Сергій Машкін

Графік, дизайнер, автор книжок “Хроники уходящего города” та “Заметки антигероя”

«Кинути брейк», «попрасувати Хрещатик», «Брод», «Бродвей». Гадаю, що повальна аме­риканізація назв центральних вулиць міст СРСР випливала з відчуття неусвідомленого протесту проти сірості радянського буття, засилля велетенських портретів радянських стовпів марксизму й кумачевих партійних гасел, які раніше виконували функції сучас­ної реклами. Америка ж з усіма її принадами була під звабливою забороною, а просунута частина населення займалася самонавію­ванням, знущально перейменовуючи офі­ційну мапу.

Народившись у центрі міста, я, мабуть, генетично всотав ставлення старшого по­коління з мого оточення до історичних назв вулиць. Більшість із них кияни вимовляли по-старому. Назвати, скажімо, вулицю Калі — ніна — Софіївською, Свердлова — Прорізною, Леніна — Фундуклеївською, а бульвар Шев­ченка — Бібіковським бульваром вважалося своєрідним шиком. Як дуля в кишені.

Я запрошую читача здійснити екскурс у спресовану тридцятилітню історію цен­тральної частини міста, прогулятися щойно политими і ретельно прибраними доріжка-

Ми, яких ще не окупували автомобільні пар­ковки. Не штовхатися в ошалілому натовпі приїжджих, а, дихаючи відносно чистим по­вітрям, прогулятися значущими місцями тієї епохи.

Маршрут>

На місці входу до метро «Площа Льва Толстого» — рес­торан «Кавказ» (1). Вікна були прикрашені модним тоді карбуванням. Зображені на ньому пишновусі горяни — вони пили, співали, пасли вівці, — закликали скуштувати смаколики східної кухні. Запиваючи сильно розведеним «Цинандалі» і бодяжним марочним «Тбілісі» переперче­не лобіо, шашлик із мороженої яловичини, недопечений хачапурі та інші наїдки, мирний слов’янський містянин налаштовувався на войовничий лад. Ресторан славив­ся груповими побоїщами. Втім, п’яні бійки були типовим явищем у всіх кабаках.

Ріг Толстого і Червоноармійської. На місці чергового бутика, перед входом у Пасаж, — павільйон «Соки — води» (2). Створена з неонових трубок, які ніколи не світилися, вивіска дивовижно нагадувала логотип Кока-Коли. Див­но, що ця ідеологічна диверсія (жарт художника із міськ — оформлення) залишилася не поміченою компетентними органами. Вивіска проіснувала аж до закриття крамниці.

Нинішній «Правекс-Пасаж» стоїть на місці «Комісі — онторгу» (3). Комісійних магазинів («комків») було два: взуттєвий та одягу. Нафталіновий запилюжений про­стір. Знайомі продавчині, що притримують закордонний ширвжиток. «Притримати» — слоґан радянської торгів­лі. У країні повального дефіциту — явище повсякденне. Продавець отримував за прихований, не виставлений на продаж крам переплату («вершки»), покупець ставав щасливим власником омріяного товару. Це стосувалося абсолютно всіх сфер торгівлі.

Просуваємося далі. Культовий осідок чоловічого на­селення. Дегустаційна розливайка «Троянда Закарпат­тя» (4) імітує винний погріб, це прохолодне, із запахом розчавленого винограду, тьмяне приміщення. Із вмонто­ваних у стіну діжок стражденний за помірну ціну отриму­вав необхідний заряд бадьорості. Особливий успіх мало «Іршавське», від якого тхнуло суничним милом. Кріплені вина в той час були набагато популярнішими, ніж горілка, коньяк тощо. Це пояснювалося ціною, відсутністю необ­хідної закуски (у кращому разі — цукерка), можливістю швидко заправитися на вулиці, не потрапивши за роз — пиття у неналежному місці на очі міліцейського патру­ля. Захопливо-заколисувальні бренди: «Рожеве міцне», «Плодоягідне» (сльози Мічуріна), «Сонцедар», «Рубін», «Портвейн 777», «Таврійський» і безсумнівний лідер — «Біле міцне» — назавжди закарбувалися в пам’яті стар­шого покоління.

Дійшовши до бульвару Шевченка, ми повертаємо лі­воруч. Заходимо у кафе «Українські страви» (5), дочірнє підприємство готелю «Україна». Невеличкий зал, оздо­блений панелями «під дуб», що асоціюється з кабінетом Коби, важкі меблі, на столах — герань. Одне з небагатьох місць, де подавали справжній український борщ із пам­пушками, в реальних глибоких полумисках, а не в сучас­них піалках, домашні котлети з гречкою та міцні напої, що відпускалися з невеликою націнкою. Кафе мало заслуже­ну популярність.

Працювало воно тільки у денні години.

Ріг Пушкінської та бульвару Шевченка — готель «Укра­їна» («Прем’єр-Палас»). Довжелезні коридори, встелені зеленими з червоною облямівкою килимовими доріжка­ми. Два буфети, на п’ятому і шостому поверхах, з малень­кими балкончиками, куди влітку допускалися посвячені. Бенкетна зала без вікон, яка нагадувала останній бункер фюрера, і, звісно, ресторан з літньою верандою і при­стойною кухнею. Улюблене місце відпочинку київських махлярів. Пізніше, на початку дев’яностих, відремонто­вана в барочному стилі зала стала штаб-квартирою зло­чинних угруповань.

Відрізок бульвару від пам’ятника Леніну до перехрес­тя Пушкінської називався «Алеєю пропащих» (6). На по­чатку сімдесятих — місце зустрічей молодіжної гіпової ту — сівки віком від 14 до 20. Це були безневинні збіговиська («сейшени») назагал непитущих і не схильних до хуліган­ства підлітків, патлатих, у вінках із кульбаб, з нашитими на коліна латками у вигляді сердечок, квітів і антиядер — ної символіки, що намагалися бути схожими на пасивних бунтівників Заходу. Всі вони десь навчалися, працювали, займалися винятково законною діяльністю. Поспілкува­тися ввечері з подібними до себе, послухати однолітка, котрий захоплено виконує на скрипці увертюру з ллойд- вебберівського «Суперстару», протистояти своїм вигля­дом офіційному стереотипу совєтікуса було для них най­більшим задоволенням, проте злочином ув очах влади.

Відрізок від Пушкінської до Хрещатика був прикмет­ний рестораном «Ленінград» (7), місцем, утім, вельми посереднім, розташованим на цокольному поверсі од­нойменного готелю.

Сучасному молодому читачеві важко собі уявити, що в будь-який радянський ресторан сторонньому відвіду­вачу потрапити було майже неможливо. Швейцар — від — ставник із бульдожою зовнішністю, лише впевнившись, що той, хто стукає у скляні двері, збагатить його затис­нутою в кулаці троячкою, милостиво відчиняв заповітні врата. Далі слід було, проминувши метрдотеля, домов­лятися з офіціантом «за стіл», сплачуючи йому тверду таксу («купку») окрім рахунку. Це була вторована схема проникнення до першого-ліпшого київського ресторану.

На сто метрів нижче — легендарна «Кафедра» (8). На­родна назва на початку сімдесятих закладу, що називався кафе «Київське». П-подібне приміщення, оздоблене чор­ним пластиком, з мокрими столиками-стійками, щільно заставленими кухлями зі спадаючою пивною піною, кухлі передаються понад головами величезної черги. «Кафе­дрою» місце називалося, вочевидь, через близькість до університету, а скуштувати пивних радощів не цурались ані студенти, ані їхні наставники.

Як активно-тусівочне місце «Кафедра» проіснувала до початку дев’яностих, аж до огульного звалютнення крам­ниць, кафе, ресторанів. Тепер на цьому місці піцерія, ви — номаркет і банк.

