Станіслав Цалик письменник-краєзнавець, автор книжки “Киев: конспект 70-х”
Шарм і неповторну атмосферу Києва впродовж століть творили представники багатьох національних громад. Це — крім українців — поляки, євреї, росіяни, білоруси, німці, татари, греки, чехи, італійці, французи, швейцарці, австрійці, болгари, угорці, вірмени, молдавани, грузини, азербайджанці, узбеки, корейці, асирійці, караїми, цигани та інші. Примруживши око, можна розгледіти у старому Києві Німецьку вулицю, Німецьку слободу, Єврейський базар, місцину Татарка, татарський ринок Шурум-Бурум, урочище Угорське…
Кожна громада мала власні святині — грецький монастир, лютеранську кірху, католицькі костели, юдейську синагогу, караїмську кенафу — і благодійні, культурницькі та спортивні товариства, навчальні заклади
— Римо-католицьке благодійне товариство, Чеське благодійне й просвітницьке товариство ім. Я. Коменського, Південно-Західне німецьке товариство, Товариство догляду літніх бідних євреїв м. Києва, Єврейське початкове училище для хлопчиків, Польське гімнастичне товариство, Союз рівноправності польських жінок. У кожній громаді були
Свої генії і покидьки, свої багатії і злидарі… Хай там як, кожна громада докладала зусиль, щоб Київ ставав цікавішим, сучаснішим, зручнішим для життя.
Наприклад, італійська громада багато в чому сформувала неповторне обличчя Києва. Місто й досі прикрашають творіння зодчих Себастіано Браччі, Людвіка Станза — ні, Вікентія Беретті, Олександра Беретті. А скульптори Еміліо та Еудженіо Саля оформили фасади багатьох київських споруд, зокрема Будинку з химерами.
Чеська громада навчила киян нової гри
— футболу (ось де коріння успіхів київського «Динамо»!), а також зробила вагомий внесок у розвиток економіки міста, побудувавши великі підприємства, більшість яких (вже під іншими назвами) працюють і дотепер: «Радар», «Більшовик», «Червоний екскаватор» тощо. Серед них, до речі, була єдина в Російській імперії фабрика гімнастичних приладів Вінцента Кашпара. Завдяки їй Київ перетворився на своєрідну столицю спорту і 1913 року приймав у себе І Всеросійську олімпіаду.
Німецька громада відкрила перші в Києві приватні аптеки, дала місту найкращих лікарів і найвідоміших садівників. І досі на Пріорці зберігся топонім «Кристерова гірка» — там у ХІХ ст. Вільгельм-Готліб Кристер заснував своє уславлене садівництво та насіннєве господарство. А фірма іншого київського німця Аманда Струве запровадила в місті вуличне освітлення (встановила газові ліхтарі) й збудувала міський водогін.
Караїмська громада була порівняно невеликою, проте саме її представники стали «тютюновими королями», які відучили киян нюхати тютюн, натомість привчили до цигарок.
Швейцарська громада привнесла в життя міста солодкі радощі — сухе варення, фруктові цукерки. Популярні донині кондитерські європейського гатунку з культом ароматної кави та можливістю безкоштовно читати свіжі газети заснували в місті київські швейцарці. Зокрема, на початку ХХ ст. кондитерська Бернгарда Семадені на Хрещатику була визнаним «брендом».
А ще добру пам’ять залишили по собі грецькі шовководи, асирійські чоботарі, польські хореографи, австрійські кінопрокатники, французькі винороби.
Зрозуміло, різні громади не жили відокремлено одна від одної. Вони перетиналися, взаємодіяли, співпрацювали, конкурували (траплялися інколи й непорозуміння — від правди не втечеш). Але здебільшого стосунки були доброзичливими. Все ж таки кияни відзначалися мудрістю.
