Олександр Володарський активіст, художник, журналіст

Київські міліціонери мало відрізняються від право­охоронців з інших пострадянських республік, але при цьому все ж таки мають свою специфіку. Приїжджим не­обхідно її розуміти, адже саме вони часто виявляються жертвами, з одного боку, злочинності, а з другого — мілі­цейського свавілля.

Працівники патрульно-постової служби (ППС) — це за­звичай люди з середньою освітою, із сіл і райцентрів Ки­ївської області, недостатньо грамотні не тільки юридич­но, але й у рамках шкільної програми. Хоча трапляються винятки, іноді серед постових можна зустріти студентів, а то й випускників юридичних вишів. У разі конфлікту розраховувати на можливу недалекість міліціонерів не варто, але й скидати її з рахунку не можна.

На початку розмови слід пам’ятати одну базову річ: правоохоронець завжди зобов’язаний представитися і

Пред’явити вам свої доку­менти. Раніше, ніж ви пока­жете свої. Ви маєте право переписати його ім’я і пріз­вище, щоб знати, на кого пізніше скаржитися у разі незаконних дій. Показуючи свої документи, слід три­мати їх у руках, міліціонер не може забрати ваш пас­порт, якщо в ньому немає
слідів підробки. А якщо вони є, то паспорт, як і будь-яка інша особиста річ, може бути вилучений лише в присут­ності двох понятих. Не слід боятися, що вас заберуть у райвідділ за суперечку, — відповідно до закону міліціо­нер може зробити це, тільки якщо впіймає вас на місці злочину або ж має відповідне орієнтування. І він чудово розуміє, що наївну людину, яка відчуває благоговійний страх перед формою, досить-таки легко залякати, ви­манити у неї гроші і навіть безкарно відлупцювати.

А от зв’язуватися з людиною, впевненою у собі й го­товою захищатися, міліціонер не захоче. Під «захистом» мається на увазі не фізичне протистояння. Битися з мілі­ціонерами не варто, якщо ви не шукаєте гострих відчут­тів і особливої поваги з боку своїх майбутніх сусідів по камері. Бігти теж у жодному разі не треба, будь-які хижа­ки агресивно реагують на жертву, що втікає. А от заяви до прокуратури й скарги вищому керівництву постові, безумовно, злякаються. Добре, якщо на початку бесі­ди з міліціонером ви зробите дзвінок комусь із родичів або знайомих і скажете, що розмовляєте з постовими, і при цьому точно вкажете місце. Знаючи про те, що ваше становище відоме, правоохоронці навряд чи ризикнуть порушувати закон. Столичні міліціонери, на відміну від провінційних, частіше мають справу з правозахисни­ками та журналістами, для них закон — не така далека абстракція, як у ре­гіонах. Недбайливі правоохоронці бо­яться людей, здат­них дати розголос їхнім діям. Як і при спілкуванні з гоп­никами, з міліціо­нерами не слід ви­являти нахабність, але водночас не

Можна показувати, що ви — легка жертва.

Обшукувати вас ніхто не має права. Огляд особис­тих речей міліціонери можуть провести в тому випадку, якщо у них є орієнтування на зловмисника, схожого на вас. На практиці достатньо лише їхнього бажання, від­повідне орієнтування знаходиться завжди. Але під час огляду речей міліціонери не можуть торкатися до них ру­ками, а тим більше — вивертати кишені. Це застрахує вас від «виявлення» наркотиків, патронів і чужих ювелірних прикрас зі слідами крові. Не слід, звичайно ж, впадати в зайву параною, зазвичай підкидання доказів прово­диться за спеціальним замовленням. Але іноді право­охоронцям просто необхідно виконати план і показово розкрити якусь гарну справу. Тому будьте пильні і не до­зволяйте нікому торкатися своїх кишень і сумок.

Якщо ви вчинили дрібне адміністративне правопо­рушення (на кшталт куріння в недозволеному місці або розпивання алкогольних напоїв), то це ще не означає, що будь-який міліціонер має право розстріляти вас без суду і слідства. Навіть якщо йому дуже хочеться. У таких випадках протокол про порушення складається на міс­ці і порушнику виноситься попередження в усній формі. Будь-які інші погрози — це лише блеф.

До райвідділу вас можуть доставити максимум на три години (для встановлення особи чи оформлення ад­міністративного протоколу), або ж на три доби, якщо є обґрунтовані підозри в серйозному кримінальному зло­чині. По закінченні трьох діб вам повинні пред’явити зви­нувачення або ж випустити. Будь-який більш тривалий термін утримання під вартою можливий лише за рішен­ням суду. Якщо вам не пощастило і проти вас планують порушити адміністративну — або ще гірше — кримінальну справу, ніколи нічого не підписуйте за відсутності адво­ката. І тим паче не погоджуйтеся на «державного» адво­
ката, вимагайте телефонного дзвінка і просіть родичів прислати вам захисника. Хоча ваші родичі вже повинні все знати — ви ж зателефонували їм ще на самому почат­ку, коли розмова з міліціонером лише починалася.

Але не слід надмірно демонізувати міліціонерів, від них теж є певна користь. Наприклад, вони зазвичай не­погано орієнтуються в місті (у межах своєї робочої діль­ниці — точно), у них зручно дізнаватися дорогу. До речі, важливий психологічний момент: міліціонер, як і гопник, ніколи не почне чіплятися до людини, яка заговорила з ним першою. Тому якщо ви через свою зовнішність або поведінку перебуваєте в «групі ризику» і бачите, що у ваш бік рухається групка міліціонерів — підходьте до них першим, вітайтеся і заводьте розмову про київські ви­значні пам’ятки.

Якщо ви стали жертвою злочинця — міліція може вам допомогти швидко і професійно. Або не допомогти зо­всім і нагрубіянити на додачу. Це питання вашого осо­бистого везіння. Майте на увазі, навіть якщо винного знайдуть — не факт, що це буде справжній винуватець (дуже часто на одного злочинця «вішають» десяток не- розкритих справ задля горезвісного виконання плану). Звернувшись до міліції, обов’язково збережіть копію своєї заяви та її вхідний номер. Інакше вона з великою ймовірністю загубиться, і через тиждень ви з подивом довідаєтеся, що ніякої заяви не подавали, і взагалі вас бачать уперше.

Загалом не слід боятися мі­ліції так само, як і покладати надмірні надії на її чесність і по­рядність. Чесних і хороших мілі­ціонерів у Києві справді чимало, нехай зустріч із ними стане для вас приємним сюрпризом.