На місці сучасного магазину одягу (9) на розі вулиці були допотопні «Спорттовари», назавжди пропахлі гу­мою. Найбільшою удачею було вичепити собі китайські напівкеди, пізніше — московський «Адідас», ну, а вовня­ний костюм «Олімпійка», синій, з білою смужкою на ко­мірці, був обов’язковим атрибутом шкільного вчителя фізкультури і коштував доволі дорого — 36 повноцінних радянських карбованців.

Центральний гастроном (ЦГ) тих років (10). У молоч­ному відділі мінімум 20 сортів свіжого сиру і кілька ви­дів масла, які цілковито відповідали ГОСТу, тодішньому сертифікату якості, ця продукція захмарно відрізнялася ціною та якістю від нинішнього асортименту. Ковбасний відділ хоча й не хизувався такою кількістю найменувань, однак якістю не поступався молочному.

Прохідний двір ЦГ був по-своєму унікальним. За роз­ташованим у дворі сумнозвісним Печерським судом (11), що вирішує нині всі сутяжні урядові баталії, місти­лася вбиральня з непристойною назвою і силуетами в похабній позі, що проступали крізь шар тиньку. За туа­летом починалася гірка, піднявшись на яку і пройшовши крізь двір, можна було вийти на Пушкінську. Крізь гірку проходили труби опалення. Це було улюблене місце при­хильників моментального вживання спиртного на свіжо­му повітрі в осінній та зимовий час (труби були гарячи­ми).

Ріг Прорізної (Свердлова) і Хрещатика був прикмет­ний чавунними тютюновими кіосками (12), відлитими в стилі барочного кітчу. Вони існують і нині. В минулому, разом із радянсько-болгарськими виробами, там пропо­нували широкий вибір гаванських сигар, від карбованця до п’яти за штуку. Сигари не були популярними серед київських курців, як, утім, і чудовий кубинський ром «Га­вана клуб», по шість карбованців за 0,7 літра, що прода­вався практично всюди, але вживався лише у крайньому випадку. Найміцніші кубинські сигарети із сигарної крих­ти — «Монтекрісто», «Португас», «Кім» та інші — за часів частих тютюнових криз розкуповувалися «на ура», хоча звикнути до них міг далеко не кожен.

На місці нинішнього «Шато» містився гастроном «Лі­верпуль», на другому поверсі якого були кав’ярня і від­діл, що реалізовував головний сувенір міста — «Київський торт» фабрики ім. Карла Маркса (13), котрий мав шале­ний успіх у приїжджих. У вісімдесятих кафе-гастроном «Хрещатик» замінив зниклі з вільного продажу торти на незрозумілу печеню в горщиках, яка відпускалася не­змінним вусатим парубком і пергідрольною тіткою, одяг­неними в народні свитки, що камуфлювали низьку якість поданої страви псевдоукраїнською атрибутикою.

Площа Калініна (Майдан Незалежності) (14). У дале­кому минулому — Думська. Кардинально відрізнялася від нинішнього Майдану, що його нас закликають «не зради­ти». «Зрадили» його набагато раніше, дозволивши забу­дувати всім новітнім архітектурним дикунством. Як треба ненавидіти своє місто, щоб, задовольняючи власні амбі­ції та матеріальну ненажерливість, безнадійно понівечи­ти центр. Не отримавши, можливо, архітектурної завер­шеності, площа мала неповторний вигляд. Сталінський класицизм сусідував із дореволюційними будівлями змі­шаних стилів, там був чудовий овальний садок з унікаль­ною чашею фонтана в центрі, з віковими каштанами, ла­вами чавунного литва. Улюблене місце мам із візочками та пенсіонерів, які медитували на осонні.

Підніжжя Володимирської гірки (15). Український Дім — колишній музей Леніна. Пам’ятник комуністичній диверсії проти багатовікової історії Київської Русі. Са­краментальна фраза «На ідеології ми не економимо» втілилась у вигляді архітектурного покруча, де найцінні­шим вмістом була копія простреленого ленінського кар­дигана. А раніше на цьому місці був скляний павільйон «Лада», де перед еротичною прогулянкою пагорбами Володимирської гірки закохані підкріплювалися пареним шашликом на дерев’яній шпажинці і склянкою-другою кримського портвейну.

За філармонією розпочиналося «Містечко розваг» (16) — плацдарм каруселей, атракціонів і місце відпочин­ку задерикуватих підлітків. Ну, а як забути «Слоників»? Фонтан зі скульптурною групою слонів, що купалися, був оточений численними столиками. На «Слониках» можна було розслаблятися, випиваючи й танцюючи під звуки, що долинали із розташованої поряд оркестрової «муш­лі» години до 12-ї вечора, а це за тих часів було немало. До «Слоників» навідувалося не одне покоління киян, що й було засвідчено довоєнною кінохронікою, котра демон­струвала щасливі пари у фонтанних бризках. За свідчен­ням старожилів, місце функціонувало навіть в окуповано­му німцями місті. Улюблена місцина киян протрималася до зведення велетенської арки з неіржавіючої сталі (17), що символізувала, за задумом комуністів, непорушну дружбу народів СРСР Питне сусідство визнали блюзнір­ським, і «Слоники» зникли назавжди.

По-своєму цікавим місцем була «Жаба» (18) — танц­майданчик, що приліпився на схилах Дніпра, на спуску до пішохідного мосту. Оточений дерев’яною ґратчас­тою огорожею, майданчик був місцем постійних побоїщ. Під магнітофонне ревище забороненого міністерством культури Біла Гейлі курсанти морського політучилища на Подолі (нині там Києво-Могилянська Академія) бились із блатняками-стилягами, вирядженими за модою 60-х у підстрелені штанці, пістряві нейлонові шкарпетки і го­строносі «шузи».

Час повернутись у центр. Мацаки столичного «спрута» тяглися вбік, захоплюючи «Російський чай» і центральну «Кулінарію» (19). Анфілада приміщень «Кулінарії» була передвісником розв’язання проблем домогосподарок, які отоварюються готовими салатами, котлетами і пель­менями у сучасних супермаркетах. За помірну ціну ку­пувалися готовий вінегрет, курячі шніцелі, оселедцеве масло тощо. Усі ці делікатеси можна було скуштувати за високими круглими столиками. «Кулінарія» сьогодні пе­ретворилася на їдальню «Два гусаки» і черговий розпо­дільник готового одягу, подрібнений на стійла так званих бутиків.

Пасаж, він же «Дитячий світ» (20). Біля входу в арку

— два заклади-близнюки. На першому поверсі автомати з холодним розливним молоком і гарячими булочками з повидлом. Усе по п’ять копійок! На других поверхах мами балували зразкових нащадків різнокольоровими куль­ками морозива. Дивовижний смак натурального вмісту металевих вазочок залишався незабутнім яскравим спо­гадом. А додана до морозива пляшка «Крем-соди» га­рантувала цілковите щастя.

Вміст кубічної будівлі метро був цікавий хіба що при­їжджим. Триповерхова ресторанна стайня не поважала­ся киянами і відвідувалася лише у разі крайньої потре­би. Розподіл куба на «МакДональдз» і крамниці західних брендів не міг наснитися навіть найбільш оптимістично налаштованому космополітові. Так само важко було уявити майбутні сяючі вітрини з малодоступним для пе­реважної частини населення ширвжитком, що замінили скромні крамниці з ненав’язливими вивісками «Взуття», «Тканини», «Молоко».

На першому поверсі зменшеної копії московських висоток — кінотеатр «Дружба» (21). У двох невеликих задушливих залах можна було побачити не допущені на широкий екран фільми Тарковського, Шепітько або Фел — ліні. Нагадаю, що квиток на денний сеанс коштував 25 коп., а на вечірній — від 30 до 50.