Лише один промовистий епізод. 1861 року славетний хірург Микола Пирогов, на той час керівник Київського навчального округу, звернувся до кількох заможних євреїв з проханням матеріально підтримати бідних студентів-одновірців, які навчалися в Київському університеті. Ось яку відповідь дав Абрам Бродський (дядько відомих київських цукрозаводчиків і меценатів Лазаря й Лева Бродських): «Было бы согласнее с требованиями настоящего времени, если бы люди состоятельные помогли бы людям нуждающимся без различия вероисповеданий. Я желаю содержать на свой счет двух
Недостаточных студентов Университета Св. Владимира — одного из христиан, а другого из евреев». Отакий він, Київ…
Розпочнімо прогулянку з Лютеранської вулиці, яка неквапливо йде собі вгору від Хрещатика до Шовковичної. Вона виникла в 1830-ті роки, а назву дістала від збудованої у 1850-х роках лютеранської євангелістської кірхи св. Катерини (1). В її садибі 1895 року німецька громада звела будинок чоловічого реального училища св. Катерини, а за п’ять років — будинок жіночої гімназії. Згодом Євангелістське благодійне товариство збудувало ліворуч кірхи Будинок бідних (Лютеранська, 24; будівля не збереглася). В тому ж будинку заснувалося Євангелістське жіноче товариство. Утворилося таке собі німецьке містечко.
Тож не дивно, що значну частину мешканців цієї вулиці складали німці. Зазирнемо, приміром, у довідник «Весь Кіевь» 1911 року. Серед власників будинків на Лютеранській бачимо Миколу Вальберга, Ернста Герзе, Карла Фішмана, Генріха Кіргейма та інших. Серед тих, хто ви — наймав житло в їхніх будинках, так само було чимало па-
Рафіян кірхи.
Щоправда, серед домовласників Лютеранської було й чимало караїмів — вони, на відміну від німців, гуртувалися в нижній частині вулиці. Це пояснюється тим, що поруч (на початку вулиці, з парного її боку, а також неподалік — на Хрещатику) були дві великі тютюнові фабрики, які належали караїмам, братам Когенам.
З приходом радянської влади німецьке містечко припинило існування. Натомість кірха від 1970-х років використовувалася як виставковий зал, а в часи незалежності її передано німецькій євангелістсько-лютеранській громаді Києва.
В напрямку Хрещатика вирушимо пізніше. А зараз на нас чекає вулиця Банкова, розташована поряд із кірхою. Пласка, коротенька (лише один квартал!), але політично вагома: саме тут розташована Адміністрація Президента України (2). А навпроти неї — дивна споруда, яку кияни звуть Будинком з химерами (3). Це саме те, що нам потрібно.
Цю споруду збудував у 1903 році один з найвідоміших київських архітекторів початку ХХ ст. Владислав-Лєшек — Дезидерій Городець — кий, представник польської громади. Франт і майстер епатажу, він постійно дивував городян своїми витівками.
То з’явиться на вулиці з мавпочкою на плечі, то, лякаючи коней і пішоходів, промчить Хрещатиком на власній автівці — першій у місті.
А дивовижний будинок, рясно прикрашений цементними зображеннями носорогів, слонів, жаб, морських чудовиськ, птахів та інших представників екзотичної фауни, архітектор збудував, якщо вірити міським легендам, побившись об заклад. Річ у тім, що відомий зодчий Олександр Кобелєв, якому Городецький 1901 року розповів про нещодавню купівлю земельної ділянки на крутому схилі Банкової задля будівництва шикарного будинку, лише посміхнувся: «Да вы, сударь, сумасшедший! Только безумцу может прийти в голову такая идея». Городецький палко заперечив: він утілить свій намір у життя протягом лише двох років. І — дотримав слова! Вже в 1903 році влаштував для друзів вечірку у щойно зведеному будинку.
