Сергій Машкін

Графік, дизайнер, автор книжок “Хроники уходящего города” та “Заметки антигероя”

«Кинути брейк», «попрасувати Хрещатик», «Брод», «Бродвей». Гадаю, що повальна аме­риканізація назв центральних вулиць міст СРСР випливала з відчуття неусвідомленого протесту проти сірості радянського буття, засилля велетенських портретів радянських стовпів марксизму й кумачевих партійних гасел, які раніше виконували функції сучас­ної реклами. Америка ж з усіма її принадами була під звабливою забороною, а просунута частина населення займалася самонавію­ванням, знущально перейменовуючи офі­ційну мапу.

Народившись у центрі міста, я, мабуть, генетично всотав ставлення старшого по­коління з мого оточення до історичних назв вулиць. Більшість із них кияни вимовляли по-старому. Назвати, скажімо, вулицю Калі — ніна — Софіївською, Свердлова — Прорізною, Леніна — Фундуклеївською, а бульвар Шев­ченка — Бібіковським бульваром вважалося своєрідним шиком. Як дуля в кишені.

Я запрошую читача здійснити екскурс у спресовану тридцятилітню історію цен­тральної частини міста, прогулятися щойно политими і ретельно прибраними доріжка-

Ми, яких ще не окупували автомобільні пар­ковки. Не штовхатися в ошалілому натовпі приїжджих, а, дихаючи відносно чистим по­вітрям, прогулятися значущими місцями тієї епохи.

Маршрут>

На місці входу до метро «Площа Льва Толстого» — рес­торан «Кавказ» (1). Вікна були прикрашені модним тоді карбуванням. Зображені на ньому пишновусі горяни — вони пили, співали, пасли вівці, — закликали скуштувати смаколики східної кухні. Запиваючи сильно розведеним «Цинандалі» і бодяжним марочним «Тбілісі» переперче­не лобіо, шашлик із мороженої яловичини, недопечений хачапурі та інші наїдки, мирний слов’янський містянин налаштовувався на войовничий лад. Ресторан славив­ся груповими побоїщами. Втім, п’яні бійки були типовим явищем у всіх кабаках.

Ріг Толстого і Червоноармійської. На місці чергового бутика, перед входом у Пасаж, — павільйон «Соки — води» (2). Створена з неонових трубок, які ніколи не світилися, вивіска дивовижно нагадувала логотип Кока-Коли. Див­но, що ця ідеологічна диверсія (жарт художника із міськ — оформлення) залишилася не поміченою компетентними органами. Вивіска проіснувала аж до закриття крамниці.

Нинішній «Правекс-Пасаж» стоїть на місці «Комісі — онторгу» (3). Комісійних магазинів («комків») було два: взуттєвий та одягу. Нафталіновий запилюжений про­стір. Знайомі продавчині, що притримують закордонний ширвжиток. «Притримати» — слоґан радянської торгів­лі. У країні повального дефіциту — явище повсякденне. Продавець отримував за прихований, не виставлений на продаж крам переплату («вершки»), покупець ставав щасливим власником омріяного товару. Це стосувалося абсолютно всіх сфер торгівлі.

Просуваємося далі. Культовий осідок чоловічого на­селення. Дегустаційна розливайка «Троянда Закарпат­тя» (4) імітує винний погріб, це прохолодне, із запахом розчавленого винограду, тьмяне приміщення. Із вмонто­ваних у стіну діжок стражденний за помірну ціну отриму­вав необхідний заряд бадьорості. Особливий успіх мало «Іршавське», від якого тхнуло суничним милом. Кріплені вина в той час були набагато популярнішими, ніж горілка, коньяк тощо. Це пояснювалося ціною, відсутністю необ­хідної закуски (у кращому разі — цукерка), можливістю швидко заправитися на вулиці, не потрапивши за роз — пиття у неналежному місці на очі міліцейського патру­ля. Захопливо-заколисувальні бренди: «Рожеве міцне», «Плодоягідне» (сльози Мічуріна), «Сонцедар», «Рубін», «Портвейн 777», «Таврійський» і безсумнівний лідер — «Біле міцне» — назавжди закарбувалися в пам’яті стар­шого покоління.

Дійшовши до бульвару Шевченка, ми повертаємо лі­воруч. Заходимо у кафе «Українські страви» (5), дочірнє підприємство готелю «Україна». Невеличкий зал, оздо­блений панелями «під дуб», що асоціюється з кабінетом Коби, важкі меблі, на столах — герань. Одне з небагатьох місць, де подавали справжній український борщ із пам­пушками, в реальних глибоких полумисках, а не в сучас­них піалках, домашні котлети з гречкою та міцні напої, що відпускалися з невеликою націнкою. Кафе мало заслуже­ну популярність.

