Анна Хвиль

Активістка Центру візуальної культури, дослідниця когнітивних карт Києва та пострадянського урбаністичного простору

Весілля сучасних киян потребує публіч­ного простору — особиста історія має бути засвідчена на тлі хрестоматійних місць сто­лиці та вписана в міський літопис.

Масовий інтерес до київських урбаніс­тичних пейзажів весільне фото виявило у се­редині 1960-х. Явище не було суто локальне, таку тенденцію можна було спостерігати в багатьох куточках Радянського Союзу. При­чин декілька: з одного боку, розповсюджен­ня мобільної фототехніки, з другого — саме йшов час програмного створення нових ри­туалів державними комітетами етнографів.

Упродовж перших сорока років існування Радянського Союзу весілля майже не виді­лялося в буденному плині життя. Післярево­люційний уряд, натхнений ідеями Фрідріха Енгельса, спростив процедуру розлучення, позбавив церковне вінчання юридичного статусу, а з часом прирівняв спільне прожи­вання до зареєстрованого шлюбу. Весілля молодим рекомендувалося святкувати без особливого відриву від виробництва. У жи­вописі та кінематографі того часу весілля рідко з’являється у фокусі. Якщо це і ста — ється, зрозуміти, що відбувається, зазвичай

Можна лише з підпису, адже «червоне весіл­ля» не передбачало білих суконь, костюмів, короваїв та інших упізнаваних атрибутів свя­та.

Після смерті Сталіна, за часів хрущов — ської «відлиги», весілля набуває знайомої сучасним киянам соціальної ваги. Після роз­вінчання культу «Батька народів» відчуття співпричетності братніх народів мала під­тримати нова соціальна символіка. Щоби продемонструвати уявну єдність мешканців Києва, Москви, Єревана, Ташкента та інших сотень тисяч населених пунктів Радянсько­го Союзу, було створено систему повсяк­денних ритуалів. Разом із новоствореними «святом прийняття у комбайнери» або «свя­том першої зарплати» етнографи розробили поради, як радянській людині відсвяткувати весілля.

Обов’язковим елементом тогочасної ве­сільної процесії стала прогулянка містом і урочисте покладання квітів до пам’ятників. У центрі уваги перебували меморіали заги­блим у війні. Схилити голови перед Невідо­мим солдатом було чимось схожим на при­сягу вірності перед вівтарем. Пам’ятники загиблим у Великій Вітчизняній були не просто місцями пам’яті, а справжніми са­кральними порталами. Тут радянський гро­мадянин вступав у комунікацію із полеглими героями, які у народній уяві стали новочас- ними святими.

У 1960-х органи запису актів громадян­ського стану (ЗАГС)1 переїхали з відділку мі­ліції, де розміщувалися раніше, у спеціально відведені будівлі. В цей час починають також з’являтися Палаци одружень. Вони мали стати альтернативою християнському храму

— сакральним простором колективних риту­алів. Разом із київським крематорієм, збу­дованим у 1975 році, місцевий Палац уро­чистих подій 1980-го є зразком радянської ритуальної архітектури.

Книжки з типовими назвами «Новій лю­дині — нові обряди» або «Новий час — нові традиції» радили архітекторам та працівни­кам ЗАГСів розташовувати у центральних холах чашу-факел. Під час відкриття палацу її мали урочисто запалити від вогню, прине­сеного з меморіалу Вічної слави. На згадку про день весілля молодятам дарували пе­реносний факел, вогонь в якому одночасно символізував сімейне тепло і «безсмертну славу загиблих воїнів».

Після церемонії розпису молоде подруж­жя разом з гостями та фотографом виру­шало у подорож містом. Усі місця весільної прогулянки були пов’язані з мотивом подя­ки — воїнам за перемогу, Леніну за револю­цію, засновникам міста, власне, за місто.

Таким чином весілля виходило за межі приватного свята і набувало статусу суспіль­но важливої події. Реєстрація шлюбу розгля­далася в контексті подвигів, що зумовили існування радянського народу. У весільній промові працівники ЗАГСу зазначали, що радянське суспільство покладає на моло­дят обов’язок — виростити дітей «чесними і чуйними людьми, працьовитими і мужніми громадянами».

Однак покладання квітів до меморіалів мало також і приватний характер, оскільки майже у кожній сім’ї був родич, який загинув під час війни. Вшанування пам’ятника Неві­домому солдату було одночасно і перифра­зом народної традиції відвідин могили по­мерлих родичів під час весілля.

Незважаючи на те, що сьогодні покладан­ня квітів до Вічного вогню не є обов’язковою складовою весілля, подорож містом і па­ломництво до культових місць залишаються елементами сучасної весільної обрядовос­ті. Нові пам’ятки, які лише нещодавно по­трапили у весільні маршрути, дають змогу визначити нові історичні вектори, важливі для українців, та дослідити зміну суспільних настроїв. Скажімо, новим віянням серед ки­ївських молодят є відвідування пам’ятника жертвам Голодомору, який радянська влада заперечувала. Попри суперечки істориків, радянські та «антирадянські» пам’ятники цілком мирно поєднуються в межах одного маршруту.

Маршрут>

Пам’ятник засновникам Києва — «Батьківщина — мати» — Києво-Печерська лавра — Меморіал пам’яті жертв Голодоморів — Меморіал Вічної Слави — Марі­йський палац — Шоколадний будинок — централь­ний РАЦС (Палац урочистих церемоній)

Як зараз, так і сорок років тому для відвідин міських пам’яток весільна процесія розсаджувалася в автомо­білі, прикрашені квітами і ляльками. І якщо київські на­речені виглядали з вікон білої «Волги» (чорна була більш престижна, але дістати її було важко) або «Жигулів», то сьогодні роль весільної карети виконує універсальний «Лімузин». Проте ми пройдемося маршрутом пішки, аби власними ногами пересвідчитися в існуванні київських пагорбів.

Хоча тенденція святкувати весілля «оригінально» розширює напрямки маршрутів, вибір багатьох пар пов’язаний з найбільш упізнаваними місцями столиці. Серед нових локацій фотосесії є «хай-тек» (новозведені дзеркальні хмарочоси) або «індастріал» (закинуті завод­ські райони). Наш маршрут поєднає точки, які набували і втрачали актуальність протягом останніх п’ятдесяти ро­ків.

Пам’ятник засновникам Києва (1)

Пам’ятник міфічним засновникам Києва стоїть на бе­резі Дніпра. За легендою, три брати — Кий, Щек, Хорив — і сестра Либідь пропливали річкою та побачили мальовни­чі пагорби. Тут вони і заснували місто. На честь старшого брата Кия назвали поселення, молодшим дісталося по горі — Щекавиця і Хоревиця, сестриці — річка Либідь.

Брати і сестра стоять у човні, який несеться по хви­лях у центрі декоративного басейну на фоні Дніпра. Пам’ятник встановили у 1982 році до ювілейного 1500- річчя Києва. На відміну від інших меморіалів часів СРСР, пам’ятник засновникам Києва донині зажив популярнос­ті. Коли в лютому 2010 року задня частина мідного човна зі Щеком і Хоривом відпала і скульптуру тимчасово за­крили на реставрацію, весільні агентства у паніці шукали гідну альтернативу.

Крім вдячності за зведення міста, молодят сюди при­водить пейзаж, що відкривається з берега на Дніпро. Праворуч від монументу стоїть «Дерево закоханих», на яке пари прикріплюють замки як символ міцного кохан­ня. Популярною традицією є також розпивання шампан­ського біля пам’ятників, що не втратила актуальності по­при нещодавню заборону вживати алкоголь на вулиці.

«Батьківщина-мати» (2)

Від попереднього місця треба спочатку перейти під­земним переходом, який розташовано на відстані 200 метрів у протилежному напрямку від мосту Патона; а по­тім піднятися нагору через концертний майданчик «Спі­воче поле».

108-метрова статуя жінки зі щитом і мечем є части­ною Меморіального комплексу історії Великої Вітчизня­ної війни 1941-1945 років, розміщеного просто неба на пагорбі. Крім самої статуї войовничої жінки, елементами комплексу є виставка військової техніки, скульптурна композиція «Форсування Дніпра», тунель з понад сотнею фігур борців фронту і тилу, чаша «Вогонь слави» та зірко­ва алея міст-героїв. Відколи Леонід Брежнєв приїжджав до Києва у травні 1981 року на відкриття комплексу, тут майже нічого не змінилося, якщо не брати до уваги крає­вид із приватними котеджами.

Популярною локацією для весільної фотографії є роз­мальовані квітами танки з перев’язаними дулами, роз­ташовані навпроти «Батьківщини-матері». У постаменті самої статуї міститься музей Великої Вітчизняної війни, через який можна піднятися на оглядовий майданчик у щиті. Якщо вирішите випробувати атракціон — почувай­теся безпечно: за прогнозами, монумент витримає зем­летрус силою дев’ять балів.

Києво-Печерська лавра(3)

По сусідству з радянськими меморіалами стоїть Мек­ка українського православного християнства — Києво — Печерська лавра, чоловічий монастир ХІ століття з осо­бливим статусом. Після розпаду СРСР вінчання в церкві стало поширеною практикою. Отримати благословення молодята мають право тільки за наявності довідки про державну реєстрацію стосунків. Окрім релігійних пере­конань наречених, мотивом церковного вінчання є більш вишукана, навіть сучасніша атмосфера церемонії, аніж та, що панує у старомодних інтер’єрах РАЦСів.