Творіння Владислава Городецького стало рекордсменом Києва за кількістю легенд. У них, як завжди, правда поєдналася з неймовірними вигадками. Подейкували, що численні скульптури екзотичних тварин, птахів і чудо
виськ з’явилися, оскільки:
…дочка власника будинку втопилася в озері Чад, і споруду присвячено її пам’яті,
…будинок належить адміралу, який пішов у відставку й тужить за далекими мандрівками,
…архітектор у такий спосіб розрекламував новий будівельний матеріал — цемент.
Кияни вигравали парі в гостей міста, розповідаючи, що в Києві існує дивний будинок — одночасно триповерховий і шестиповерховий. Так, з боку Банкової споруда Го — родецького має три поверхи. Але! З боку площі І. Франка — спустіться сходами, порахуйте! — їх аж шість.
У радянські часи будинок було націоналізовано, тривалий час його використовували як поліклініку для керівництва Радянської України. Нині тут резиденція Президента України, де він приймає іноземних гостей.
Між іншим, творіннями Городецького також є дві культові споруди, значущі для польської та караїмської громад Києва, — костел св. Миколая і кенаса. В обох доля непроста: першу в радянські часи перетворили на зал органної музики, і тепер релігійна громада мусить ділити приміщення з музиками, а в другій відкрили ляльковий театр, згодом кінотеатр повторного фільму, нині — Будинок актора. Адже в місті майже не залишилося караїмів…
Ідемо далі Банковою вулицею. Ліворуч — імпозантний палацик (4), у якому вже багато років міститься Національна спілка письменників України. Це теж своєрідна родзинка Києва — єдиний у місті маєток, який мав… розсувну стелю. Хто це влаштував і для чого?
Тут своя історія. Річ у тім, що садибу 1898 року придбав представник єврейської спільноти міста Сімха Ліберман.
Взагалі-то в ті часи євреям не дозволялося селитися на Печерську, а в аристократичному районі Липках — і поготів. Але Ліберман був не пересічним євреєм-ремісником, яких чимало тулилося в халупах на Подолі, а заможною людиною — купцем київської 1-ї гільдії. До неї приймали підприємців, чий статок складав не менше 10 тисяч рублів. Звідки в шановного пана такі капітали? З цукру. Адже Ліберман був директором-розпорядником Товариства Топорівського та Іванківського цукрового та рафінадного заводів, головою знаної в Україні «цукрової» династії.
Ліберман придбав цю садибу на розі Банкової та Інститутської і заходився реконструювати одноповерховий будинок. Запрошений домовласником архітектор Володимир Ніколаєв надбудував другий поверх і, враховуючи побажання замовника, передбачив уже згадану розсувну стелю. Справа в тому, що восени під час юдейського свята Суккот кожен єврей має протягом тижня мешкати в курені з гілок, розташованому просто неба. Вихід, знайдений цукрозаводчиком, фактично став ноу-хау підприємця: в спальні було зроблено спеціальну стелю — під час свята вона розсувалася, і Ліберман, не залишаючи комфортної оселі, спав просто неба.
Унікальна стеля існувала понад чотири десятиліття — до 1941-го. Під час війни палацик постраждав. Відтак, коли його реконструювали, колишню спальню Лібер — мана вкрили звичайною стелею. За другою версією, не вистачило грошей на відновлення розсувної. За іншою, будівельники не втямили, навіщо потрібна така дивина. За третьою… ну, не важливо, які ще є версії. Київ утратив одну зі своїх «фішок». Шкода.
Подивіться: Банкова не веде до банку — відомий багатьом будинок Національного банку України розташований дещо праворуч. Звідки ж «фінансова» назва цієї вулиці? Може, на ній колись були банки, які тепер вже не існують? Теж ні.
Тут криється історія, пов’язана з польською громадою Києва. Контору Держбанку заснували 1839 року, першим її приміщенням був будинок відомого лікаря-офталь- молога Макса-Еммануїла Мандельштама на теперішній вул. Грушевського, 8. Кількість клієнтів і операцій постійно збільшувалася. Зростала й кількість персоналу. Настав момент, коли банківським службовцям стало затісно в зручному, але невеликому будинку. Почався пошук більш просторого приміщення. Проте специфічним вимогам банківської установи жоден київський будинок не відповідав.
