тут жив такий-то, а тут зірка нашого нападу зустріла своє перше кохання. Рідне місто не просто можна, але й потрібно любити, перетворюючи кожен його квадратний метр на живу, а не на абстрактну пам’ять. І зараз ми про­довжимо наш маршрут зовсім в іншому місці.

Це стежина «матчу смерті». А точніше — Другої світо­вої війни. Ця тема незрівнянно багатша і ширша, вона дає привід для глибшої та більш повчальної розмови. Про патріотизм і зраду, про чужих і своїх, про ворогів і соратників, про звичайних людей, які в будь-яких умовах усього лише хочуть жити.

Середньостатистичний іноземець, що приїжджає до Києва, переконаний, що колись тут відбувся сумнозвіс­ний «матч смерті». Міфи взагалі підкуповують своєю мо­торошною простотою, помноженою на героїзм учасни­ків — мовляв, київське «Динамо» змусили вийти на матч зі збірною німецьких ВПС («люфтваффе»), наші змагалися з ними й вели в рахунку. Тоді в перерві їх попередили, щоб не надумали вигравати, інакше… А динамівці взяли та й виграли, вразивши окупованих киян, які отримали ковток свободи. За що команду одразу ж заарештували й пове­ли на розстріл. Про це написано багато книжок, у тому числі й на Заході. А у них так: якщо щось написане пером, то вже ніякою сокирою не вирубаєш зі свідомості! Це ми ще більш-менш уміємо сприймати інформацію проти­лежного змісту і тому принаймні чули, що дослідження 1990-х років явили на світ Божий зовсім іншу картину ки­ївського футболу 1942 року. Більше того, виявилося, що і при Союзі був слідчий КДБ (!), який вимагав припинити галас довкола «вигаданого» подвигу.

Утім, історія ця буде захоплювати і вабити, як і раніше. Тому кожного, хто бажає більше дізнатися про події в той страшний час, потрібно послідовно запросити щонай­менше до трьох місць.

НСК «Олімпійський»

Слід неодмінно пояснити, що ніякі примари «матчу смерті» цим стадіоном (4) не блукають, кому б вони там не ввижалися. Радянська влада не встигла відкрити но­вий стадіон, 22 червня 1941 року замість матчу «Дина­мо» — «Червона армія» (так-так, саме так тоді називався всім відомий ЦСКА!) на Київ упали перші бомби…

Зате окупаційна влада урочисто презентувала новий стадіон — менше ніж за рік, 12 липня 1942 року, відбулося офіційне відкриття «Всеукраїнського стадіону». На ньому проводила свої матчі одна з київських команд тих років

— «Рух», щоправда, ми не володіємо фактами, чи там ко­мусь чимось погрожували.

Під час відступу в 1943-му німці добряче розорять стадіон, майже не пошкоджений бомбардуваннями, — просто вивезуть з нього все, що зможуть, а щось просто розламають. Тому доведеться витратити чимало сил, ко­штів і часу, щоб наново презентувати стадіон, тепер уже «Республіканський» імені М. С. Хрущова. Це станеться 25 червня 1946-го, і в матчі-відкритті київське «Динамо», що грало в дуже ослабленому складі, поступиться столично­му ЦДКА 0:4. Але це вже дещо інша історія.

Нам варто ще зазирнути на стадіон «Динамо» іме­ні Валерія Лобановського і пройтися від службового входу до адміністративної будівлі, що плавно переходить у трибуну. Ліворуч на алеї, біля самого місця розвороту VIP-автівок, які заїжджають на подвір’я, височіє строгий монумент — вирубані в скелі фігури чи то футболістів, чи то бійців. Вважатимемо його присвятою всім динамів — цям, що загинули в роки Другої світової. Втім, тут у роки війни теж ніяких «матчів смерті» не відбувалося. Стадіон тоді відчутно занепав, і зовсім не випадково під час ре­конструкції у 1990-х під біговою доріжкою знайшли кілька невибухлих авіабомб.