Класичним місцем для фотографування є майданчик напроти головного храму монастиря — Успенського со­бору. Шість із семи бань були відбудовані у 2000 році, лише одна збереглася з XVII століття (відрізнити її можна за кольором позолоти). Восени 1941-го собор підірвали радянські війська, що за іронією історії вшановані непо­далік.

Попри критику комерційно-корупційних настроїв ду­ховенства Лаври, місце полюбляють відвідувати і при — хожани, і по-світському налаштовані туристи. Крім печер із нетлінними мощами святих і дзвіниці з панорамою, на території розташовані музей коштовностей із кілограмо­вою золотою прикрасою скіфського царя і музей мініа­тюр із портретом Юрія Гагаріна у насінині.

Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні (4)

Новою локацією весільного маршруту є меморіал жертвам Голодоморів, що з’явився неподалік на пагорбі у 2008 році. Інформація про штучний голод 1932-33 ро­ків не оприлюднювалася до кінця 1980-х, а через деякий час після розпаду СРСР лягла в основу нової об’єднавчої соціальної символіки незалежної України. Пам’ятник створено у вигляді 30-метрової свічки, оздобленої за на­родними мотивами мережками, хрестами і лелеками. У підземній частині меморіалу є Зала пам’яті. Тут експо­нується Книга пам’яті, в яку занесено 900 000 імен заги­блих.

Покладати квіти до меморіалу весільні процесії поча­ли нещодавно. Проте краєвид міста, що відкривається з
оглядового майданчика, та романтичне вечірнє освітлен­ня приваблюють весільних фотографів дедалі більше.

Меморіал Вічної’ Слави (5)

Відкритий у 1957 році меморіал є одним з перших місць, що пов’язали приватний ритуал весілля з публіч­ним вшануванням героїв війни. Момент покладання мо­лодятами квітів до «Вічного вогню» зафіксовано у тисячах сімейних фотоальбомів: тендітна наречена у білій сукні схиляється над масивним бронзовим вінком, тримаючи в руці букет червоних гвоздик.

Крім обеліска Слави і Вічного вогню, частиною мемо­ріалу є алея Загиблих героїв, де можна побачити трид­цять чотири могили військових, які загинули під час війни. Цікавою є структурна подібність цього меморіального комплексу і сусіднього пам’ятника жертвам Голодомо­рів. Вони обидва інтерпретують образ «вогню пам’яті», обидва претендують на роль вертикальної домінанти на­вколишнього простору, обидва апелюють до реальних мікроісторій у списках і могилах загиблих. Узимку місце є популярним серед дітей і дорослих, що приходять сюди ката­тися на санчатах.

Маріїнський па­лац (6)

Щоб потрапити до Маріїнського парку і Маріїнського пала­цу, потрібно перейти алею Героїв Крут, на­звану на честь трьох­сот студентів, які за­
хищали Київ від радянської армії у 1918 році. Для цього можна скористатися мостом або підземним переходом. Далі прямувати вул. Лаврською (колишня вул. Івана Ма­зепи) повз станцію метро «Арсенальна».

Колишня резиденція імператорської родини — Маріїн­ський палац — упродовж останніх п’ятдесяти років слугує місцем для урядових прийомів. На відміну від локацій, які пов’язують з історичними подіями, парк і бароковий палац XVIII сторіччя виконують у весільній фотосесії суто декоративну роль. Споруда Парламенту України, що роз­ташована впритул до палацу, увагу молодят і фотографів привертає рідко.

Шоколадний будинок (7)

(Вулиця Шовковична — частина Липок, місцевості, що історично є найбільш престижною в місті. Забудова пе­реважно складається з маєтків кінця ХІХ — початку ХХ ст., що належали професорам, чиновникам, банкірам.)

Будинок, де був перший в Києві Палац одружень. Зве­дений у 1901 році як приватний маєток відомого на той час фінансиста. Гастрономічні асоціації пов’язані з ко­льором і фактурою фасаду, що нагадує шоколадну плит­ку. До того, як у приміщенні почали реєструвати шлюби, тут розміщувалося Товариство культурних зв’язків із за­рубіжними країнами.

Палац одружень проіснував у приміщенні з 1960 до 1982 року. Переїзд з центру на околиці міста нібито від­бувся після того, як поряд — у будинку на Шовковичній, 26 поселився перший секретар Компартії України Володи­мир Щербицький. Святкові сирени весільних автомобілів відволікали чиновника від роботи.

Сьогодні Шоколадний будинок є місцем проведення

Концертів і виставок.

Центральний Палац урочистих церемоній (8)

(Проспект Перемоги, на якому стоїть будівля, свою назву отримав у 1985-му під час святкування 40-річчя перемоги у Другій світовій війні.)

Дістатися до Центрального Палацу пішки від вул. Шов­ковичної швидко не вийде, доведеться йти щонайменше годину. Шлях довгий, але прямий — по вул. Круглоунівер- ситетській спуститися до Бессарабської площі, через підземний перехід вийти на бульвар Тараса Шевченка (з пам’ятником Володимиру Леніну), який за декілька кіло­метрів перейде у проспект Перемоги. Альтернативою пі­шій ході будуть чотири зупинки метро — від станції «Хре­щатик» до «Політехнічного інституту» або маршруткою № 433 від бульвару Шевченка.

Палац було збудовано напередодні літніх Олімпій­ських ігор 1980 року в Москві, тому вочевидь у стрім­кому силуеті споруди має прочитуватися відомий девіз «Швидше, вище, сильніше!». У народній топонімії палац відомий як «бермудський трикутник» завдяки своїй фор­мі. Хоча назва також навіює асоціацію між шлюбом і паст­кою, з якої не можна вибратися.

Широкі сходи, що ведуть до парадного входу, дають змогу вмістити на груповому фото декілька сотень гос­тей весілля. Всередині палацу раніше була зала Слави героїв Великої Вітчизняної війни. Якщо непомітно приєд­натися до однієї з груп друзів і родичів наречених — мож­на стати свідками урочистої церемонії.

Станіслав Цалик письменник-краєзнавець, автор книжки “Киев: конспект 70-х”

Шарм і неповторну атмосферу Києва впродовж століть творили представники ба­гатьох національних громад. Це — крім укра­їнців — поляки, євреї, росіяни, білоруси, нім­ці, татари, греки, чехи, італійці, французи, швейцарці, австрійці, болгари, угорці, вір­мени, молдавани, грузини, азербайджанці, узбеки, корейці, асирійці, караїми, цигани та інші. Примруживши око, можна розгледіти у старому Києві Німецьку вулицю, Німецьку слободу, Єврейський базар, місцину Татар­ка, татарський ринок Шурум-Бурум, урочи­ще Угорське…

Кожна громада мала власні святині — грецький монастир, лютеранську кірху, ка­толицькі костели, юдейську синагогу, кара­їмську кенафу — і благодійні, культурницькі та спортивні товариства, навчальні заклади

— Римо-католицьке благодійне товариство, Чеське благодійне й просвітницьке товари­ство ім. Я. Коменського, Південно-Західне німецьке товариство, Товариство догляду літніх бідних євреїв м. Києва, Єврейське по­чаткове училище для хлопчиків, Польське гімнастичне товариство, Союз рівноправ­ності польських жінок. У кожній громаді були

Свої генії і покидьки, свої багатії і злидарі… Хай там як, кожна громада докладала зу­силь, щоб Київ ставав цікавішим, сучасні­шим, зручнішим для життя.

Наприклад, італійська громада багато в чому сформувала неповторне обличчя Києва. Місто й досі прикрашають творіння зодчих Себастіано Браччі, Людвіка Станза — ні, Вікентія Беретті, Олександра Беретті. А скульптори Еміліо та Еудженіо Саля офор­мили фасади багатьох київських споруд, зо­крема Будинку з химерами.

Чеська громада навчила киян нової гри

— футболу (ось де коріння успіхів київського «Динамо»!), а також зробила вагомий вне­сок у розвиток економіки міста, побудував­ши великі підприємства, більшість яких (вже під іншими назвами) працюють і дотепер: «Радар», «Більшовик», «Червоний екскава­тор» тощо. Серед них, до речі, була єдина в Російській імперії фабрика гімнастичних приладів Вінцента Кашпара. Завдяки їй Київ перетворився на своєрідну столицю спорту і 1913 року приймав у себе І Всеросійську олімпіаду.

Німецька громада відкрила перші в Ки­єві приватні аптеки, дала місту найкращих лікарів і найвідоміших садівників. І досі на Пріорці зберігся топонім «Кристерова гір­ка» — там у ХІХ ст. Вільгельм-Готліб Кристер заснував своє уславлене садівництво та на­сіннєве господарство. А фірма іншого київ­ського німця Аманда Струве запровадила в місті вуличне освітлення (встановила газові ліхтарі) й збудувала міський водогін.

Караїмська громада була порівняно не­великою, проте саме її представники стали «тютюновими королями», які відучили киян нюхати тютюн, натомість привчили до цига­рок.