Черево центру — Бессарабський ринок (22). Ниніш­ньому розмаїттю він, звичайно, поступався, але хто мав нетрудові доходи, той міг отоваритись якісними харчами саме там. Мешканці Басейної та Круглоуніверситетської періодично зазнавали нашестя щурів, які часто мігрува­ли з підвалів ринку. Базар мав славу реабілітаційно-від — новлювального центру. В якому ще місці можна було по­легшити вранішній похмільний смуток кухлем добірного розсолу — безкоштовною пільгою для стражденних.

Як не згадати задушевні умови підсобок знайомих м’ясників, з обов’язковим тапчаном, киплячим супчиком на електроплитці й ослизлою колодою, на якій відрубува­лася від туші дефіцитна вирізка. Ринок був і залишається окремою державою, зі своїми законами і кодексом чес­ті. Споживацькі запити задовольняються повною мірою і зараз, та от теплота людсько-ринкових відносин зали­шилася в минулому.

Наближаємося до кінцевого пункту нашої оглядової екскурсії, оминаючи сучасний храм товариства спожи­вання — торговий центр «Арена», за історичним фаса­дом якого раніше містився лікарняний комплекс і серед­ня школа із власним басейном. Ми підходимо до бару «Лезо» («Бритва») (23), розташованого у вузькій шпарині між будинками. У доісторичні часи — крамничка приладдя для гоління, що пропонувала зазубрені леза, які обдира­ли шкіру, помазки зі свинячої щетини, яка мала власти­вість вилазити, й електробритви «Харків». Перебудована на бар, крамничка зберегла свою назву. Питне примі­щення нагадувало обрізаний плацкартний вагон. За стій­кою владарював Скорцені — бармен, що отримав гучне прізвисько через шрам на одутлій пиці. Герой Третього райху вславився зухвалими диверсійними операціями, а його тезко з не меншою зухвалістю провадив експери­менти над шлунками співгромадян, замінюючи марочну «Тису» несосвітенною бурдою.

Закінчуючи цю екскурсію, із жахом розумію, що перо не встигає за карколомною прудкістю, з якою окуповують і перейменовують торгові заклади центру. Тільки-но по­захоплювалися довгожительством ювелірного «Кашта­ну», а він уже перетворився на банк. «Українські ласощі», котрі мали піввіковий стаж, теж не встояли. Знаменитий гастроном «Об’їдки» на розі Великої Житомирської і Во — лодимирської поглинула кавова імперія. І перетасуван­ням, що змінюють звичні й дорогі як пам’ять для корінних киян найменування, не видно кінця-краю.

Ірина Бондаренко координаторка Асоціації велосипедистів Києва

Щоденні міські газети час від часу публі­кують «цікаві факти з життя киян 100 років тому». З однієї з таких заміток я дізналася, що 100 років тому життя велосипедистів у Києві було дуже важким, їх усіляко утискали, забороняли їздити дорогами (щоб не лякали коней) і тротуарами (щоб не збивали людей) або ж дозволяли їздити тільки в певний час доби. Найбільшими ворогами велосипедис­тів були власники кінних екіпажів — адже, обираючи велосипеди, городяни позбавля­ли кучерів роботи!

Запевняю вас: із того часу в житті вело­сипедистів мало що змінилося.

Натомість змінилися велосипеди: дере­в’яні рами перетворилися на сталеві, потім на алюмінієві, потім на карбонові. У велоси­педів з’явилися передачі. Харківський вело­сипедний завод, відомий своїми «Україна — ми», «Старт Шосе» та нелюбов’ю до передач, потроху занепав, бо передачі надзвичайно потрібні в місті, яке стоїть на трьох пагорбах і одній річці.

У центрі міста збудували велотрек — і вже на початку нового тисячоліття вщент його зруйнували, побудувавши просто на одній із

Його підпор елітну багатоповерхівку.

Поступово в Києві з’явився прошарок лю­дей, які їздили на велосипеді постійно: на роботу, в магазин, в театр. Спочатку таких було кілька десятків, пізніше стало кілька со­тень. Вони їздять на велосипедах до старо­сті — майже кожного разу, коли я іду на радіо, телефонують літні люди, і перше, що вони кажуть, вітаючись: «Я їжджу на велосипеді постійно уже 40-50-60 років».

З появою велосипедів у великих магази­нах та на ринках кількість велосипедистів у місті різко зросла: спочатку вони їздили тіль­ки в парки, і лише у вихідні, але, спробував­ши їздити на велосипеді на роботу, багато з них обрали велосипед як вид транспорту. Спочатку вони їздили тротуарами, але потім дізнавалися, що це заборонено Правилами дорожнього руху (які у питанні велосипед­ного руху не змінювалися ще з часу їхнього прийняття). Набуваючи досвід катання, ве­лосипедисти виїжджали на дороги. Як і сто років тому, водії екіпажів потужністю в кілька сотень кінських сил стали головними опо­нентами велосипедистів на дорогах.

У 2004-му велоактивісти сформували громадську ініціативу «Зеленому місту — зе­лений транспорт». Вони вимагали створен­ня велодоріжок, велопарковок, можливості безпечно пересуватися містом на еколо­гічному виді транспорту. У 2008-му, коли п’яний водій на смерть збив киянина Олек­сія Башкірцева і зміг вимовити тільки сло­ва «машинку шкода», кияни згуртувалися і виїхали на «Велонаїзд» — масштабну акцію з вимогою відкрито розслідувати справу та побудувати велодоріжки. Водію дали строк, а на місці загибелі Олексія друзі встановили білий велосипед-примару — пам’ятник вело­сипедистам, що загинули на дорозі. Але ве — лодоріжки у Києві так і не з’явилися.

Громадська ініціатива «Зеленому міс­ту — зелений транспорт» перетворилася на Асоціацію велосипедистів Києва — так було коротше і зрозуміліше. Основною метою ро­боти цієї громадської організації стало обла­штування велоінфраструктури міста та його околиць, а також популяризація велосипеда як екологічного виду транспорту, відповідно, збільшення кількості велосипедистів у місті. Асоціація зібрала близько півтисячі містян, які готували зміни до нормативних актів та писали нові документи, перекладали іно­земні правила, стежили за діяльністю та обі­цянками міської влади, виїжджали на спільні акції — робили усе залежне від громадськос­ті, аби велоінфраструктура у Києві стала ре­альністю. Усі вони працювали і працюють в організації безкоштовно.

У грудні 2009 року Київська міська рада несподівано проголосувала за Програму облаштування велодоріжок у Києві до 2012 року. Програмою затвердили облаштування 17 велосипедних маршрутів уздовж осно­вних магістралей міста — як запропонували велоактивісти за два роки до того. Але на момент затвердження програми уже стало ясно, що обмежуватися виключно велодо — ріжками не можна: потрібно проектувати та будувати безпечну та зручну мережу з ве­лодоріжок, велосмуг та вулиць «спільного простору», на яких велосипедисти мають пріоритет у русі. Фактично з’явилася нова мета — таке облаштування міста, щоб кожна вулиця і кожен провулок стали безпечними та придатними для проїзду велосипедиста.

Нехтуючи усіма термінами виконання Програми облаштування велодоріжок, у 2010-му міська влада відкрила першу вело — доріжку на новозбудованій вулиці Здолбу — нівській, що на Позняках. Доріжка була дуже вузькою і короткою, починалася і закінчува­лася несподівано і жодним чином не іденти­фікувалася пішоходами, тож невдовзі вона виявилася найулюбленішим місцем прогу­лянок молодих мам з візочками.

Будівництво першої велодоріжки вияви­ло всі проблеми, які потрібно вирішити на шляху до зручної велоінфраструктури: за­старілі будівельні норми, нестача досвіду в проектувальників, невміння будівельників, Правила дорожнього руху, підлаштовані під автомобілістів і аж ніяк не під пішоходів чи велосипедистів.