То де ж вони грали? Адже вже досить давно і чітко ви­значено, що команда «Старт» (а саме її оголосили учас­ником того самого «матчу») провела щонайменше 10 поєдинків. Перший з них, коли команда іменувалася ще просто «Хлібозавод» («Старт» сформував чех Кордик, киянин, якого німці визнали «фольксдойче» і призначи — ли директором хлібозаводу № 1, що на вулиці Дегтярів — ській), справді відбувся на «Республіканському-Всеукра — їнському», але зустрілися тоді лише українські команди

— «Хлібозавод» розгромив «Рух» з рахунком 7:2. Далі ко­манда «Старт» грала виключно на стадіоні, який німці іменували «Зеніт».

Ось у якої спортивної споруди в Києві воістину тра­гічна історія! Вона полягає хоча б у тому, що належним чином про цей стадіон і не розповіси — він нікого особли­во не цікавив, бо на ньому серйозні колективи не грали. Київське «Динамо» виступало на стадіоні «Динамо» або на «Республіканському», а тому, як би цинічно це не зву­чало, саме 1942 рік став зоряним для стадіону «Зеніт». Або для «Авангарду». Або для «Суднобудівника». Або «Старту», як його остаточно назвали в 1981 році на честь команди, чий виступ здійняли на щит і зобов’язали вва­жати подвигом.

Усього «Старт», який грав у червоних футболках (ін­ших не знайшли!), провів на «Зеніті» дев’ять поєдинків (принаймні відомо про дев’ять) і виграв усі. Громив укра­їнців, угорців та німців, матчі відбувалися в досить теплій, мало не дружній атмосфері, а арбітра звинувачували хіба що в симпатії до «Старту» — мовляв, дозволяв йому грати дуже грубо. 6 серпня на бій з непереможним «Стартом» вийшла команда <^Іакеії», до складу якої входили солда­ти й офіцери німецьких військ протиповітряної оборони, а також льотчики та працівники київського аеродрому.

Це ж наскільки хвору уяву треба мати, щоб не лише побачити в ній збірну всіх німецьких ВПС, але ще й при­писати цьому збіговиську любителів якісь надзвичайні футбольні здібності! <^Іакеії» був переможений і в пер­шому матчі — 5:1, і через три дні в більш рівній і жорсткій боротьбі — 5:3.

16 серпня «Старт» знову розгромив «Рух» 8:0, а на­ступного дня більшість його гравців були заарештовані. Трьох — Клименка, Кузьміна і Трусевича — розстріляли в Сирецькому концтаборі, чіткої картини і причини їхньої страти немає, бо показання свідків різняться, а деякі до­кументи ще чекають на пильних дослідників. Четвертого

— Коротких — звинуватили в тому, що був офіцером НКВС, його закатували в гестапо. При спробі втечі застрелили Ткаченка. Решта гравців правдами й неправдами зуміли згодом вирватися на свободу. Далі на них чекала дуже різна доля…

Ніякого очевидного зв’язку між спортивними змаган­нями, їх результатом і загибеллю футболістів не встанов­лено. Можливо, нас чекають нові відкриття в цій справі, але, ймовірно, вони стосуватимуться лише уточнення вже відомих обставин.

Нині стадіон «Старт» (5), загублений між київськими вулицями (він розташований на розі вулиць імені героя війни гвардії старшини Шолуденка і маршала Рибалка), абсолютно не становить інтересу.

Таких місць чимало у містах України, і лише черговий монумент — колона, увінчана атлетом, що розтоптує орла (здогадайтеся, якого саме і з якого приводу), виокрем­лює його серед інших. Тих, яких викинуло на узбіччя жит­тя в цілому і спорту зокрема.