Швейцарська громада привнесла в жит­тя міста солодкі радощі — сухе варення, фруктові цукерки. Популярні донині конди­терські європейського гатунку з культом ароматної кави та можливістю безкоштовно читати свіжі газети заснували в місті київські швейцарці. Зокрема, на початку ХХ ст. кон­дитерська Бернгарда Семадені на Хрещати­ку була визнаним «брендом».

А ще добру пам’ять залишили по собі грецькі шовководи, асирійські чоботарі, польські хореографи, австрійські кінопро­катники, французькі винороби.

Зрозуміло, різні громади не жили відо­кремлено одна від одної. Вони перетинали­ся, взаємодіяли, співпрацювали, конкурува­ли (траплялися інколи й непорозуміння — від правди не втечеш). Але здебільшого стосун­ки були доброзичливими. Все ж таки кияни відзначалися мудрістю.

Лише один промовистий епізод. 1861 року славетний хірург Микола Пирогов, на той час керівник Київського навчального округу, звернувся до кількох заможних єв­реїв з проханням матеріально підтримати бідних студентів-одновірців, які навчалися в Київському університеті. Ось яку відповідь дав Абрам Бродський (дядько відомих ки­ївських цукрозаводчиків і меценатів Лазаря й Лева Бродських): «Было бы согласнее с требованиями настоящего времени, если бы люди состоятельные помогли бы людям нуждающимся без различия вероисповеда­ний. Я желаю содержать на свой счет двух

Недостаточных студентов Университета Св. Владимира — одного из христиан, а другого из евреев». Отакий він, Київ…

Маршрут>

Розпочнімо прогулянку з Лютеранської вулиці, яка не­квапливо йде собі вгору від Хрещатика до Шовковичної. Вона виникла в 1830-ті роки, а назву дістала від збудова­ної у 1850-х роках лютеранської євангелістської кірхи св. Катерини (1). В її садибі 1895 року німецька громада звела будинок чоловічого реального училища св. Ка­терини, а за п’ять років — будинок жіночої гімназії. Зго­дом Євангелістське благодійне товариство збудувало лі­воруч кірхи Будинок бідних (Лютеранська, 24; будівля не збереглася). В тому ж будинку заснувалося Євангеліст­ське жіноче товариство. Утворилося таке собі німецьке містечко.

Тож не дивно, що значну частину мешканців цієї вулиці складали німці. Зазирнемо, приміром, у довідник «Весь Кіевь» 1911 року. Серед власників будинків на Лютеран­ській бачимо Миколу Вальберга, Ернста Герзе, Карла Фішмана, Генріха Кіргейма та інших. Серед тих, хто ви — наймав житло в їхніх будинках, так само було чимало па-

Рафіян кірхи.

Щоправда, серед домовласників Лютеранської було й чимало караїмів — вони, на відміну від німців, гуртува­лися в нижній частині вулиці. Це пояснюється тим, що поруч (на початку вулиці, з парного її боку, а також непо­далік — на Хрещатику) були дві великі тютюнові фабрики, які належали караїмам, братам Когенам.

З приходом радянської влади німецьке містечко при­пинило існування. Натомість кірха від 1970-х років вико­ристовувалася як виставковий зал, а в часи незалежності її передано німецькій євангелістсько-лютеранській гро­маді Києва.

В напрямку Хрещатика вирушимо пізніше. А зараз на нас чекає вулиця Банкова, розташована поряд із кірхою. Пласка, коротенька (лише один квартал!), але політично вагома: саме тут розташована Адміністрація Прези­дента України (2). А навпроти неї — дивна споруда, яку кияни звуть Будинком з химерами (3). Це саме те, що нам потрібно.

Цю споруду збуду­вав у 1903 році один з найвідоміших київських архітекторів початку ХХ ст. Владислав-Лєшек — Дезидерій Городець — кий, представник поль­ської громади. Франт і майстер епатажу, він постійно дивував горо­дян своїми витівками.

То з’явиться на вулиці з мавпочкою на плечі, то, лякаючи коней і пішохо­дів, промчить Хрещати­ком на власній автівці — першій у місті.

А дивовижний будинок, рясно прикрашений цемент­ними зображеннями носорогів, слонів, жаб, морських чудовиськ, птахів та інших представників екзотичної фа­уни, архітектор збудував, якщо вірити міським легендам, побившись об заклад. Річ у тім, що відомий зодчий Олек­сандр Кобелєв, якому Городецький 1901 року розповів про нещодавню купівлю земельної ділянки на крутому схилі Банкової задля будівництва шикарного будинку, лише посміхнувся: «Да вы, сударь, сумасшедший! Только безумцу может прийти в голову такая идея». Городець­кий палко заперечив: він утілить свій намір у життя про­тягом лише двох років. І — дотримав слова! Вже в 1903 році влаштував для друзів вечірку у щойно зведеному будинку.

Творіння Владислава Городецького стало рекордсме­ном Києва за кількістю легенд. У них, як завжди, правда поєдналася з неймовірними вигадками. Подейкували, що численні скульптури екзотичних тварин, птахів і чудо­
виськ з’явилися, оскільки:

…дочка власника будинку втопилася в озері Чад, і споруду присвячено її пам’яті,

…будинок належить адміралу, який пішов у відставку й тужить за далекими мандрівками,

…архітектор у такий спосіб розрекламував новий бу­дівельний матеріал — цемент.

Кияни вигравали парі в гостей міста, розповідаючи, що в Києві існує дивний будинок — одночасно триповерхо­вий і шестиповерховий. Так, з боку Банкової споруда Го — родецького має три поверхи. Але! З боку площі І. Фран­ка — спустіться сходами, порахуйте! — їх аж шість.

У радянські часи будинок було націоналізовано, три­валий час його використовували як поліклініку для керів­ництва Радянської України. Нині тут резиденція Прези­дента України, де він приймає іноземних гостей.

Між іншим, творіннями Городецького також є дві куль­тові споруди, значущі для польської та караїмської гро­мад Києва, — костел св. Миколая і кенаса. В обох доля непроста: першу в радянські часи перетворили на зал органної музики, і тепер релігійна громада мусить ділити приміщення з музиками, а в другій відкрили ляльковий театр, згодом кінотеатр повторного фільму, нині — Бу­динок актора. Адже в місті майже не залишилося кара­їмів…

Ідемо далі Банковою вулицею. Ліворуч — імпозантний палацик (4), у якому вже багато років міститься Націо­нальна спілка письменників України. Це теж своєрід­на родзинка Києва — єдиний у місті маєток, який мав… розсувну стелю. Хто це влаштував і для чого?

Тут своя історія. Річ у тім, що садибу 1898 року придбав представник єврейської спільноти міста Сімха Ліберман.

Взагалі-то в ті часи євреям не дозволялося селитися на Печерську, а в аристократичному районі Липках — і пого­тів. Але Ліберман був не пересічним євреєм-ремісником, яких чимало тулилося в халупах на Подолі, а заможною людиною — купцем київської 1-ї гільдії. До неї прийма­ли підприємців, чий статок складав не менше 10 тисяч рублів. Звідки в шановного пана такі капітали? З цукру. Адже Ліберман був директором-розпорядником Това­риства Топорівського та Іванківського цукрового та ра­фінадного заводів, головою знаної в Україні «цукрової» династії.

Ліберман придбав цю садибу на розі Банкової та Ін­ститутської і заходився реконструювати одноповерховий будинок. Запрошений домовласником архітектор Воло­димир Ніколаєв надбудував другий поверх і, враховуючи побажання замовника, передбачив уже згадану розсув­ну стелю. Справа в тому, що восени під час юдейського свята Суккот кожен єврей має протягом тижня мешкати в курені з гілок, розташованому просто неба. Вихід, зна­йдений цукрозаводчиком, фактично став ноу-хау підпри­ємця: в спальні було зроблено спеціальну стелю — під час свята вона розсувалася, і Ліберман, не залишаючи ком­фортної оселі, спав просто неба.

Унікальна стеля існувала понад чотири десятиліття — до 1941-го. Під час війни палацик постраждав. Відтак, коли його реконструювали, колишню спальню Лібер — мана вкрили звичайною стелею. За другою версією, не вистачило грошей на відновлення розсувної. За іншою, будівельники не втямили, навіщо потрібна така дивина. За третьою… ну, не важливо, які ще є версії. Київ утратив одну зі своїх «фішок». Шкода.

Подивіться: Банкова не веде до банку — відомий ба­гатьом будинок Національного банку України розташо­ваний дещо праворуч. Звідки ж «фінансова» назва цієї вулиці? Може, на ній колись були банки, які тепер вже не існують? Теж ні.

Тут криється історія, пов’язана з польською громадою Києва. Контору Держбанку заснували 1839 року, першим її приміщенням був будинок відомого лікаря-офталь- молога Макса-Еммануїла Мандельштама на теперішній вул. Грушевського, 8. Кількість клієнтів і операцій по­стійно збільшувалася. Зростала й кількість персоналу. Настав момент, коли банківським службовцям стало за­тісно в зручному, але невеликому будинку. Почався по­шук більш просторого приміщення. Проте специфічним вимогам банківської установи жоден київський будинок не відповідав.