Навіть розробляючи нову стратегію роз­витку Києва до 2025 року, міська влада аб­солютно не враховувала потреби велоси­педистів та пішоходів, прагнучи розвивати місто, орієнтоване на автомобілі, а не на людей: розширення доріг, паркування на тротуарах, будівництво тунелів, підвище­ний швидкісний режим. Асоціація велоси­педистів Києва та Німецьке бюро технічного співробітництва розробили та надали місту рекомендації щодо раціонального розвитку транспорту: збільшення громадського тран­спорту, збільшення кількості велосипедних маршрутів, облаштування місць для піших прогулянок. Водночас варто зменшити ви­користання автівок у місті: обмежити в’їзд у центр, збудувати «виловлювальні» паркінги

На околицях, упровадити зниження швидко­сті руху.

Чи стане раціональний, або, як його нази­вають у Європі, стійкий розвиток транспорту (sustainable transport) провідним для міської влади, чи стане Київ містом для людей, а не для машин, — побачимо згодом. Саме за­раз, коли готується до випуску цей путівник, згадані питання активно обговорюються в міській адміністрації. Ми сподіваємося, що добро переможе.

Маршрут>

Маршрут починається від Європейської площі — лише заради того, щоб провести вас у таємне подвір’я з вело­сипедною міською поштою (1). Знайдіть адресу «вулиця Грушевського, 4б» — це арка ліворуч від входу в готель «Дніпро», — та рухайтеся вглиб доти, доки не дійдете до затишного двору в рожевих тонах, де звисають залишки труб та балконів, а на розваленій платформі на рівні дру­гого поверху побачите встановлений різнокольоровий велосипед. Він ніколи не їздив, бо зібраний зі старезних запчастин, але він виконує іншу функцію: комунікативну. Напишіть коханій або незнайомій людині листа, підпи­шіть замість адреси номер мобільного телефону адре­сата і залиште у скриньці біля велосипеда. Щотижня таємні поштарі забирають та доставляють листи. Термін доставки — два тижні.

До речі, сам двір на Грушевського, 4б (який коротко

Називають «Г4Б») — це мистецький простір, де постійно діє виставка міських фотографій, а у вихідні відбуваються концерти та вистави.

Помилувавшись задвірками Києва, рушайте через перехід в бік Парламентської бібліотеки та прямуйте до Філармонії. Вам випаде проїхатися єдиною велодо- ріжкою у центрі міста. Доріжка пролягає від Філармонії до Поштової площі по тротуару Володимирського узво­зу (2) (того тротуару, що ближче до Дніпра) і пов’язана

З майже романтичною історією, у якій задіяні велосипе­дисти, нічне розмішування цементу, крадіжка дорожніх знаків міліціонерами та білі ведмеді.

Теплої осені 2010 року київські велосипедисти вирі­шили намалювати велодоріжку самостійно — адже міська влада цьому не сприяла, та й узагалі ставилася до дво­колісних несерйозно. Серед варіантів місць, над якими міркували активісти, були бульвар Шевченка та Воло — димирський узвіз — обидва ці маршрути позначені на карті велодоріжок Києва (затвердженій для виконання міською владою), але час показав, що там ніхто не зби­рався нічого облаштовувати. Після тижневих роздумів обрали Володимирський узвіз — тому що там на дорозі бруківка, якою небезпечно з’їжджати круто вниз. За день до запланованої дати малювання троє велосипедистів прибули на Володимирський і потай у кущах почали роз­мішувати цемент із піском та водою, аби зробити заїзди на тротуар. Потім бігали з відром на початок майбутньої «велодоріжки» і просто перед капотом ДАІ-шної машини заходилися вимощувати гірку з цементу, намагаючись зобразити дорожніх працівників. Спеціально для цього навіть одяглися у помаранчеві робочі жилети.

У день відкриття, коли цемент уже застиг, приїхали з фарбою й трафаретами. Можна розповісти багато істо­рій про те, як велосипедисти намагалися малювати рівну лінію, яка б відділяла велодоріжку від пішохідної частини. Зрештою, і зараз можна побачити їхні старання — саме ця крива лінія з надзвичайно стійкої білої фарби досі збе­реглася на тротуарі. Дорожні знаки, що їх велосипедисти власноруч склеїли з фанери, зняли уже через тиждень: очевидці свідчать, що їх демонтували охоронці правопо­рядку — чи то міліціонери, чи то дорожні служби.

А до чого тут білі ведмеді? У їхніх костюмах четверо велосипедистів малювали велодоріжку. Щоб у такий спосіб процитувати відомий дитячий вірш Чуковського «Їхали ведмеді на велосипеді».

Після обережного спуску до Поштової площі (3) (не забувайте тиснути на гальма та попереджати пішоходів дзвіночком) одразу повертайте праворуч, не виїжджаю­чи на дорогу. Ваша остання ціль на правому березі — Пі­шохідний міст (4), тож рухайтеся у його напрямку тро­туаром, між старими будинками водопровідних станцій праворуч від вас та недемонтованими трамвайними рейками ліворуч. Раніше, ще коли не було метро до лі­вого берега (на початку 1960-х потяги метро ходили від «Вокзальної» до «Дніпра»), цими рейками їздив трамвай­чик до Ленінградської площі. Через Дніпро трамвай пе­ребирався мостом Патона, і коли в останні десятиліття з моста демонтували колії, трамвай став майже непотріб­ним: його маршрут скоротили від Контрактової площі до підніжжя Батьківщини-матері, а цей маршрут, незважаю­чи на усю його мальовничість, уже не мав такого попиту. У 2011-му рейки демонтували на Поштовій площі (щоб не заважати їздити машинам), і тепер ці колії — взірець нерозумного впорядкування в місті (адже електричний транспорт є значно прогресивнішим за паливний, тож пріоритет мав бути на його користь, а не на користь при­ватних авто).

Як доїдете до Пішохідного моста, не поспішайте тяг­нути свій велосипед сходами вгору. Проїдьте під мостом і десь за 100 метрів побачите підйом для автомобілів та велосипедистів. З моста огляньте Поділ — він виглядає звідси особливо романтично, майже як маленькі євро­пейські набережні.

Поки що уявною, але запланованою велодоріжкою на Пішохідному мості спускайтеся і їдьте прямо до кінця кі­осків (це 50 метрів від моста), а за ними поверніть ліво­руч. По бетонних плитах, траві та частково по піску до­їдьте до металевої вежі — її видно здалеку. Це парашутна вишка (5), з якої на вихідних «скидають» парашутистів. З правого берега зазвичай цікаво спостерігати, як над деревами коливаються на вітрі чорні «краплі» парашутів, прив’язаних до вишки — подеколи й півгодини в очікуван­ні вдалого вітру, — а потім вони м’яко спускаються за де­рева.

Якщо ви не побачили під вишкою парашутів і не маєте змоги скористатися цим незвичним агрегатом, повер­тайте назад на дорогу від Пішохідного моста на Труха — нів острів. Поки його не забудували кіосками на кшталт Гідропарку, він є одним з двох найкрасивіших островів Києва (другий такий острів — Муромець, до якого ми й прямуємо). Їдьте навпростець до місточка через малень­ку річку з тихою водою — особливо прекрасна ця річка пізньої осені і взимку, а влітку нею розсікають байдарки та каное. Тепер, коли ви переїхали міст, ви можете не ди­витися на карту — це єдина дорога на острові, і збитися на манівці з неї неможливо.

Їдьте повільно — щоб не лише насолодитися красою природи, але й щоб не пробити колесо: дорога доволі стара і ямкувата. Час від часу озирайтеся назад — в одно­му місці відкривається особливо прекрасний вид на Ми­хайлівський Золотоверхий монастир (6).