Свого часу ширилися чутки, що на стадіон «Старт» накинув оком «безпритульний» київський «Арсенал», і ці чутки не могли не радувати, адже угода могла стати вза­ємовигідною, підштовхнути одного і повернути життя ін­шому. Потім з’явилося повідомлення, що стадіон з усіма тельбухами за копійки продали якимось запопадливим забудовникам, і легенда ось-ось припинить існування. Проте «Старт» і досі стоїть. Якщо трохи напружитися, то можна побачити величезний знак питання, що нависає над ним. Вимагають повернути його київській громаді, але значно важливіший для нього реальний господар, бажано футбольний. Може, і станеться диво. А раптом воно вже сталося, коли ви тримаєте в руках цей путів­ник?!

Якщо ж ні, то вам доведеться просто викреслити ці кілька абзаців і один пункт призначення зі своєї подо­рожі. Що ж, у цьому навіть є щось втішне: не доведеть­ся блукати і роз’їжджати у вічних заторах. Але все ж таки з Байкового — приїздіть сюди. І трошки поміркуйте про те, що означає латинський вислів sic transit gloria mundi. І про інші мудрі заповіді.

«Стежина» Євро-2012

А тут усе і просто, і складно водночас. Просто — тому що знову доведеться повернутися на добре відомий вам НСК «Олімпійський». Зрозуміло, що він — лише єдність багатьох облич, і тому розумний відвідувач зуміє упіймати одним махом усіх його «зайців». Але ось вам «єврооблич — чя» нового стадіону. Формально його тільки реконструю­вали, але насправді це новий стадіон, котрий використав деякі елементи конструкції свого попередника. Новий «Олімпійський» лише набуває своїх особливих рис, які неодмінно повинні бути у кожної футбольної споруди, і душа у нього з’являється тільки з плином часу та новими матчами й подіями.

Чудовий початок — товариський матч Україна-Німеч — чина, що відбувся у драматичній боротьбі і приніс роз­кішну нічию 3:3 — було покладено 15 листопада 2011-го, а далі… Все це відбувалося, можливо, й на ваших очах. А якщо залишилися таємниці, приховані від погляду ззов­ні, то працівники стадіону з задоволенням проведуть для вас екскурсію і покажуть усі потаємні куточки «Олімпій-

Ського»: роздягальні, «скай-бокси», конференц-зали, дворик, що прийшов на зміну знаменитому Мавритан­ському, готель «Шератон», який незбагненним чином ви­ріс у безпосередній близькості від стадіону.

Вони, звичайно, розкажуть про те, як відмовилися від абсолютно логічної ідеї побудувати новий стадіон на новому місці, подалі від суєти центру міста, як боролися хоча б за цей стадіон і прилеглу до нього Троїцьку площу, якими ударними темпами проводили реконструкцію і як у підсумку призначений для фінального поєдинку Євро — 2012 красень все ж зайняв відведене йому місце.

Ну а якщо у вас є час, натхнення і можливості, то зно­ву зазирніть на заміську базу київського «Динамо» в Кончі-Заспі (6). Сучасного і чудового вигляду вона на­була ще навесні 1998 року, і, повірте, там справді є на що подивитися — ціле футбольне місто, до речі, розташова­не в надзвичайно мальовничому сосновому бору, що су­сідує з Олімпійською базою. Особливо якщо поєднати це з поєдинком однієї з численних динамівських команд… Ммм!

Тільки пам’ятайте: Київ росте, будується, розвиваєть­ся, добре, що є куди і навіщо. А тому на карті неодмінно з’являтимуться все нові цікаві місцини, куди ми запрошу­ємо — і будемо запрошувати! — Вас, дорогий наш гість.

Повірте, пройшовши тими місцями, які ми вам пора­дили, і засвоївши інформацію, яку вам спробували до­нести, ви вже дасте сто очок вперед середньостатис- тичному громадянинові цієї чудової, але такої змученої держави; жителю цього такого древнього і славного, але прибитого до землі проблемами повсякденності міста.

Ласкаво просимо!