І тоді київська польська громада, поставивши інтере­си рідного міста на перше місце, подарувала Київській конторі Держбанку двоповерховий будинок Польського дворянського зібрання (нині — Інститутська, 9) (5). Цей будинок у стилі ампір і написом «Dvorzanska котІББца» на фасаді був чи не найбільшою тогочасною спорудою Киє­ва. Чудові інтер’єри й розкішна танцювальна зала роби­ли його привабливим для міської аристократії. Тут відбу­валися бали й маскаради за участю перших осіб губернії.

У 1905 році київська контора Держбанку переїхала у просторе сусіднє приміщення, збудоване спеціально для нього. Відтоді колишнє Польське дворянське зібрання використовувалося по-різному: тут були різні установи, а в останні радянські роки — житлові приміщення. Лише нещодавно будинок відреставрували й… передали Нац­банкові. Сусідній будинок — нині в ньому клуб Кабінету Міністрів України — було зведено у ХІХ ст. для Київської біржі. Своєю появою він завдячує двом представникам німецької громади Києва — Миколі Бунге та Олександро­ві Шіле.

Перший — відомий фінансист, професор Київського університету (тричі був його ректором), громадський діяч, майбутній міністр фінансів Російської імперії. Дру­гий — київський міський архітектор, якому Микола Бунге доручив проектувати будинок біржі й керувати зведен­ням. Біржа почала працювати в цих стінах 1873 року. Вона стала однією з перших тогочасних комерційних установ Києва й суттєво пожвавила фінансове життя гу­бернського міста.

Спускаємося Ольгинською вулицею на площу Івана Франка. Ліворуч — Національний академічний укра­їнський драматичний театр ім. І. Франка. Він працює тут з 1926 року. Проте будинок цей зведено на чверть століття раніше — в 1898 році, для першого в місті ста­ціонарного театру, створеного відомим антрепренером і режисером Миколою Соловцовим. Саме цьому пред­ставникові російської громади Київ завдячує появою од­нієї зі своїх візитівок.

Театр Соловцова був одним із найвідоміших драма­тичних театрів Російської імперії. А серед приватних

— найбагатшим. Вистави (йшли російською мовою) не поступалися петербурзьким, їх вирізняла серйозна ро­бота режисерів і акторів, тривалий репетиційний період (артисти мали час вивчити слова, натомість Соловцов чи не першим в імперії відмовився від послуг суфлерів — пу­бліку шокувала відсутність на сцені суфлерської буди), розкішні костюми й декорації. Крім того, театр вражав оригінальним репертуаром. Не в останню чергу тому, що його очільник Микола Соловцов писав п’єси — зокрема, для свого театру. А також перекладав п’єси закордонних авторів. До речі, славетний Антон Чехов присвятив Со — ловцову водевіль «Ведмідь».

Навпроти театру — затишний скверик, у центрі якого стоїть чавунний фонтан (6). Кияни звуть його «терме — нівським» — він виготовлений 1900 року на чавуноливар­ному заводі Олексія Термена. Цей киянин належав до потужного клану з французьким корінням (прізвище пи­салося Theremin), який володів старовинним гербом (дві оливкові гілки) й девізом («Не більше, не менше»). Одним з родичів Олексія був легендарний Лев Термен — винахід­ник охоронних сигналізацій, першого електронного му­зичного інструмента (терменвокса), підслуховувальних пристроїв, радіокерованого безпілотного літака.

З цим фонтаном (колись їх було чимало в місті, а нині залишилося кілька) пов’язана цікава історія, яка, зі сво­го боку, давно вже перетворилася на міську легенду. Кажуть, на заводі Термена працював майстром дуже неприємний чолов’яга, який постійно сварив підлеглих, прискіпуючись до їхніх реальних чи вигаданих проколів. Робітники не любили його і дали прізвисько «фараон».

Коли завод саме готувався відливати ці фонтани, «фа­раон» замірявся піти у відпустку — хтось з його родичів одружувався абощо. Словом, знадобилося йому на кіль­ка тижнів поїхати з Києва. Начальство не заперечувало, але поставило умову: він має все підготувати для ливар­них робіт.

Нарешті «фараон» поїхав. В останню мить робітники змінили у ливарній формі обличчя маскаронів, з пащі яких ллється вода, — вони «чомусь» стали схожими на ненависного шефа. Такою була помста за багаторічні знущання. Фонтани відлили й встановили. Тим часом майстер повернувся додому. Побачив, що місто регоче з нього — кияни одразу зрозуміли, на кого схожі чавунні обличчя на фонтані.

Повертаємо на вул. Архітектора Городецького. На розі вул. Заньковецької височить кутовий будинок, який колись належав купчисі Марії Поштар (Архітектора Го­родецького, 10). Будинок був прибутковим — власниця здавала приміщення в оренду. Одним з орендарів був відомий у місті видавець Семен Богуславський, який за­мешкав тут з дружиною й двома синами. Книжками цьо­го видавця цікавилися навіть такі городяни, які взагалі не мали схильності до читання. Адже саме Богуславський видавав необхідні кожній київській родині адресно-до­відкові щорічники «Весь Юевъ», де містилися адреси й телефони урядових і муніципальних закладів, компаній, громадських організацій, приватних осіб, річні календарі (православний, римо-католицький, євангельсько-люте­ранський, єврейський), довідкова інформація, науково — популярні відомості, тарифи пошти й залізниці, розміри податків, рекламні оголошення і навіть алфавітний по­кажчик мешканців Києва! Видавництво було зареєстро­вано за тією ж адресою, що й мешкання.

Перед цим такі щорічники випускав Давид Трахтен­берг, власник друкарні на вул. Трьохсвятительській, 5. Але обсяги інформації катастрофічно збільшувалися, так само й реклами, і за кілька років друкар зрозумів, що цією роботою має займатися окреме видавництво. Його ж справа — друкувати. Партнером згодився стати Богус —

Лавський, який всю інформаційно-довідкову й рекламну частину поклав на власне видавництво. Ну а друкувалися щорічники, як і раніше, в друкарні Трахтенберга.

Крім того, Богуславський у співпраці з Трахтенбергом випускав «Ежегодник по сахарной промышленности», «Иллюстрированный путеводитель по Киеву», «Киевский народный календарь Юго-Западного края», «Спутник пассажира по Днепру» тощо. Отак і сталося, що вкрай необхідною для Києва довідковою літературою городян забезпечували представники єврейської громади. Їхня праця стала в пригоді всім киянам.

Майже навпроти будинку, в якому мешкав Семен Бо­гуславський, бачимо дім із вишуканим фасадом (Архітек­тора Городецького, 9). Його збудував 1901 року «король підрядчиків», купець 1-ї гільдії Лев Гінзбург для власних потреб. Будівельна контора Гінзбурга звела в Києві чи не всі «брендові» споруди: Оперний театр, Педагогічний музей, корпуси Політехнічного інституту, Академічний український драматичний театр ім. І. Франка, Театр опе­рети тощо. Послуги контори Гінзбурга були недешевими, проте якість — відмінною. Також роботи завжди завершу­валися того дня, який був передбачений контрактом. У часи, коли переважна більшість забудовників будувала в кредит, своєчасне виконання будівельних і оздоблю­вальних робіт було надзвичайно важливим фактором.

Кажуть, розкішний фасад будинку Гінзбург зробив як рекламу своєї будівельної контори. І це справді вража­ло (та й тепер виглядає привабливо). Проте підприємець у цьому будинку-красені не мешкав: два нижні поверхи віддав в оренду магазину меблів, а квартири на вищих поверхах — приватним особам. Сам будівельний під­рядчик жив у іншому своєму будинку — на Інститутській вулиці. То був найславетніший київський хмарочос (нині на тому місці готель «Україна») (7). Дві живописні садиби зв’язував ажурний місток, утворюючи таким чином своє­рідне «містечко Гінзбурга».

А тепер давайте на хвилинку залишимо симпатич­ну вул. Архітектора Городецького й подивимося на пам’ятник Владиславу Городецькому (8). Він розташо­ваний не на вулиці його імені, а поруч — у Пасажі. Отже, пройдіть кільканадцять метрів парним боком вул. Зань — ковецької та заверніть в арку направо. Нарешті, ось і він сам — бронзовий, але ніби живий. Судячи з фотографій, надзвичайно схожий. У своєму «фірмовому» капелюсі, з трохи іронічним поглядом. Сидить за столиком, насо­лоджується кавою. Поруч — книга «В джунглях Африки. Дневник охотника», яку Городецький написав про свої мисливські пригоди. Адже він був завзятим мисливцем, їздив на сафарі.

Трохи ліворуч є арка — вона веде у двір. Поверніть пра­воруч, стежка виведе у невеличкий скверик. На проти­лежному боці вулиці — кінотеатр «Україна».

Кінотеатр відомий хоча б тим, що в ньому 4 вересня 1965 року відбулася прем’єра легендарного фільму «Тіні забутих предків». Ця стрічка Сергія Параджанова стала найтитулованішою картиною українського кінематогра­фа — здобула 28 нагород на міжнародних кінофестивалях у двадцять одній країні (про це є запис у Книзі рекордів Гіннесса). Режисер дістав телеграми з вітаннями від кла­сиків світового кіно — Федеріко Фелліні, Акіри Куросави, Жана-Люка Годара, Мікеланджело Антоніоні. Серед київ­ських вірменів Параджанов став найвідомішим.