Наступний пункт — недобудований Подільсько-Вос — кресенський міст (7), який через підвішені під мостом жолоби для метро виглядає як космодром. Поки що тут не відкрили станцію «Труханівська», тож насолоджуйте­ся тишею та величчю цього місця. На жаль, існують всі підстави вважати, що після відкриття нової станції метро Труханів острів перетвориться на другий Гідропарк, і ви уже не зможете тут кататися з такою приємністю.

Після моста на вашому шляху трапиться незвичне місце — чи не єдина ділянка сосен у цьому листяному лісі (8). Щойно відчуєте хвойний запах, спиняйтеся і їдьте в глиб лісу ліворуч, перпендикулярно до дороги. За кілька десятків метрів вам відкриється тихе невелике озеро, де можна відпочити, а потім повернутися на дорогу.

Мандруючи дорогою далі на північ, ви проїдете під Петрівським залізничним мостом (9) та його охоронною зоною, і тоді вам відкриється краса Московського мос­ту (10) — адже ви уже майже до нього доїхали. Забудьте усі жахливі хвилини і години, які ви могли простояти на Московському у заторах, — збоку він виглядає стрімко, сильно і невимушено, а різнокольорові мураш — ки-машини на ньому тільки додають шарму.

Наступна зупинка — ще один острів. Рухай­теся до Московського моста і, подолавши не­великий підйом, повер­тайте під міст ліворуч.

Ви залишаєте Труханів острів і потрапляєте на острів Муромець, де розкинувся парк

Дружби народів. Велосипедисти та інші закохані в цей острів називають його коротко — ПДН (11), тож тепер ви, почувши цю назву, знатимете, про що йдеться.

Ранньої весни острів затоплює подеколи на два ме­три, але коли вода сходить, по ньому скрізь у дзеркаль­цях калюж розквітають темно-сині та жовті іриси. Піз­нього літа на острові буяє різнотрав’я — жовто-біло-сині килими квітів із важким запахом та ліниві бджоли, — і ніщо не вказує на двокілометрову близькість до Оболоні чи Троєщини.

Велосипедисти люблять цей острів по-своєму: тверді стежки майже без піску, пагорби, спуски, несподівані по­вороти — разом із навколишньою красою ці принади при­ваблюють сюди майже всіх велокиян. Особливістю ост­рова є те, що можна їхати будь-якою стежкою, всі вони сходяться в одному початку (Московський міст) і в одно­му кінці (дамба на Десні). Посередині маршруту можна побачити Перший місток (12) (існують також Другий та Третій, ви можете їх пошукати також).

Якщо ви їдете правильним шляхом, вам пощастить побачити хутір із трьома хатами і собакою (13): звідти кожного ранку мешканці виїжджають на роботу — крутять педалі до Московського моста, а потім на тролейбусі до метро. Ввечері так само додому, до свого маленького ху­тора в серці мегаполіса.

Якщо ви оберете інший маршрут, то зможете проїхати уздовж Десенки, затоки Десни, яка відділяє ПДН від Тро­єщини. За півгодини-годину ви доїдете до місця, куди важко потрапити на чомусь іншому, крім велосипеда, — до дамби на Десні (14), що поєднує острів з «континен­тальною» Троєщиною.

Ця дамба — таємниче і приємне місце. Обабіч неї на острові розташувалася база відпочинку «Укртелекому», але якщо вам дуже хочеться на їхній пляж з білого пісоч­ку, ви легко можете подолати паркан — за цим ніхто не стежить. Але навіщо вам пляж, краще посидьте на дамбі, подивіться, як поодинокі рибалки куняють над вудочка­ми, а якщо сидітимете тихо, можливо, вам вдасться по­бачити видру. На початку весни вода Десни перелива­ється через дамбу в Десенку, іноді піднімається на кілька метрів вище дамби. Така ситуація була у 2010-му — тоді навіть МНС-ники чергували з обох боків, нікого не пус­кали і розповідали, що вже двох велосипедистів з дамби знесло, їх ледь врятували, а велосипеди забрала вода.

Тож якщо ви не зустріли МНС-ників, перетинайте дам­бу та виїжджайте на континент — на першому роздоріжжі повертайте ліворуч. Трохи бруківки, трохи старого ас­фальту — і ви опиняєтеся на дорозі, вимощеній бетонни­ми плитами (15): це ваш шлях назад до міста. Ймовірно, ви цього не помітили, але ви у Київській області, а місто почнеться лише за кілька кілометрів.

Якщо ви подорожуєте у вихідний день, ви можете по­бачити праворуч групу людей, які запускають у небо ра — діокеровані літачки. Люди збираються тут на весь день і, здається, навіть не їдять — настільки вони захоплені сво­їми літачками.

Бетонна дорога вестиме «за лаштунки»: навколо вас височітимуть трави та квіти, а за ними у тумані здіймати­муться висотки Троєщини (16). Коли їдеш цим шляхом, розумієш, що місто — це лише будинки посеред поля. Просто багато будинків посеред поля.

Зачувши гавкіт собак та запах молока, знайте: ви у справжній Троєщині, у селі (17), на честь якого назвали весь район. Тут життя іде навспак, курсує один пузатий автобус, дуже старий, але приходить чітко за розкладом.

Тут бігають свійські собаки, похилилися паркани, цвіте калина. Тут дуже спокійно і добре, хоча селище також стихійно забудовується котеджами.

Виїхавши з минулого (з села Троєщини), рушайте на­зад до цивілізації — в бік Московського моста (18). Тепер вам доведеться відчути усі недоліки техногенного розви­тку: навіть якщо ви будете їхати тротуаром (наполегливо раджу), вам здаватиметься, що кожна машина позаду їде просто вам у спину, а ще ви фізично почнете відчу­вати вихлопні гази, що скупчуються над мостом. Швидко проїдьте Московський до Героїв Сталінграда і пірнайте під міст у бік Подолу.

Спускайтеся з велосипедом у перший підземний пе­рехід, аби перейти до набережної. Ховаючись від шуму машин, ви можете спуститися до самої води і їхати тут спокійно, час від часу об’їжджаючи рибалок. Тепер ви можете подивитися на Подільсько-Воскресенський міст із лицьового боку (тильний бік ви вже бачили), а також подивитися на міську гавань з Гаванського мосту. Тут можна посидіти в тиші, а потім рушити далі на Поділ — ласкаво просимо назад у мегаполіс! (19)

Dl

Й и»ТЬ($Ык>

Вам предстоит спуститься с плато то север­ному склону Главной гряды, и примерно через час езды вы окажетесь почти у входа в кань­он. Оттуда пройдете пешком по руслу речки Коккозки (Аузун-Узень), протекающей по дну глубокого ущелья, и вернетесь к автобусу через три-четыре часа.

От Ай-Петри. нского нагорья до каньона (на 42-м километре бахчисарайской дороги) око­ло 19 км.

Дорога проходит по смешанному листвен­ному лесу с преобладанием крымского бука. Кроме того, здесь встречаются сосна красно- ствольная, сосна крымская и древесно-ку­старниковые породы в подлеске.

На 40-м км бахчисарайской дороги, на по­вороте — источник с хорошей водой. Здесь можно сделать остановку и полюбоваться ландшафтом. Долина реки Коккозки зажата между гор: с запада и юго-запада — скалами Орлиного залета, которые являются северо — восточными обрывами горы Седам-Кая, с во­стока — горой Бойка. С левой стороны, ближе к дороге, видна остроконечная скала Сююр- Кая (Острая), отколовшаяся от горного мас — сива Седам-Кая. Скала Острая расположена напротив входа в Большой каньон. Но мы не видим его, хотя он и рядом. Лес скрывает вход в каньон даже от опытного взгляда.

Вдали, там, где Коккозка впадает в Бель — бек, видна широкая в этом месте Бельбекская долина и село Голубинка. Теперь уже близко до каньона: через два километра дорога сде­лает плавный »поворот, пересечет по мосту балку горной речки Сары-Узень (приток Кок — козки), и автобус остановится напротив до­мика лесной службы.