І тоді київська польська громада, поставивши інтереси рідного міста на перше місце, подарувала Київській конторі Держбанку двоповерховий будинок Польського дворянського зібрання (нині — Інститутська, 9) (5). Цей будинок у стилі ампір і написом «Dvorzanska котІББца» на фасаді був чи не найбільшою тогочасною спорудою Києва. Чудові інтер’єри й розкішна танцювальна зала робили його привабливим для міської аристократії. Тут відбувалися бали й маскаради за участю перших осіб губернії.
У 1905 році київська контора Держбанку переїхала у просторе сусіднє приміщення, збудоване спеціально для нього. Відтоді колишнє Польське дворянське зібрання використовувалося по-різному: тут були різні установи, а в останні радянські роки — житлові приміщення. Лише нещодавно будинок відреставрували й… передали Нацбанкові. Сусідній будинок — нині в ньому клуб Кабінету Міністрів України — було зведено у ХІХ ст. для Київської біржі. Своєю появою він завдячує двом представникам німецької громади Києва — Миколі Бунге та Олександрові Шіле.
Перший — відомий фінансист, професор Київського університету (тричі був його ректором), громадський діяч, майбутній міністр фінансів Російської імперії. Другий — київський міський архітектор, якому Микола Бунге доручив проектувати будинок біржі й керувати зведенням. Біржа почала працювати в цих стінах 1873 року. Вона стала однією з перших тогочасних комерційних установ Києва й суттєво пожвавила фінансове життя губернського міста.
Спускаємося Ольгинською вулицею на площу Івана Франка. Ліворуч — Національний академічний український драматичний театр ім. І. Франка. Він працює тут з 1926 року. Проте будинок цей зведено на чверть століття раніше — в 1898 році, для першого в місті стаціонарного театру, створеного відомим антрепренером і режисером Миколою Соловцовим. Саме цьому представникові російської громади Київ завдячує появою однієї зі своїх візитівок.
Театр Соловцова був одним із найвідоміших драматичних театрів Російської імперії. А серед приватних
— найбагатшим. Вистави (йшли російською мовою) не поступалися петербурзьким, їх вирізняла серйозна робота режисерів і акторів, тривалий репетиційний період (артисти мали час вивчити слова, натомість Соловцов чи не першим в імперії відмовився від послуг суфлерів — публіку шокувала відсутність на сцені суфлерської буди), розкішні костюми й декорації. Крім того, театр вражав оригінальним репертуаром. Не в останню чергу тому, що його очільник Микола Соловцов писав п’єси — зокрема, для свого театру. А також перекладав п’єси закордонних авторів. До речі, славетний Антон Чехов присвятив Со — ловцову водевіль «Ведмідь».
Навпроти театру — затишний скверик, у центрі якого стоїть чавунний фонтан (6). Кияни звуть його «терме — нівським» — він виготовлений 1900 року на чавуноливарному заводі Олексія Термена. Цей киянин належав до потужного клану з французьким корінням (прізвище писалося Theremin), який володів старовинним гербом (дві оливкові гілки) й девізом («Не більше, не менше»). Одним з родичів Олексія був легендарний Лев Термен — винахідник охоронних сигналізацій, першого електронного музичного інструмента (терменвокса), підслуховувальних пристроїв, радіокерованого безпілотного літака.
З цим фонтаном (колись їх було чимало в місті, а нині залишилося кілька) пов’язана цікава історія, яка, зі свого боку, давно вже перетворилася на міську легенду. Кажуть, на заводі Термена працював майстром дуже неприємний чолов’яга, який постійно сварив підлеглих, прискіпуючись до їхніх реальних чи вигаданих проколів. Робітники не любили його і дали прізвисько «фараон».