Працювало воно тільки у денні години.

Ріг Пушкінської та бульвару Шевченка — готель «Укра­їна» («Прем’єр-Палас»). Довжелезні коридори, встелені зеленими з червоною облямівкою килимовими доріжка­ми. Два буфети, на п’ятому і шостому поверхах, з малень­кими балкончиками, куди влітку допускалися посвячені. Бенкетна зала без вікон, яка нагадувала останній бункер фюрера, і, звісно, ресторан з літньою верандою і при­стойною кухнею. Улюблене місце відпочинку київських махлярів. Пізніше, на початку дев’яностих, відремонто­вана в барочному стилі зала стала штаб-квартирою зло­чинних угруповань.

Відрізок бульвару від пам’ятника Леніну до перехрес­тя Пушкінської називався «Алеєю пропащих» (6). На по­чатку сімдесятих — місце зустрічей молодіжної гіпової ту — сівки віком від 14 до 20. Це були безневинні збіговиська («сейшени») назагал непитущих і не схильних до хуліган­ства підлітків, патлатих, у вінках із кульбаб, з нашитими на коліна латками у вигляді сердечок, квітів і антиядер — ної символіки, що намагалися бути схожими на пасивних бунтівників Заходу. Всі вони десь навчалися, працювали, займалися винятково законною діяльністю. Поспілкува­тися ввечері з подібними до себе, послухати однолітка, котрий захоплено виконує на скрипці увертюру з ллойд- вебберівського «Суперстару», протистояти своїм вигля­дом офіційному стереотипу совєтікуса було для них най­більшим задоволенням, проте злочином ув очах влади.

Відрізок від Пушкінської до Хрещатика був прикмет­ний рестораном «Ленінград» (7), місцем, утім, вельми посереднім, розташованим на цокольному поверсі од­нойменного готелю.

Сучасному молодому читачеві важко собі уявити, що в будь-який радянський ресторан сторонньому відвіду­вачу потрапити було майже неможливо. Швейцар — від — ставник із бульдожою зовнішністю, лише впевнившись, що той, хто стукає у скляні двері, збагатить його затис­нутою в кулаці троячкою, милостиво відчиняв заповітні врата. Далі слід було, проминувши метрдотеля, домов­лятися з офіціантом «за стіл», сплачуючи йому тверду таксу («купку») окрім рахунку. Це була вторована схема проникнення до першого-ліпшого київського ресторану.

На сто метрів нижче — легендарна «Кафедра» (8). На­родна назва на початку сімдесятих закладу, що називався кафе «Київське». П-подібне приміщення, оздоблене чор­ним пластиком, з мокрими столиками-стійками, щільно заставленими кухлями зі спадаючою пивною піною, кухлі передаються понад головами величезної черги. «Кафе­дрою» місце називалося, вочевидь, через близькість до університету, а скуштувати пивних радощів не цурались ані студенти, ані їхні наставники.

Як активно-тусівочне місце «Кафедра» проіснувала до початку дев’яностих, аж до огульного звалютнення крам­ниць, кафе, ресторанів. Тепер на цьому місці піцерія, ви — номаркет і банк.

На місці сучасного магазину одягу (9) на розі вулиці були допотопні «Спорттовари», назавжди пропахлі гу­мою. Найбільшою удачею було вичепити собі китайські напівкеди, пізніше — московський «Адідас», ну, а вовня­ний костюм «Олімпійка», синій, з білою смужкою на ко­мірці, був обов’язковим атрибутом шкільного вчителя фізкультури і коштував доволі дорого — 36 повноцінних радянських карбованців.

Центральний гастроном (ЦГ) тих років (10). У молоч­ному відділі мінімум 20 сортів свіжого сиру і кілька ви­дів масла, які цілковито відповідали ГОСТу, тодішньому сертифікату якості, ця продукція захмарно відрізнялася ціною та якістю від нинішнього асортименту. Ковбасний відділ хоча й не хизувався такою кількістю найменувань, однак якістю не поступався молочному.

Прохідний двір ЦГ був по-своєму унікальним. За роз­ташованим у дворі сумнозвісним Печерським судом (11), що вирішує нині всі сутяжні урядові баталії, місти­лася вбиральня з непристойною назвою і силуетами в похабній позі, що проступали крізь шар тиньку. За туа­летом починалася гірка, піднявшись на яку і пройшовши крізь двір, можна було вийти на Пушкінську. Крізь гірку проходили труби опалення. Це було улюблене місце при­хильників моментального вживання спиртного на свіжо­му повітрі в осінній та зимовий час (труби були гарячи­ми).