Отсюда вправо, вниз от дороги, начинается хорошо проторенная тропа ё каньон.

Через минуту спуска тропа пересекается говорливой речкой Сары-Узень (Желтая), которую вы без всяких затруднений перейдете по камням.

Сейчас же за Са»ры-Узенью, через несколько метров, протекает в том же направлении реч­ка Коккозка, ее также легко перейти по набро­санным в русле камням. Обе речки встреча­ются в небольшой «пойменной котловине, чуть ниже того места, где вы их перешли. Котлови­на густо заросла кустарником и мелколесьем, среди которого поднимаются высокие дубы, вязы, грабы и буки. Пройдя котловину, та же тропа уводит вправо, в гору, в тенистый лес.

Но вот подъем кончился, тропа выходит на небольшую площадку и раздваивается: нале­во — в село Соколиное, направо — в Большой каньон. На развилке в глубине площадки сто­ит могучий дуб скальный.

Дереву, как утверждают ботаники, не мень­ше 500 лет, диаметр ствола на высоте груди—

Более одного метра. Там, где от ствола отхо­дят три огромных ветви, видно отверстие дуп­ла. Многие туристы и экскурсанты, посещаю­щие каньон, оставляют в дупле свои письма— впечатления. За лето их собирается великое множество. И в каждом бьется светлая ра­дость от общения с природой и жажда твор­чества, созидания.

Опросили как-то у лесника, куда деваются письма из лесного почтового ящика.

— Да вот уже вторую осень приезжает сю­да на своей машине один писатель в берете,— ответил лесник. И, немного помолчав, доба­вил: — Приедет, влезет на дерево и полдня так и просидит. Выберет, сколько ему надо

Записок, и радостный уезжает. Говорит, что нашел клад человеческих характеров…

Вот несколько писем. Письмо студентов:

«Почтовому Ящику в Большом каньоне Крыма. Май, 1962 г.

Милый старый Дуб!

На пути путешественников ты стоишь и, го-, степриимно открыв свою грудь, принимаешь и хранишь человеческие радости.

У твоих узловатых корней мы сидели и де­лились впечатлениями. Говорили о любви. Тема любви — вечная. Ты был свидетелем наших разговоров, споров. А когда вдруг по­шел сильный дождь, листья стали тяжелыми от крупных капель, ты склонил свои ветви и укрыл нас. Мы молчали, зачарованные всем происходящим вокруг.

Кто-то вспомнил Невский в Ленинграде, другой Крещатик в Киеве, а я — Моховую в Москве…

И вдруг мы ощутили тысячи невидимых ни­тей, которые тянутся к тебе…

Тебя никто здесь не ставил, никто тебя не «очищает» по установленному графику поч­тамта; письма опускаются без марок.

Но все они доходят до адресата. Доходят потому, что в них столько радостного, хоро­шего, непосредственного.

Мы уходим, наш старый друг. Через два дня разъедемся в разные города, но тебя бу­дем помнить долго…

Прощай, наш лесной Почтовый Ящик.

Под диктовку студентов Ната».

Коллективное письмо молодых ткачей из Иванова:

«Нас шестеро ткачей из Иванова. Всем нам вместе 146 лет. Самой младшей — Светла­не — 20. Ее двадцатилетие, исполнившееся сегодня, 12 августа 1962 года, мы отпраздно­вали в каньоне. Мы все завидовали Светке: день рождения в такой романтической обста­новке!

Света — художник ‘по тканям. Она любит свою профессию, и в ее рюкзаке вместе с бу­ханкой хлеба, сырками и помидорами — ак­варельные краски, цветные карандаши и аль­бом для рисования. После экскурсии в каньон у Светки появилось 4 новых эскиза-компози­ции. Их она считает самыми удачными за по­следний месяц. Если ее работа будет принята художественным советом фабрики, она ткань назовет так:

«Прозрачный воздух, жемчужная вода и

Дрожащий лист папоротника каньона».

Хотя и длинно, но зато отражает ее настро­ение.

Как хорошо на свете жить!»

Письмо почтенного профессора:

«Дорогие ребятки! Прочел я ваши письма, и на душе стало светлее, радостнее. Я уже не молод. Свой отпуск, как правило, провожу в Крыму и обязательно бываю в каньоне. Это чудесный уголок Крыма. Я лесовод и за мно­гие годы посещений каньона изучил здесь все: где растет какое дерево, кустик и даже тра­винка. Да, да — травинка! И должен сказать, что многое изменилось с тех ‘пор, как я здесь был, ну, скажем — лет двадцать назад. Неко­торых своих лесных знакомых я уже не вижу. Они исчезли, потому что не пользовались с на­шей стороны вниманием и, чего греха таить, иногда бессмысленно уничтожались.

Или, вот пример — наш уважаемый лесной Почтовый Ящик. Казалось бы, мы должны благодарить его за добросовестное хранение наш, их писем. И вот встречаются же среди нас «Оли» и «Вани», ножом вырезающие на ство­ле свои имена и символические стрелы, увеко­вечивающие свою глупость.

Не позволяйте, друзья, делать этого».

Перед тем как покинуть старый дуб, про­чтите еще цитату из интересной книжки «Бо­танические экскурсии по горному Крыму»[8].

«Необходимо заметить, что нигде в Крыму сейчас не найти такого скопления тиса, как в Большом каньоне. Именно здесь еще сохра­нилась единственная’ в Крыму тисовая роща, насчитывающая вместе с подростом около 100 экземпляров этого очень редкого дерева. Ро­щица расположена у самого начала теснины ущелья, где почти отвесные стены внизу ме­стами отстоят друг от друга всего лишь на 2—3 м. И это при высоте стен в 250—300 м! Создается впечатление, что Большой кань­он — своеобразное убежище, в котором тис ягодный избежал вымирания…

О том, что Большой каньон действительно является убежищем отдельных вымирающих растений, свидетельствуют следующие факты. Именно в каньоне до наших дней сохранился

Чрезвычайно редкий в Крыму папоротник — листовник сколопендровый с цельными ленто­видными листьями…

…Очень редкими растениями горного Кры­ма являются также встречающиеся в каньоне орхидея Венерин башмачок и иглица подъ­язычная. Изящные цветки Венерина башмач­ка имеют своеобразную ловушку для на- секомых-о. пылителей — золотистого цвета «туфельку» и яркие коричнево-красные, кре­стовидно расположенные листочки венчика. Иглица подъязычная—вечнозеленый приземи­стый кустарник, на первый взгляд, с обычны­ми листьями. На самом же деле — это вовсе не листья, а уплощенные зеленые побеги. На­стоящие листья у иглицы представлены сухи­ми бурыми чешуйками. Осенью на «листьях» иглицы красуются ярко-красные блестящие ягоды, что вполне подтверждает стеблевое происхождение этих листовидных выростов.

Как и тис, листовник сколопендровый, Вене­рин башмачок и иглица подъязычная являют­ся живыми памятниками природы Крыма и должны тщательно оберегаться от уничтоже­ния. Но разве не следует сохранять неповто­римую красоту природы каньона в целом?..»

Вам ясно, друзья, какая ответственность ле­жит на человеке во время посещения кань­она?

Большой каньон — это музей, созданный самой природой, и его живые экспонаты дол­жны жить вечно — для современников и для будущих поколений. Так будьте же достойны­ми хранителями этого музея!

Олексій Радинський активіст Центру візуальної культури, редактор української версії журналу “Політична критика”

«Київ радянський» — маршрут-постулат. Бо Київ, яким ми його маємо і знаємо, — на­самперед радянське місто. Префікс «пост» тримається біля цього слова так само не­впевнено, як самопальні пострадянські до­будови на дахах і фасадах будівель із попе­редньої ери.