Скандальна прем’єра «Тіней забутих предків» стала початком шляху на Голгофу не лише самого режисера (відтоді не зняв у Києві жодної стрічки, а в грудні 1973-го був арештований у своїй київській квартирі), але й літе­ратурознавця Івана Дзюби, який зі сцени повідомив про початок арештів серед львівської інтелігенції, і присут­нього в залі поета Василя Стуса, і багатьох інших борців за справедливість.

У сусідньому будинку міститься Національна музич­на академія — кияни й досі звуть її консерваторією. А на початку ХХ ст. тут містився готель «Континенталь». У ньому орендувала торговельні приміщення чеська фір­ма «Лаурін & Клемент». Вона «посадила» киян на автів — ки власного виробництва з емблемою L&K. Ці машини зажили популярності на всіх континентах, а сама фірма була найпотужнішим автомобільним виробником Ав­стро-Угорщини. Автомобілі, про які йдеться, вам добре відомі, адже з 1925 року вони випускаються під маркою «Шкода».

Виходимо на Майдан Незалежності. Головну площу України перетинаємо в напрямку вул. Інститутської. За скляною конструкцією, що її кияни жартома назвали Дні- прогес, є вихід на мостик. Зупиніться посередині — звід­си відкривається гарна панорама старого міста з банею Софійської дзвіниці.

Таких-от невеличких мостиків у Києві небагато. Най­більш відомий — над Петрівською алеєю, зроблений за проектом Євгена Патона. Мостик над Інститутською — найновіший (9). Він продукт уже ХХІ століття. Його ав­тором є представник російської громади міста зодчий Сергій Бабушкін. У 1996-2003 роках він був головним ар­хітектором Києва. Щоправда, його діяльність на цій по­саді й досі викликає палкі дискусії.

А будинок, до якого веде мостик, старші люди й досі звуть Жовтневим палацом (10). Хоча насправді його зведено задовго до настання радянської влади — 1843 року, для Інституту шляхетних панянок. Цю архітектурну перлину спроектував далекий попередник Бабушкіна — італієць Вікентій Беретті, який у першій половині ХІХ ст. був головним архітектором Києва. Він спроектував низку «знакових» для міста споруд (наприклад, червоний кор­пус університету) і вулиць (теперішній бульвар Т. Шев­ченка, продовження вул. Володимирської від Золотих воріт до університету тощо), розпланував ботанічний сад, а також розробляв генеральний план міста.

> Маршрути

Артем Франков

Головний редактор журналу

“Футбол”

Що таке справжні футбольні місця? Куди прагнутиме футбольний уболівальник, що­йно потрапить у місто, зустрітися з яким ра­ніше його не сподобив Господь?

У нас не настільки добре розвинена алко — футбольна культура, пов’язана з географі­єю, щоб рекомендувати місця для бурхливо­го перегляду футболу в компанії однодумців (зрозуміло, при неодмінному і щедрому роз­пиванні напоїв, зазвичай — пива, хоча горілку та віскі теж ніхто не відміняв). Утім, при вели­кому бажанні — без проблем. Можна почати з «О’Брайанса», продовжити «Че Геварою» і на завершення відвідати «Пільзнер бар»… Упевнений, що прив’язка різних місць, де можна випити і попоїсти, до футбольної теми згодом лише зростатиме — аж до появи закладів під гаслом «у нас точно немає нія­кого футболу!».

Однак попри все ми ставимо перед со­бою інше завдання — сказати кілька слів про ті місця, площі та тривимірні об’єкти, між якими можна провести криві та прямі нашої футбольної — і не тільки! — пам’яті. Куди по­трібно просто прийти, можливо, шанобливо завмерти на кілька хвилин і уявити, які фут-

Больні битви тут розгорталися, які герої вер­шили свої подвиги і які невдахи переживали мить свого падіння, які нові зірки весело за­палювалися і які старі зірки сумно згасали, як вибухав у єдиному пориві вщерть забитий людьми стадіон. Або, навпаки, зловісно за­мовкав. Історія нікуди не щезає, вона живе поруч із нами і жорстоко карає тих, хто не­хтує нею. Щонайменше бідністю думок, знань, емоцій. Бо кожна травинка — не кажу­чи вже про камені! — в таких місцях має свою історію і свою пам’ять. Потрібно лише вміти правильно доторкнутися до неї, налаштува­тися на потрібний лад, і тоді…

Київ — напрочуд багате місто в сенсі фут­больних традицій. Безумовно, ми не Лон­дон, але запросто можемо позмагатися з рештою міст. Щоправда, необхідно при цьо­му пам’ятати, що столичний статус завжди допомагає вибратися на перший план, м’яко кажучи, використовуючи ресурси інших ре­гіонів. Бо ж як у нас було?

Навіть якщо припустити, що 1894 рік і справді став датою початку українського футболу (коли у Львові гімназисти протягом шести хвилин незрозуміло на якому майдан­чику і за якими правилами поганяли у м’яча і навіть загнали його у ворота), то доведеться визнати, що справжній розвиток футболу в Україні (точніше, на території сучасної Украї­ни) розпочався дещо пізніше.

Перше десятиліття ХХ століття якраз можна вважати початком. Тут вже повно­кровно, зі справжніми матчами, створенням футбольних ліг та проведенням чемпіонатів зі «спорту № 1» приєднуються Харків, Юзів — ка (далі — Сталіно й Донецьк), а також Київ.

Щоправда, тривалий час тон у футболі (язик ще не дуже повертається назвати його віт­чизняним — радше російським, а згодом радянським) задавав зовсім не Київ. Хар­ків, який дуже любить власне звання першої столиці, незмінно вигравав чемпіонати рес­публіки, в тому числі перший (1921) і другий (1922), коли Україна формально ще була не­залежною державою і не входила до складу СРСР. І лише з 1934 року — наче хтось наказ віддав! — гравці, а з ними і футбольне життя, потягнулися до Києва!

Так-так, перемістили столицю УРСР, Укра­їнської Радянської Соціалістичної Республі­ки… Ось тут київське «Динамо» і в ріст піш­ло, та так, що в першому ж чемпіонаті СРСР посіло друге місце (1936), поступившись лише московським одноклубникам. Надалі головна столична команда, назавжди від­тіснивши земляків з «Желдора» / «Локомо­тива», гідно представляла честь республіки на всесоюзній арені. Три десятиліття потому взагалі настане ера домінування київського «Динамо» в радянському футболі, і тільки з розвалом країни це закінчиться.

Можна сказати, що зміна галявин і босо­ногого футбольного дитинства на організо­ваний, ВЕЛИКИЙ спорт сталася в 1923 році, коли за ініціативою комісара Лайоша Гавро в Києві збудували, як він тоді називався, «Чер­воний стадіон» імені товариша Льва Троць — кого — прообраз майбутнього НСК «Олімпій­ський». Тоді ж виникло і футбольне поле на місці нинішнього стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського, а трохи пізніше ста­діони та майданчики виникали як гриби піс­ля дощу. На жаль, мало які з них збереглися до сьогодні — лише головні. І якщо будь — хто зможе вказати вам дорогу до стадіону «Динамо» або «Олімпійського», то значно менше народу пригадає, де розташований знаменитий, проте абсолютно занедбаний «Старт», що належить сьогодні невідомо кому.

А вже якщо попросити показати стадіон «Зеніт»?! Про що й говорити, якщо багато хто переконаний, що горезвісні «матчі смер­ті» (для більшості він залишається єдиним «матчем», хоча їх зіграли з добрий десяток) відбувалися на «Олімпійському», — ця помил­ка навіть увійшла в документальний фільм з історії стадіону.

Але ж нам доведеться показувати і пред­ставляти все це багатство і різнобарв’я чис­ленним іноземцям не тільки в 2012 році, але й далі! Про що ж ми зуміємо їм розповісти, якщо самі до ладу не уявляємо, що в нас, де і чому?

Утім, досить нарікань. Краще перейдімо до прокладання конкретних маршрутів. І розпочнемо, звичайно ж, із найвеличнішого з великих — Валерія Васильовича Лобанов — ського, корінного киянина, який уособлював чи не весь столичний футбол, більшу части­ну українського і значну частину радянсько­го. Знову ж таки, якщо запитати пересічного вболівальника, а чого саме українські коман­ди досягнули без Лобановського, є підозра, що він зреагує далеко не одразу. Бо легенда понад усе, а масштаб досягнень і самої фі­гури метра футболу такий, що в пам’яті він назавжди залишився овіяним славою, непе­реможним і… кимось на зразок небожителя.

Однак вся його кар’єра мала стосунок до

Цілком конкретних столичних місць, які й за­раз гріх не відвідати.

Маршрут>

Стежина Лобановського

Для початку вам, мабуть, не обійтися без автомобіля. Або хоча б екскурсійного автобуса.