Ріг Прорізної (Свердлова) і Хрещатика був прикмет­ний чавунними тютюновими кіосками (12), відлитими в стилі барочного кітчу. Вони існують і нині. В минулому, разом із радянсько-болгарськими виробами, там пропо­нували широкий вибір гаванських сигар, від карбованця до п’яти за штуку. Сигари не були популярними серед київських курців, як, утім, і чудовий кубинський ром «Га­вана клуб», по шість карбованців за 0,7 літра, що прода­вався практично всюди, але вживався лише у крайньому випадку. Найміцніші кубинські сигарети із сигарної крих­ти — «Монтекрісто», «Португас», «Кім» та інші — за часів частих тютюнових криз розкуповувалися «на ура», хоча звикнути до них міг далеко не кожен.

На місці нинішнього «Шато» містився гастроном «Лі­верпуль», на другому поверсі якого були кав’ярня і від­діл, що реалізовував головний сувенір міста — «Київський торт» фабрики ім. Карла Маркса (13), котрий мав шале­ний успіх у приїжджих. У вісімдесятих кафе-гастроном «Хрещатик» замінив зниклі з вільного продажу торти на незрозумілу печеню в горщиках, яка відпускалася не­змінним вусатим парубком і пергідрольною тіткою, одяг­неними в народні свитки, що камуфлювали низьку якість поданої страви псевдоукраїнською атрибутикою.

Площа Калініна (Майдан Незалежності) (14). У дале­кому минулому — Думська. Кардинально відрізнялася від нинішнього Майдану, що його нас закликають «не зради­ти». «Зрадили» його набагато раніше, дозволивши забу­дувати всім новітнім архітектурним дикунством. Як треба ненавидіти своє місто, щоб, задовольняючи власні амбі­ції та матеріальну ненажерливість, безнадійно понівечи­ти центр. Не отримавши, можливо, архітектурної завер­шеності, площа мала неповторний вигляд. Сталінський класицизм сусідував із дореволюційними будівлями змі­шаних стилів, там був чудовий овальний садок з унікаль­ною чашею фонтана в центрі, з віковими каштанами, ла­вами чавунного литва. Улюблене місце мам із візочками та пенсіонерів, які медитували на осонні.

Підніжжя Володимирської гірки (15). Український Дім — колишній музей Леніна. Пам’ятник комуністичній диверсії проти багатовікової історії Київської Русі. Са­краментальна фраза «На ідеології ми не економимо» втілилась у вигляді архітектурного покруча, де найцінні­шим вмістом була копія простреленого ленінського кар­дигана. А раніше на цьому місці був скляний павільйон «Лада», де перед еротичною прогулянкою пагорбами Володимирської гірки закохані підкріплювалися пареним шашликом на дерев’яній шпажинці і склянкою-другою кримського портвейну.

За філармонією розпочиналося «Містечко розваг» (16) — плацдарм каруселей, атракціонів і місце відпочин­ку задерикуватих підлітків. Ну, а як забути «Слоників»? Фонтан зі скульптурною групою слонів, що купалися, був оточений численними столиками. На «Слониках» можна було розслаблятися, випиваючи й танцюючи під звуки, що долинали із розташованої поряд оркестрової «муш­лі» години до 12-ї вечора, а це за тих часів було немало. До «Слоників» навідувалося не одне покоління киян, що й було засвідчено довоєнною кінохронікою, котра демон­струвала щасливі пари у фонтанних бризках. За свідчен­ням старожилів, місце функціонувало навіть в окуповано­му німцями місті. Улюблена місцина киян протрималася до зведення велетенської арки з неіржавіючої сталі (17), що символізувала, за задумом комуністів, непорушну дружбу народів СРСР Питне сусідство визнали блюзнір­ським, і «Слоники» зникли назавжди.

По-своєму цікавим місцем була «Жаба» (18) — танц­майданчик, що приліпився на схилах Дніпра, на спуску до пішохідного мосту. Оточений дерев’яною ґратчас­тою огорожею, майданчик був місцем постійних побоїщ. Під магнітофонне ревище забороненого міністерством культури Біла Гейлі курсанти морського політучилища на Подолі (нині там Києво-Могилянська Академія) бились із блатняками-стилягами, вирядженими за модою 60-х у підстрелені штанці, пістряві нейлонові шкарпетки і го­строносі «шузи».