Цей постулат не є ані прорадянським, ані ностальгічним. Якщо, звісна річ, не врахову­вати «прогресивної ностальгії» за стрункими й строгими формами архітектурного модер­нізму, що прийшов до Києва у постхрущов — ські десятиліття. Ті модерністські форми

— літаюча тарілка Інституту інформації, хма­рочос бібліотеки Вернадського, фасадний ритм палацу «Україна», езотеричні лінії парку Пам’яті, кубатура «білих корпусів» універ­ситету Шевченка — протягом кількох декад вкрили собою пасторальні пагорби вчораш­ніх міських околиць, досі всіяних «приватни­ми секторами» з хатами-мазанками та при­леглими пасовиськами.

На початку 1960-х Київ, що однією ногою стояв у домодерному рустикальному бо­лоті, ступив на бетонний ґрунт модернізму. На щастя для болота, підвела якість бетону.

Праці пізньорадянських архітекторів Києва тепер сприймаються крізь фільтр потворно­го сіро-зеленого матеріалу, яким було вкри­то їхні фасади за умов економної економіки. Провінційний пострадянський діснейленд, що прийшов їм на зміну, лише відтінює мо­нументальні брили київського «інтернаціо­нального стилю». Боротьба бетону з боло­том триває.

(Застереження. Вибір пунктів маршруту в жодному випадку не претендує на вичерп­ність чи репрезентативність. Він продикто­ваний виключно особистими вподобаннями та шляхами пересування).

Маршрут>

Палац «Україна» та околиці

Їхати до радянського Києва слід на метро. Доїхавши до станції Палац «Україна», уважно подивіться на ре­кламний монітор під стелею вагона. Це єдиний шанс по­бачити палац «Україна» таким, яким він є насправді — під поверхнею гігантського банера, розтягнутого на всю до­вжину його фасаду. Призначення цього банера не лише економічне: затуляючи палацовий фасад, що ритмічно пульсує чорним склом і жовтим металом, банер насам­перед приховує те, що палац нині використовується не за призначенням.

Національний палац мистецтв «Україна» у його первинному вигляді — це щось на кшталт вивернутого фортепіано, що виставило свої нутрощі напоказ. У добу електронного звуку нескладно уявити музику, яка засти­гла б у такій архітектурі. Якби музична утопія здійснилася, за цим фасадом мали б відбуватися масові сеанси ато­нальної музики, або принаймні фестивалі мінімал-техно. Афіші палацу «Україна» натомість рясніють виступами фольклорних колективів та недобитків світової естради. Інтер’єр палацу, що колись неодноразово перетворю­вався на знімальний павільйон для науково-фантастич­них фільмів, було безнадійно спаплюжено під час гран­діозної реконструкції в 1990-х — тож заходити всередину немає жодного сенсу, як, зрештою, і наближатися до цієї споруди за наявного стану речей.

Отже, надивившись на рекламний монітор у вагоні метро, розглянемо краще саму станцію, чиї червоні пі­лони можна було б легко прийняти за твори абстрактних експресіоністів (якби ті працювали в техніці мозаїки й дотримувались комуністичних поглядів). Круглі метале­ві люстри також наче прилетіли сюди з американських 1950-х, нажаханих радянськими літаючими тарілками (насправді люстри перевішали сюди з київського музею Леніна). Мозаїка наприкінці платформи мала б називати­ся «Привіт Борису Гройсу»: соцреалістична фігура чер- воноармійця вписана в оточення з абстрактних супрема — тистських форм — чим не ілюстрація тези про органічний зв’язок аванґарду та соцреалізму?

Достеменно невідомо, чи на створення й розташу­вання цієї мозаїки вплинув той факт, що за кілька сотень метрів від неї — місце народження Казимира Малевича, засновника супрематизму. Нині на цьому місці — «мону­мент Малевича» (1): найбільша у світі супрематистська скульптура, каркас гігантського довгобуду, що своєю структурою нав’язливо нагадує скромненький портал офіційної «алеї Малевича», розташованої навпроти. Зу­сібіч милуючись пам’ятним знаком Малевичу, поволі наближаємось до наступного пункту програми.

Парк Пам’яті

Всупереч намірам його авторів, це місце відоме у Києві як крематорій (2) на Байковій горі. Отримавши замовлення на проект міського крематорію, київські ху­дожники Рибачук і Мельниченко прагнули зробити все, щоб крематорію — у звичному значенні слова — у Києві не з’явилося. Була середина 1960-х, у Києві щойно дозво­лено говорити вголос про Бабин Яр і про те, що сталося там з тілами розстріляних нацистами перед здачею Киє­ва. Чимало архітектурних майстерень навідріз відмови­лися будувати споруду, де спалювали б людей. Рибачук і Мельниченко, які щойно завершили нереалізований проект монументу в Бабиному Яру, запропонували вихід.

Комплекс київського крематорію не мав бути схо­жим на жодну земну споруду, ніщо не мало нагадувати про його функціональне призначення. У результаті парк Пам’яті є чи не єдиним на світі місцем, де архітектура межує з психотерапією. Усе в цьому комплексі — від нарі­зування терас до звивистих форм залів кремації — спро­ектовано, аби зменшити стрес для тих, хто прийшов по­прощатись із близькими. Звідси й ідея парку Пам’яті, а також «храму неба» (на такій назві залів кремації наполя­гають їхні автори). Існує легенда, що проект такої аван­гардистської споруди у Києві було затверджено лише тому, що міські чиновники побачили у ній відповідник знаменитій Сіднейській опері (насправді обидва об’єкти

До проекту парку було включено монументальну Сті­ну пам’яті — кільканадцятиметрову рельєфну поверхню, яку Рибачук і Мельниченко створювали протягом 13 ро­ків. Тимчасовий лібералізм київської бюрократії невдовзі перетворився на свою протилежність. На початку 1982 року, після численних скарг на невідповідність цього про­екту нормам соцреалізму, майже завершений об’єкт за­вдовжки понад двісті метрів було вкрито шаром бетону. Художників звинуватили в тому, що замість Стіни пам’яті вони вирішили відтворити свій проект, не реалізова­ний в Бабиному Яру. Шар бетону, що вкриває людські фігури Стіни пам’яті, і є найкращим (хоч і несвідомим) пам’ятником жертвам терору.

«Білі корпуси» університету Шевченка та околиці

Наближаючись до «білих корпусів» університету Шев­ченка, варто затриматися на розі вулиць Васильківської та Ломоносова, де на тильній стіні Інституту онкології розташовано одне з найпослідовніших втілень радян­ського наукового світогляду. Як видно з на диво добре збереженої мозаїки, цей світогляд успішно сполучав новітні технології з елементами магічного мислення. На цій мозаїці група лікарів, схожих у своїх білих шатах на східних мудреців (чи на «ізраїльських онкологів» із сучас­ної реклами), випускають із рук сліпучий промінь, за до­помогою якого нищать потойбічну потвору (аби ні в кого не лишалося сумнівів щодо її назви, потвору оснащено кліщами).

Це не єдиний взірець наочно-наукової мозаїки в око­лицях університетського містечка. На фасаді Інституту ядерних досліджень (3), приміром, без застережень зображено, як двоє дебелих робітників розщеплюють атом за допомогою чималеньких металевих щипців. Інститут кібернетики зустрічає відвідувачів більш та­ємничою мозаїкою, котру можна вважати піонерським втіленням віртуальної реальності в радянській культурі: ромбоподібне обличчя людиноробота вписано у різно­барвний фрактал, з якого бризкають зооморфні інфор­маційні потоки. Саме Інститут кібернетики спричинив появу на навколишніх Теремках житла для майбутніх лю — динороботів: тут виник житловий комплекс, чиє плану­вання навряд чи вдасться пояснити з земної точки зору, натомість із неба, себто у плані, ця група будівель являє собою майже довершену молекулярну структуру.