Стадіон «Динамо» ім. Лобановського, НСК «Олім­пійський» (колишній Республіканський стадіон), база «Динамо» в Кончі-Заспі — всі вони й досі пронизані духом найвеличнішого з тренерів України. Спочатку він грав і тренувався на них, потім — тренував, прославляю­чи клуб, республіку, себе і своїх гравців. І на «Динамо», і на клубній базі весь час складається враження, що сам Валерій Васильович ось-ось важкою ходою з’явиться на полі і присяде на лавку, а навколо нього завирує фут­больне життя, кероване часом одним лише його погля­дом… Нині на стадіоні «Динамо» (1) почали проводити екскурсії, і, повірте, вони багато що можуть розповісти! А пам’ятник Тренеру (2), встановлений біля входу на стаді­он, одразу за колонадою, давно став міською пам’яткою і місцем паломництва уболівальників усіх клубів, міст і країн. Біля нього навіть можна посидіти на лавці, подума­ти про вічне, не лише футбольне.

У 2002 році ховали Лобановського всім Києвом. Ка­жуть, близько двохсот тисяч людей чи то побували на «Динамо», прощаючись із покійним біля труни, встанов-

Леної коло лівих футбольних воріт в чаші стадіону, чи то вишикувалися вздовж вулиць, коли за ним йшов траур­ний кортеж… Напевно, не залишилося киянина, який не побував би біля могили метра на Байковому кладовищі (3). Та що там кияни! Ваш автор, який на той час лише п’ять років як перебрався до столиці, нервово ковтав сльози і проклинав недолугі слова, які примудрився ви­мовити метру!

І зараз щоразу плачу поруч з ним. Могила зовсім не­далеко від центрального входу, треба лише пройтись алеєю — прямо, прямо, а тоді ліворуч від вас з’явиться дещо помпезна споруда, пам’ятник на могилі Лобанов­ського. В уяві одразу зрине колонада біля входу на ста­діон «Динамо», зовсім не випадково названого на честь тренера. І що б там не зробили клуб, місто, країна на честь ВВЛ, це не буде надмірністю. Він, його праця, його справи назавжди з нами. І поки живий останній уболі­вальник «Динамо» і збірної України, буде жити пам’ять про Лобановського.

А по дорозі, праворуч, не пропустіть на Байковому скромний обеліск на честь Володимира Васильовича Щербицького — людини, яка упродовж багатьох років очолювала компартію України і була першою особою республіки. Він був фанатично відданий футболу та київ­ському «Динамо», і в кожному українському спортивному успіхові 1960-1980-х років є його чималий внесок. Утім, як і всій нашій країні, нам варто лише придивитися як слід і не вдавати склеротика, для якого життя раптом старту­вало з часу здобуття незалежності в 1991 році. Щербиць — кого звинувачують в багатьох гріхах, але він був розум­ним, чесним і безкорисливим. А значить — унікальним.

Після прогулянки кладовищем давайте перемістимо­ся до центру міста. Київ дуже великий, і тут є стільки всьо­го! До слова, досвідчений екскурсовод зуміє будь-який маршрут зробити футбольним — мовляв, тут був стадіон, а тут жив такий-то, а тут зірка нашого нападу зустріла своє перше кохання. Рідне місто не просто можна, але й потрібно любити, перетворюючи кожен його квадратний метр на живу, а не на абстрактну пам’ять. І зараз ми про­довжимо наш маршрут зовсім в іншому місці.

Це стежина «матчу смерті». А точніше — Другої світо­вої війни. Ця тема незрівнянно багатша і ширша, вона дає привід для глибшої та більш повчальної розмови. Про патріотизм і зраду, про чужих і своїх, про ворогів і соратників, про звичайних людей, які в будь-яких умовах усього лише хочуть жити.

Середньостатистичний іноземець, що приїжджає до Києва, переконаний, що колись тут відбувся сумнозвіс­ний «матч смерті». Міфи взагалі підкуповують своєю мо­торошною простотою, помноженою на героїзм учасни­ків — мовляв, київське «Динамо» змусили вийти на матч зі збірною німецьких ВПС («люфтваффе»), наші змагалися з ними й вели в рахунку. Тоді в перерві їх попередили, щоб не надумали вигравати, інакше… А динамівці взяли та й виграли, вразивши окупованих киян, які отримали ковток свободи. За що команду одразу ж заарештували й пове­ли на розстріл. Про це написано багато книжок, у тому числі й на Заході. А у них так: якщо щось написане пером, то вже ніякою сокирою не вирубаєш зі свідомості! Це ми ще більш-менш уміємо сприймати інформацію проти­лежного змісту і тому принаймні чули, що дослідження 1990-х років явили на світ Божий зовсім іншу картину ки­ївського футболу 1942 року. Більше того, виявилося, що і при Союзі був слідчий КДБ (!), який вимагав припинити галас довкола «вигаданого» подвигу.

Утім, історія ця буде захоплювати і вабити, як і раніше. Тому кожного, хто бажає більше дізнатися про події в той страшний час, потрібно послідовно запросити щонай­менше до трьох місць.

НСК «Олімпійський»

Слід неодмінно пояснити, що ніякі примари «матчу смерті» цим стадіоном (4) не блукають, кому б вони там не ввижалися. Радянська влада не встигла відкрити но­вий стадіон, 22 червня 1941 року замість матчу «Дина­мо» — «Червона армія» (так-так, саме так тоді називався всім відомий ЦСКА!) на Київ упали перші бомби…

Зате окупаційна влада урочисто презентувала новий стадіон — менше ніж за рік, 12 липня 1942 року, відбулося офіційне відкриття «Всеукраїнського стадіону». На ньому проводила свої матчі одна з київських команд тих років

— «Рух», щоправда, ми не володіємо фактами, чи там ко­мусь чимось погрожували.

Під час відступу в 1943-му німці добряче розорять стадіон, майже не пошкоджений бомбардуваннями, — просто вивезуть з нього все, що зможуть, а щось просто розламають. Тому доведеться витратити чимало сил, ко­штів і часу, щоб наново презентувати стадіон, тепер уже «Республіканський» імені М. С. Хрущова. Це станеться 25 червня 1946-го, і в матчі-відкритті київське «Динамо», що грало в дуже ослабленому складі, поступиться столично­му ЦДКА 0:4. Але це вже дещо інша історія.

Нам варто ще зазирнути на стадіон «Динамо» іме­ні Валерія Лобановського і пройтися від службового входу до адміністративної будівлі, що плавно переходить у трибуну. Ліворуч на алеї, біля самого місця розвороту VIP-автівок, які заїжджають на подвір’я, височіє строгий монумент — вирубані в скелі фігури чи то футболістів, чи то бійців. Вважатимемо його присвятою всім динамів — цям, що загинули в роки Другої світової. Втім, тут у роки війни теж ніяких «матчів смерті» не відбувалося. Стадіон тоді відчутно занепав, і зовсім не випадково під час ре­конструкції у 1990-х під біговою доріжкою знайшли кілька невибухлих авіабомб.

То де ж вони грали? Адже вже досить давно і чітко ви­значено, що команда «Старт» (а саме її оголосили учас­ником того самого «матчу») провела щонайменше 10 поєдинків. Перший з них, коли команда іменувалася ще просто «Хлібозавод» («Старт» сформував чех Кордик, киянин, якого німці визнали «фольксдойче» і призначи — ли директором хлібозаводу № 1, що на вулиці Дегтярів — ській), справді відбувся на «Республіканському-Всеукра — їнському», але зустрілися тоді лише українські команди

— «Хлібозавод» розгромив «Рух» з рахунком 7:2. Далі ко­манда «Старт» грала виключно на стадіоні, який німці іменували «Зеніт».

Ось у якої спортивної споруди в Києві воістину тра­гічна історія! Вона полягає хоча б у тому, що належним чином про цей стадіон і не розповіси — він нікого особли­во не цікавив, бо на ньому серйозні колективи не грали. Київське «Динамо» виступало на стадіоні «Динамо» або на «Республіканському», а тому, як би цинічно це не зву­чало, саме 1942 рік став зоряним для стадіону «Зеніт». Або для «Авангарду». Або для «Суднобудівника». Або «Старту», як його остаточно назвали в 1981 році на честь команди, чий виступ здійняли на щит і зобов’язали вва­жати подвигом.

Усього «Старт», який грав у червоних футболках (ін­ших не знайшли!), провів на «Зеніті» дев’ять поєдинків (принаймні відомо про дев’ять) і виграв усі. Громив укра­їнців, угорців та німців, матчі відбувалися в досить теплій, мало не дружній атмосфері, а арбітра звинувачували хіба що в симпатії до «Старту» — мовляв, дозволяв йому грати дуже грубо. 6 серпня на бій з непереможним «Стартом» вийшла команда <^Іакеії», до складу якої входили солда­ти й офіцери німецьких військ протиповітряної оборони, а також льотчики та працівники київського аеродрому.

Це ж наскільки хвору уяву треба мати, щоб не лише побачити в ній збірну всіх німецьких ВПС, але ще й при­писати цьому збіговиську любителів якісь надзвичайні футбольні здібності! <^Іакеії» був переможений і в пер­шому матчі — 5:1, і через три дні в більш рівній і жорсткій боротьбі — 5:3.