Коли завод саме готувався відливати ці фонтани, «фараон» замірявся піти у відпустку — хтось з його родичів одружувався абощо. Словом, знадобилося йому на кілька тижнів поїхати з Києва. Начальство не заперечувало, але поставило умову: він має все підготувати для ливарних робіт.
Нарешті «фараон» поїхав. В останню мить робітники змінили у ливарній формі обличчя маскаронів, з пащі яких ллється вода, — вони «чомусь» стали схожими на ненависного шефа. Такою була помста за багаторічні знущання. Фонтани відлили й встановили. Тим часом майстер повернувся додому. Побачив, що місто регоче з нього — кияни одразу зрозуміли, на кого схожі чавунні обличчя на фонтані.
Повертаємо на вул. Архітектора Городецького. На розі вул. Заньковецької височить кутовий будинок, який колись належав купчисі Марії Поштар (Архітектора Городецького, 10). Будинок був прибутковим — власниця здавала приміщення в оренду. Одним з орендарів був відомий у місті видавець Семен Богуславський, який замешкав тут з дружиною й двома синами. Книжками цього видавця цікавилися навіть такі городяни, які взагалі не мали схильності до читання. Адже саме Богуславський видавав необхідні кожній київській родині адресно-довідкові щорічники «Весь Юевъ», де містилися адреси й телефони урядових і муніципальних закладів, компаній, громадських організацій, приватних осіб, річні календарі (православний, римо-католицький, євангельсько-лютеранський, єврейський), довідкова інформація, науково — популярні відомості, тарифи пошти й залізниці, розміри податків, рекламні оголошення і навіть алфавітний покажчик мешканців Києва! Видавництво було зареєстровано за тією ж адресою, що й мешкання.
Перед цим такі щорічники випускав Давид Трахтенберг, власник друкарні на вул. Трьохсвятительській, 5. Але обсяги інформації катастрофічно збільшувалися, так само й реклами, і за кілька років друкар зрозумів, що цією роботою має займатися окреме видавництво. Його ж справа — друкувати. Партнером згодився стати Богус —
Лавський, який всю інформаційно-довідкову й рекламну частину поклав на власне видавництво. Ну а друкувалися щорічники, як і раніше, в друкарні Трахтенберга.
Крім того, Богуславський у співпраці з Трахтенбергом випускав «Ежегодник по сахарной промышленности», «Иллюстрированный путеводитель по Киеву», «Киевский народный календарь Юго-Западного края», «Спутник пассажира по Днепру» тощо. Отак і сталося, що вкрай необхідною для Києва довідковою літературою городян забезпечували представники єврейської громади. Їхня праця стала в пригоді всім киянам.
Майже навпроти будинку, в якому мешкав Семен Богуславський, бачимо дім із вишуканим фасадом (Архітектора Городецького, 9). Його збудував 1901 року «король підрядчиків», купець 1-ї гільдії Лев Гінзбург для власних потреб. Будівельна контора Гінзбурга звела в Києві чи не всі «брендові» споруди: Оперний театр, Педагогічний музей, корпуси Політехнічного інституту, Академічний український драматичний театр ім. І. Франка, Театр оперети тощо. Послуги контори Гінзбурга були недешевими, проте якість — відмінною. Також роботи завжди завершувалися того дня, який був передбачений контрактом. У часи, коли переважна більшість забудовників будувала в кредит, своєчасне виконання будівельних і оздоблювальних робіт було надзвичайно важливим фактором.
Кажуть, розкішний фасад будинку Гінзбург зробив як рекламу своєї будівельної контори. І це справді вражало (та й тепер виглядає привабливо). Проте підприємець у цьому будинку-красені не мешкав: два нижні поверхи віддав в оренду магазину меблів, а квартири на вищих поверхах — приватним особам. Сам будівельний підрядчик жив у іншому своєму будинку — на Інститутській вулиці. То був найславетніший київський хмарочос (нині на тому місці готель «Україна») (7). Дві живописні садиби зв’язував ажурний місток, утворюючи таким чином своєрідне «містечко Гінзбурга».