Час повернутись у центр. Мацаки столичного «спрута» тяглися вбік, захоплюючи «Російський чай» і центральну «Кулінарію» (19). Анфілада приміщень «Кулінарії» була передвісником розв’язання проблем домогосподарок, які отоварюються готовими салатами, котлетами і пель­менями у сучасних супермаркетах. За помірну ціну ку­пувалися готовий вінегрет, курячі шніцелі, оселедцеве масло тощо. Усі ці делікатеси можна було скуштувати за високими круглими столиками. «Кулінарія» сьогодні пе­ретворилася на їдальню «Два гусаки» і черговий розпо­дільник готового одягу, подрібнений на стійла так званих бутиків.

Пасаж, він же «Дитячий світ» (20). Біля входу в арку

— два заклади-близнюки. На першому поверсі автомати з холодним розливним молоком і гарячими булочками з повидлом. Усе по п’ять копійок! На других поверхах мами балували зразкових нащадків різнокольоровими куль­ками морозива. Дивовижний смак натурального вмісту металевих вазочок залишався незабутнім яскравим спо­гадом. А додана до морозива пляшка «Крем-соди» га­рантувала цілковите щастя.

Вміст кубічної будівлі метро був цікавий хіба що при­їжджим. Триповерхова ресторанна стайня не поважала­ся киянами і відвідувалася лише у разі крайньої потре­би. Розподіл куба на «МакДональдз» і крамниці західних брендів не міг наснитися навіть найбільш оптимістично налаштованому космополітові. Так само важко було уявити майбутні сяючі вітрини з малодоступним для пе­реважної частини населення ширвжитком, що замінили скромні крамниці з ненав’язливими вивісками «Взуття», «Тканини», «Молоко».

На першому поверсі зменшеної копії московських висоток — кінотеатр «Дружба» (21). У двох невеликих задушливих залах можна було побачити не допущені на широкий екран фільми Тарковського, Шепітько або Фел — ліні. Нагадаю, що квиток на денний сеанс коштував 25 коп., а на вечірній — від 30 до 50.

Черево центру — Бессарабський ринок (22). Ниніш­ньому розмаїттю він, звичайно, поступався, але хто мав нетрудові доходи, той міг отоваритись якісними харчами саме там. Мешканці Басейної та Круглоуніверситетської періодично зазнавали нашестя щурів, які часто мігрува­ли з підвалів ринку. Базар мав славу реабілітаційно-від — новлювального центру. В якому ще місці можна було по­легшити вранішній похмільний смуток кухлем добірного розсолу — безкоштовною пільгою для стражденних.

Як не згадати задушевні умови підсобок знайомих м’ясників, з обов’язковим тапчаном, киплячим супчиком на електроплитці й ослизлою колодою, на якій відрубува­лася від туші дефіцитна вирізка. Ринок був і залишається окремою державою, зі своїми законами і кодексом чес­ті. Споживацькі запити задовольняються повною мірою і зараз, та от теплота людсько-ринкових відносин зали­шилася в минулому.

Наближаємося до кінцевого пункту нашої оглядової екскурсії, оминаючи сучасний храм товариства спожи­вання — торговий центр «Арена», за історичним фаса­дом якого раніше містився лікарняний комплекс і серед­ня школа із власним басейном. Ми підходимо до бару «Лезо» («Бритва») (23), розташованого у вузькій шпарині між будинками. У доісторичні часи — крамничка приладдя для гоління, що пропонувала зазубрені леза, які обдира­ли шкіру, помазки зі свинячої щетини, яка мала власти­вість вилазити, й електробритви «Харків». Перебудована на бар, крамничка зберегла свою назву. Питне примі­щення нагадувало обрізаний плацкартний вагон. За стій­кою владарював Скорцені — бармен, що отримав гучне прізвисько через шрам на одутлій пиці. Герой Третього райху вславився зухвалими диверсійними операціями, а його тезко з не меншою зухвалістю провадив експери­менти над шлунками співгромадян, замінюючи марочну «Тису» несосвітенною бурдою.

Закінчуючи цю екскурсію, із жахом розумію, що перо не встигає за карколомною прудкістю, з якою окуповують і перейменовують торгові заклади центру. Тільки-но по­захоплювалися довгожительством ювелірного «Кашта­ну», а він уже перетворився на банк. «Українські ласощі», котрі мали піввіковий стаж, теж не встояли. Знаменитий гастроном «Об’їдки» на розі Великої Житомирської і Во — лодимирської поглинула кавова імперія. І перетасуван­ням, що змінюють звичні й дорогі як пам’ять для корінних киян найменування, не видно кінця-краю.