16 серпня «Старт» знову розгромив «Рух» 8:0, а на­ступного дня більшість його гравців були заарештовані. Трьох — Клименка, Кузьміна і Трусевича — розстріляли в Сирецькому концтаборі, чіткої картини і причини їхньої страти немає, бо показання свідків різняться, а деякі до­кументи ще чекають на пильних дослідників. Четвертого

— Коротких — звинуватили в тому, що був офіцером НКВС, його закатували в гестапо. При спробі втечі застрелили Ткаченка. Решта гравців правдами й неправдами зуміли згодом вирватися на свободу. Далі на них чекала дуже різна доля…

Ніякого очевидного зв’язку між спортивними змаган­нями, їх результатом і загибеллю футболістів не встанов­лено. Можливо, нас чекають нові відкриття в цій справі, але, ймовірно, вони стосуватимуться лише уточнення вже відомих обставин.

Нині стадіон «Старт» (5), загублений між київськими вулицями (він розташований на розі вулиць імені героя війни гвардії старшини Шолуденка і маршала Рибалка), абсолютно не становить інтересу.

Таких місць чимало у містах України, і лише черговий монумент — колона, увінчана атлетом, що розтоптує орла (здогадайтеся, якого саме і з якого приводу), виокрем­лює його серед інших. Тих, яких викинуло на узбіччя жит­тя в цілому і спорту зокрема.

Свого часу ширилися чутки, що на стадіон «Старт» накинув оком «безпритульний» київський «Арсенал», і ці чутки не могли не радувати, адже угода могла стати вза­ємовигідною, підштовхнути одного і повернути життя ін­шому. Потім з’явилося повідомлення, що стадіон з усіма тельбухами за копійки продали якимось запопадливим забудовникам, і легенда ось-ось припинить існування. Проте «Старт» і досі стоїть. Якщо трохи напружитися, то можна побачити величезний знак питання, що нависає над ним. Вимагають повернути його київській громаді, але значно важливіший для нього реальний господар, бажано футбольний. Може, і станеться диво. А раптом воно вже сталося, коли ви тримаєте в руках цей путів­ник?!

Якщо ж ні, то вам доведеться просто викреслити ці кілька абзаців і один пункт призначення зі своєї подо­рожі. Що ж, у цьому навіть є щось втішне: не доведеть­ся блукати і роз’їжджати у вічних заторах. Але все ж таки з Байкового — приїздіть сюди. І трошки поміркуйте про те, що означає латинський вислів sic transit gloria mundi. І про інші мудрі заповіді.

«Стежина» Євро-2012

А тут усе і просто, і складно водночас. Просто — тому що знову доведеться повернутися на добре відомий вам НСК «Олімпійський». Зрозуміло, що він — лише єдність багатьох облич, і тому розумний відвідувач зуміє упіймати одним махом усіх його «зайців». Але ось вам «єврооблич — чя» нового стадіону. Формально його тільки реконструю­вали, але насправді це новий стадіон, котрий використав деякі елементи конструкції свого попередника. Новий «Олімпійський» лише набуває своїх особливих рис, які неодмінно повинні бути у кожної футбольної споруди, і душа у нього з’являється тільки з плином часу та новими матчами й подіями.

Чудовий початок — товариський матч Україна-Німеч — чина, що відбувся у драматичній боротьбі і приніс роз­кішну нічию 3:3 — було покладено 15 листопада 2011-го, а далі… Все це відбувалося, можливо, й на ваших очах. А якщо залишилися таємниці, приховані від погляду ззов­ні, то працівники стадіону з задоволенням проведуть для вас екскурсію і покажуть усі потаємні куточки «Олімпій-

Ського»: роздягальні, «скай-бокси», конференц-зали, дворик, що прийшов на зміну знаменитому Мавритан­ському, готель «Шератон», який незбагненним чином ви­ріс у безпосередній близькості від стадіону.

Вони, звичайно, розкажуть про те, як відмовилися від абсолютно логічної ідеї побудувати новий стадіон на новому місці, подалі від суєти центру міста, як боролися хоча б за цей стадіон і прилеглу до нього Троїцьку площу, якими ударними темпами проводили реконструкцію і як у підсумку призначений для фінального поєдинку Євро — 2012 красень все ж зайняв відведене йому місце.

Ну а якщо у вас є час, натхнення і можливості, то зно­ву зазирніть на заміську базу київського «Динамо» в Кончі-Заспі (6). Сучасного і чудового вигляду вона на­була ще навесні 1998 року, і, повірте, там справді є на що подивитися — ціле футбольне місто, до речі, розташова­не в надзвичайно мальовничому сосновому бору, що су­сідує з Олімпійською базою. Особливо якщо поєднати це з поєдинком однієї з численних динамівських команд… Ммм!

Тільки пам’ятайте: Київ росте, будується, розвиваєть­ся, добре, що є куди і навіщо. А тому на карті неодмінно з’являтимуться все нові цікаві місцини, куди ми запрошу­ємо — і будемо запрошувати! — Вас, дорогий наш гість.

Повірте, пройшовши тими місцями, які ми вам пора­дили, і засвоївши інформацію, яку вам спробували до­нести, ви вже дасте сто очок вперед середньостатис- тичному громадянинові цієї чудової, але такої змученої держави; жителю цього такого древнього і славного, але прибитого до землі проблемами повсякденності міста.

Ласкаво просимо!

Проблема Києва, як, втім, і будь-якого пострадянського міста із заплутаним мину­лим, полягає у майже повній відсутності слі­дів власне цього минулого. Щось занепало і зруйнувалося, щось перекроїли та перебу­дували, щось просто кудись зникло — одним словом, минуле в Києві не берегли. Додамо до сумної картини і те, що місто, яке мирно жило тихим провінційним життям, таке собі класичне повітове місто Ы, на початку 1990­х несподівано для самого себе прокинулося столицею новоствореної держави, і з цією роллю ледве могло впоратися.

Завдяки величезній кількості людей, які переїхали до міста в пошуках хоч трохи кра­щого життя, Київ різко виріс, поширшав і на­бряк, але перетравити новоприбульців не спромігся, мегаполісом не став, і обличчя його, раніше принадне, хоча й старомод­не, трохи розплилося. Місто вкрилося мно­жиною нових забудов сумнівної естетичної цінності та не менш сумнівної якості — часто заради них було зруйновано унікальні старі будинки. Нинішній Київ — продукт специфіч­ний, нестійкий, схильний до саморуйнації, і хоча цікаві місця в ньому з’являються, нема

Жодних гарантій, що вони існуватимуть хоча б декілька років.

Звідси і пояснення наступного феноме­на: хоча в Києві, здається, відмітились усі хоч трохи помітні течії та рухи, особливого сліду в житті міста вони не залишили. Вони нечисленні, незначні і майже непомітні, вони швидко народжуються, але так само швид­ко вимирають та щезають. Були тут хіпі, були панки, були металісти. Одного часу в місті було чимало емо, але вони якось дуже швид­ко вийшли з моди. Більш-менш постійними залишаються готи.

Але попри все, у місті дивом зберегло­ся декілька атмосферних, дуже київських місць, улюблених та шанованих зовсім різ­ними людьми, і навіть з’явилися нові.

Почати можна з околиці міста — Лісового ринку (1), звалища одягу секонд-хенд та місця паломництва хіп — стерів, студентів, просто бідних людей, а також київських модників, які прагнуть знайти щось цікаве. Дістатися до цієї вінтаж-мекки і знайти її легко: треба їхати до станції метро «Лісова», а далі рухатися разом з потоком людей. Слід врахувати, що це місце дуже специфічне і жоден розсудливий путівник його своїм читачам не порекомен­дує, але ми ж не розсудливий путівник, тому радимо все — таки зазирнути сюди.

Видовище саме по собі досить апокаліптичне: купи

Одягу просто неба, скривлені залізні павільйони, гравій, пилюка. Іноді весь цей бедлам намагаються впорядкува­ти або просто знести (траплялись тут епічні бої між заго­нами міліції спецпризначення «Беркут» і підприємцями: перші використовували кийки, другі — лотки яєць), але поки що якось обходилось.

Принцип тут працює дуже простий: порпайся — і, мож­ливо, ти знайдеш скарб, або просто щось цікаве, напри­клад, кардиган Yves Saint Laurent за три гривні або плащ Burberry за десять доларів. Приходити краще у вівторок або в п’ятницю, коли на ринок потрапляє новий товар, але й у вихідні можна знайти щось непогане, особливо якщо прийти раніше. Окрім одягу та взуття, тут можна ку­пити англомовні книжки, постільну білизну, посуд, давню побутову техніку та іграшки — одним словом, повністю

Обставити житло.

Альтер-его Лісового ринку довгий час був Шуляв — ський ринок (2). Розташований на протилежному кінці міста, він виглядав дещо цивільніше, ніж Лісовий — на­скільки, звісно, це слово може бути застосоване для та­ких місць; речі тут були дорожчі, вибір гірший, але сам ринок був розташований під мостом, який перекинуто через проспект Перемоги, а тому мав хоч якийсь захист від дощу.

Шулявка вирізнялася расовою належністю продавців: більшість із них чорношкірі та франкомовні, багато й ара­бів, і всі вони віртуозно лаються російською і дуже напо­легливо заманюють покупців. Власне кажучи, люди в темі надавали перевагу Лісовому, хоча на Шулявці, подейку­вали, був непоганий вибір гірськолижного обладнання. Зараз перевірити це буде важкенько — після численних скарг та наїздів Шулявку прикрили. Віримо, що ненадов­го, але на момент друку путівника обставини складалися саме так.