А тепер давайте на хвилинку залишимо симпатичну вул. Архітектора Городецького й подивимося на пам’ятник Владиславу Городецькому (8). Він розташований не на вулиці його імені, а поруч — у Пасажі. Отже, пройдіть кільканадцять метрів парним боком вул. Зань — ковецької та заверніть в арку направо. Нарешті, ось і він сам — бронзовий, але ніби живий. Судячи з фотографій, надзвичайно схожий. У своєму «фірмовому» капелюсі, з трохи іронічним поглядом. Сидить за столиком, насолоджується кавою. Поруч — книга «В джунглях Африки. Дневник охотника», яку Городецький написав про свої мисливські пригоди. Адже він був завзятим мисливцем, їздив на сафарі.
Трохи ліворуч є арка — вона веде у двір. Поверніть праворуч, стежка виведе у невеличкий скверик. На протилежному боці вулиці — кінотеатр «Україна».
Кінотеатр відомий хоча б тим, що в ньому 4 вересня 1965 року відбулася прем’єра легендарного фільму «Тіні забутих предків». Ця стрічка Сергія Параджанова стала найтитулованішою картиною українського кінематографа — здобула 28 нагород на міжнародних кінофестивалях у двадцять одній країні (про це є запис у Книзі рекордів Гіннесса). Режисер дістав телеграми з вітаннями від класиків світового кіно — Федеріко Фелліні, Акіри Куросави, Жана-Люка Годара, Мікеланджело Антоніоні. Серед київських вірменів Параджанов став найвідомішим.
Скандальна прем’єра «Тіней забутих предків» стала початком шляху на Голгофу не лише самого режисера (відтоді не зняв у Києві жодної стрічки, а в грудні 1973-го був арештований у своїй київській квартирі), але й літературознавця Івана Дзюби, який зі сцени повідомив про початок арештів серед львівської інтелігенції, і присутнього в залі поета Василя Стуса, і багатьох інших борців за справедливість.
У сусідньому будинку міститься Національна музична академія — кияни й досі звуть її консерваторією. А на початку ХХ ст. тут містився готель «Континенталь». У ньому орендувала торговельні приміщення чеська фірма «Лаурін & Клемент». Вона «посадила» киян на автів — ки власного виробництва з емблемою L&K. Ці машини зажили популярності на всіх континентах, а сама фірма була найпотужнішим автомобільним виробником Австро-Угорщини. Автомобілі, про які йдеться, вам добре відомі, адже з 1925 року вони випускаються під маркою «Шкода».
Виходимо на Майдан Незалежності. Головну площу України перетинаємо в напрямку вул. Інститутської. За скляною конструкцією, що її кияни жартома назвали Дні- прогес, є вихід на мостик. Зупиніться посередині — звідси відкривається гарна панорама старого міста з банею Софійської дзвіниці.
Таких-от невеличких мостиків у Києві небагато. Найбільш відомий — над Петрівською алеєю, зроблений за проектом Євгена Патона. Мостик над Інститутською — найновіший (9). Він продукт уже ХХІ століття. Його автором є представник російської громади міста зодчий Сергій Бабушкін. У 1996-2003 роках він був головним архітектором Києва. Щоправда, його діяльність на цій посаді й досі викликає палкі дискусії.
А будинок, до якого веде мостик, старші люди й досі звуть Жовтневим палацом (10). Хоча насправді його зведено задовго до настання радянської влади — 1843 року, для Інституту шляхетних панянок. Цю архітектурну перлину спроектував далекий попередник Бабушкіна — італієць Вікентій Беретті, який у першій половині ХІХ ст. був головним архітектором Києва. Він спроектував низку «знакових» для міста споруд (наприклад, червоний корпус університету) і вулиць (теперішній бульвар Т. Шевченка, продовження вул. Володимирської від Золотих воріт до університету тощо), розпланував ботанічний сад, а також розробляв генеральний план міста.
> Маршрути