На Лісовому є ще один суттєвий плюс: забігайлівка Хасана, який готує дуже смачні фалафелі — смажені кот­лети з бобового пюре, якими фаршируються половинки батона. Справді варто скуштувати, особливо якщо не дуже звертати увагу на всілякі вишуканості на кшталт дотримання санітарних норм. Прихильники цього кулі­нарного шедевра навіть створили на його честь сторінку на Фейсбуці. Невеликий скляний кіоск стоїть на самому початку ринку, і його легко впізнати за постійною чергою біля віконця.

Якщо доля привела вас на Лісовий в суботу і якщо це ще й остання субота місяця, то наступним пунктом вашої подорожі має стати Виставковий центр (3) — він розта­шований біля станції метро «Лівобережна», за п’ять хви­лин від метро «Лісова». Щосуботи тут проводиться так званий зліт любителів антикваріату — іншими словами, гігантська барахолка антикварних речей. Асортимент

— найрізноманітніший: від дореволюційних поштівок і журналів до срібних монет, від діапроекторів до порце­лянового посуду із радянською символікою. Книжки, прикраси, одяг — продається все. Публіка збирається яскрава і різнобарвна — від заповзятливих перекупників до звичайних ґав. Любить це місце один із українських президентів, Віктор Ющенко, який приходив сюди і коли мав офіс на Банковій вулиці, і тепер — зазвичай він скупо­вує старий селянський посуд.

Раз на місяць сюди з’їжджаються продавці зі всієї України, і в павільйоні навіть складно рухатися — такий там натовп. Щоб знайти щось по-справжньому унікаль­не, варто прийти о сьомій ранку. З другого боку, о першій зростає шанс купити щось за півціни — продавці з інших міст, не бажаючи везти назад нерозпроданий крам, гото­ві робити дуже суттєві знижки.

З Виставкового центру, якщо сісти на ту ж саму гіл­ку метро, можна дістатися до Гідропарку (4) — розва­жального парку на Венеціанському та Долобецькому островах між Дніпром та Русанівською протокою. Роз­важальним він був названий ще за радянських часів, що накладає певний відбиток на загальну естетику місця: напівбандитського вигляду кафе та ресторани, брудні пляжі, прокат старих човнів. Але тут є величезне трена — жерне містечко просто неба, прямо на березі Дніпра, створене десь двадцять років тому зусиллями інженера — ентузіаста.

Знайти це місце просто: коли виходите зі станції ме­тро «Гідропарк», поверніть праворуч, пройдіть до мос­ту, перейдіть його та спустіться до самого майданчика. Більшу частину обладнання зроблено з підручних мате­ріалів — використовувалися старі покришки, деталі вер­статів, якірні ланцюги (останніми приварено штанги, щоб їх не поцупили мисливці за металобрухтом). Займатися можна безкоштовно, хоча, звісно, ніхто не відмовиться від добровільного внеску на розвиток комплексу.

З Гідропарку червоною гілкою метро їдемо далі, на станцію метро «Театральна». Сюди ми повернемося ввечері, а зараз переходимо на станцію метро «Золоті ворота» та підіймаємося назовні. Через Ярославів вал дістаємося до перехрестя з вулицею Стрілецькою. Ліво­руч — одне з найстаріших київських кафе «Ярослава» (5). Навряд чи його можна назвати унікальним, дивовижним чи чарівним — звичайна радянська кав’ярня, але тут про­дають смачні пиріжки з різною начинкою, з собою та на місці. Запити можна какао чи кавою по-турецьки.

З «Ярослави» рухаємося вулицею Стрілецькою, нікуди не звертаючи. Перетинаємо кілька вулиць і виходимо на Велику Житомирську, де пірнаємо в арку. БЖ (6), вона ж Велика Житомирська, вона ж Пейзажна алея — одне із тих рідкісних міських тусівочних місць, яке існує із давніх — давен — десь із початку 1980-х років. Тоді затишну прогу­лянкову вулицю, точніше, навіть не саму вулицю, а сходи, що розкинулися на одному з київських пагорбів, — упо­добали всілякі неформали, хіпі, панки, металісти, а також просто школярі та студенти. Народ збирався, розсаджу­вався, співав, грав на гітарі, пив, фліртував та вбивав час із користю — інколи це виливалось і в якусь творчість, не в останню чергу завдяки романтичній атмосфері. Місце винятково красиве: з одного боку — порослі деревами пагорби та панорама Подолу і Лівого берега; з другого

— дворики Великої Житомирської, стіни старих будинків; із третього — Історичний музей та залишки фундаменту Десятинної церкви, першої кам’яної церкви в Київській Русі. А якщо трохи спуститися славнозвісними сходами, то вийдеш прямо на Андріївський узвіз, бруковану круту вуличку, альтер-его московського старого Арбату — без­ліч картин сумнівної якості, колоритні продавці, сувеніри; галереї та майстерні. Сюди ж додамо і Замкову гору, тут старе занедбане кладовище, багато вузьких стежок, луки і взагалі досить романтично.

Як не дивно, в епоху бурхливої комерційної забудови

БЖ якось вдалось уціліти, хоча декілька років тому ласий шматок спробували утилізувати, розпочавши зведення багатоповерхової будівлі навпроти сходів. Громадська спільнота (місцеві мешканці, археологи, художники, мит­ці, просто люди, які любили тут гуляти) розпочала акції протесту, і будівництво вдалося зупинити на самому по­чатку. Після чого силами тієї самої спільноти на місці не — створеної висотки було побудовано дитячий майданчик з гігантськими мозаїчними котами та зайцями, фонтаном та лавками. Далі — більше: нині на Пейзажній алеї роз­міщено парк інсталяцій, створених українськими скуль­пторами та дизайнерами, — це ціла галерея різних оригі­нальних лавок і декілька не менш оригінальних скульптур. Художню цінність проекту багато хто ставить під сумнів, але в будь-якому разі Пейзажка залишається магнітом для людей, які хочуть пройтися та гарно провести час — від мам із візочками до молоді з гітарами.

Від Пейзажної алеї, виходячи на вулицю Володимир — ську, можна дійти до парку імені Тараса Шевченка (7)

— він розташований навпроти червоного корпусу універ­ситету імені того самого поета. Місце приємне, прогу­лянкове, з купою старих дерев і зеленими газонами, а ще його уподобали шахісти, які зустрічаються в тому кутку парку, що ближче до перехрестя Володимирської та ву-

Лиці Льва Толстого. Більшість з них — люди немолоді та завзяті. Атмосфера тут зосереджена та азартна, баталії ведуться зазвичай до темряви.

Цей парк відомий і серед представників зовсім інших кіл — вечорами тут часто збираються геї.

Від парку Шевченка, рухаючись вулицею Пушкін — ською, за десять хвилин доходимо до станції метро «Те­атральна». По-перше, тут є досить приємне арт-кафе «Дім Бергоньє» (8), в якому вдень можна зустріти акто­рів Театру російської драми, інколи просто в гримі. А по­друге, в підземному переході на станції метро «Театраль­на» щовихідного, ближче до вечора, ось уже декілька років збираються жваві бабусі і дідусі. Старенькі прихо­дять сюди потанцювати. Відверто кажучи, пенсіонерам у Києві складно знайти собі місце для зустрічей — це одна з небагатьох точок. Музичний супровід забезпечує акор­деоніст, танцюють переважно вальси чи інші повільні тан­ці, спілкуються, знайомляться, радіють життю.

Помилувавшись життєрадісними пенсіонерами, пе­реходимо на станцію метро «Золоті ворота» і по Ярос — лавовому валу неспішно крокуємо до Львівської площі. Тут, на початку вулиці Воровського, в будівлі колишньої трамвайної диспетчерської працює бар «Фазенда» (9) (прим. — у всякому разі, в грудні 2011 року він там ще був). Дуже дешево, дуже просто та невибагливо. В меню тільки напої, бар відкрито з 8 вечора і до останнього від­відувача, грають діджеї, народ відривається.

Від «Фазенди» прямий шлях до клубу «ХііЬ» (10) — треба лише спуститися вулицею Смірнова-Ласточкіна та звернути з Нижнього валу ліворуч, після чого трохи пройти вулицею Фрунзе. Це один з перших і небагатьох київських клубів, розрахованих не на гламурну публіку, а на любителів якісної електронної музики. Всередині, в глухому бетонному підвалі, все просто і лаконічно: бар — на стійка, дві зали, підлога-стіни-стеля, багато кумедних персонажів. Раніше опівночі з’являтися там не варто.

У теплу пору року любителі відірватися під екстре­мальну музику можуть зайти під Московський міст (11) (він поєднує Петрівку та Троєщину, два київські спальні райони), де влітку працює відкритий нічний клуб. Два танцмайданчики просто неба, на піску, bass music, Дні­про поруч, дешевий алкоголь. Працює, звісно ж, до ран­ку.

Світанок можна зустріти на Трухановому острові (12), до нього звідси рукою подати. Незабудована зеле­на пішохідна зона, яку дуже люблять київські велосипе­дисти та романтичні пари, — місцями тут трохи брудно, але досі чарівно. Можна довго сидіти на березі та диви­тися на Дніпро, а можна пройти островом та вийти до Пі­шохідного моста (13) — він приведе до центру, цивіліза­ції і ранкової кави.

> Маршрути