Околиці «білих корпусів» (4), як і сама територія універ­ситетського кампусу, — виразний приклад застосування архітектури як засобу психологічного програмування. Чого варті бодай університетські будівлі, чиї рубані кубіч­ні форми, здається, самі по собі мають сприяти розвитку абстрактного мислення. Або рельєфи на фасаді механі­ко-математичного факультету, котрі своєю фігуративною потворністю повинні відбивати у представників точних наук будь-який інтерес до гуманітарної творчості. Розви­ткові уявлень про устрій суспільства сприяє студентська їдальня, поділена на цивільний та військовий блоки, при­чому до першого не потрапиш, не зазирнувши — з роз­ташованого над ним проходу — до другого.

Бібліотека Вернадського

Над хмарочосом бібліотеки Вернадського заходять на посадку літаки, що прямують до аеропорту «Жуляни», ви­кликаючи нездорову ейфорію в охоплених самовбивчи­ми настроями дисертантів та інших мешканців читальних залів із ілюмінаторами, розташованими на стелях. Відри­ваючись від нудного чтива, дисертант задирає голову та бачить, як до стрункої вежі книгосховища наближається літак компанії Wizz Аіг і дірявить її наскрізь. Будівля, по­вна паперу по вінця, миттєво спалахує. В читальному залі зчиняється гамір, усіх охоплює паніка, і лише щасливий дисертант непорушно споглядає крізь ілюмінатор у стелі, як бібліотека поверх за поверхом повільно осідає на зем­лю, поширюючи хмари паперу та пилу.

Національна бібліотека ім. В. І. Вернадського —

Ідеальна модель вітчизняної науки, тож не дивно, що в багатьох причетних до неї вона викликає найбільш агре­сивні фантазії. Зовні вона виглядає суворою, недоступ­ною, самодостатньою. Щось на кшталт моноліту, якому вклоняються первісні люди в «Космічній одіссеї 2001». Та щойно потрапляєш усередину, як помічаєш абсурд­ну невідповідність цього фасаду його реальному змісту. В ніздрі б’є різкий та затхлий сморід речовини, яку ви­користовують для презервації книжок. Перше, що ти ба­чиш, — несосвітенне панно площею в триста квадратних метрів, у центрі якого — охоплений нестерпною тугою чо­ловік, мабуть, дисертант, що забагато часу провів у цих стінах. Панно, згідно з офіційними джерелами, присвя­чене «головному призначенню науки — захисту життя на землі».

Але з життям, зображеним на цьому творі, як і з тим, що відбувається в прикрашеній ним будівлі, хочеться покін­чити якнайшвидше. А ти ж щойно зайшов до бібліотеки. Дизайн її середовища — від згаданого запаху до кольорів килимових доріжок, пальмоподібних декоративних рос­лин у «кутку відпочинку» і смаку салату в місцевій їдальні

— підібрано таким чином, щоб кожен відвідувач мав наго­ду відчути повну й беззастережну невідворотність влас­ного розчинення у безособовій махині під назвою «ві­тчизняна наука». Ти відстоюєш чергу, отримуєш стопку книжок, прямуєш до читальної зали і починаєш рахувати літаки над головою.

Інститут інформації

Якщо уважно подивитися на карту Києва, несклад­но помітити, де справжній — ідейний та функціональний

— центр міста. Центр перебуває там, де перетинаються більшість міських магістралей, звідки можна (за умови порожніх вулиць) за лічені хвилини дістатися практично

Будь-якої точки. Центр Києва міститься на Либідській площі, яка досі офіційно називається площею Дзержин — ського.

Розташування на площі з такою назвою Інституту ін­формації (6), хай навіть науково-технічної та економіч­ної, не могло не спричинити появу цілої серії міських ле­генд. Найпоказовіша з них стосується серпня 1991 року, коли загадкову споруду на площі Дзержинського начеб­то оточили озброєні війська і щось із неї довго вивози­ли, у східному, звісно ж, напрямку. Предмет іншої леген­ди — холодокомбінат, розташований поряд з інститутом, чиєю справжньою функцією мало б бути «охолоджування реактора», який начебто міститься в інституті в самісінь­кому центрі міста.

Вигляд конференц-залу Інституту інформації, тієї са­мої «літаючої тарілки», лише додавав цій історії конспі — рологічного флеру. Згідно з раціоналістичними тлума­ченнями, форма цього конференц-залу продиктована витонченими акустичними вимогами (її автор, архітектор Флоріан Юр’єв, більш відомий як майстер скрипкових справ). Насправді ж «космічні» аналоги цієї конструкції можна побачити в найнесподіваніших точках колишнього СРСР У такий спосіб архітектура реалізувала пізньора — дянський ідеологічний проект: перенесення уваги мас із абстрактної «розбудови комунізму» на більш практичні, буденні справи, як-от «підкорення космосу». Підкорення, як і комунізму, не відбулося, але тепер «літаючі тарілки» та інші космічні аксесуари прикрашають вулиці наших міст. Це дає змогу сподіватись на майбутнє продовження бодай одного з незавершених проектів.

Алевтина Кахідзе

Художниця, засновниця приватної

Резиденції для іноземних митців

Маршрут>

1 — Станція метро “Театральна” (платформа) — станція метро “Шулявська” (платформа), “Більшо­вик”, ТРЦ (всі поверхи центру).

Про слова-привиди в київському метро та бійців Червоної армії в Бутиках.

«Історія, як люстра. І вона з самого верху — на стелі. Якщо не піднімати голови, люстри не побачити ніколи, а тільки її світло… Та все одно вона з самого верху»,- казав Джеральд Ляо, спускаючись в один з найглибших метро­політенів у світі — в київське метро.

— А там є матеріальні свідчення соціалістичної історії Києва?

— Так, на всіх станціях київського метро, збудованих до 1991 року… На станції «Театральна» (1), наприклад… Хоча раніше вона називалася «Ленінська». Тому там го­рельєф Леніна і його цитати.

— Скажи хоча б одну з його цитат.

— «Суспільство сильне свідомістю мас, воно сильне тоді, коли маси все знають, про все можуть судити і йдуть на все свідомо».

— Хороша цитата, тому з нею не вчинили як з назвою

— не замінили.

— Її могло там не бути, спочатку архітектори запропо­нували оформлення станції з акцентом на музиці Бетхо­вена — яка подобалась Леніну як людині, але проект було відхилено, і зробили ось цей з цитатами з такого ж грані­ту, що везли до Москви для його мавзолею.

— Змінилися тільки назви станцій, але цитати на їхніх стінах залишилися…

— Не зовсім. На станції «Шулявська» від слова «кому­нізм» під стелею станції залишився тільки слід. Але все одно ті букви «к» «о» «м» «у» «н» «і» «з» «м» можна роз­гледіти. Це слово стало привидом. Причому в двох вер­сіях: в українській і в російській! А інші літери в словах «мир», «свобода», «рівність», «братерство», «щастя» під стелею станції — матеріальні.

— Тому що комунізм, за висловом Сартра, це «нездо­ланний горизонт нашого часу»?

— Можливо. Але як тоді пояснити, що «Більшовик» став привидом? Спочатку так називалася ця станція, а 1992­го назву замінили на «Шулявська». І ось в 2006 році за кілька кварталів звідси з’являється величезна нова бу­дівля, а на ній величезними літерами з нових матеріалів

— «Б» «І» «Л» «Ь» «Ш» «О» «В» «И» «К».

— Але більшовиками називали прихильників Леніна, після виборів до керівних органів комуністичної партії. Вони отримали більшість, а прихильники Мартова — мен­шість. Ось чому перші стали іменуватися більшовиками…

— Так, все правильно, але на величезній території цієї будівлі нині сотні бутиків, десятки місць розваг для дітей та дорослих…

— Це торговельно-розважальний центр? (3)

— З 2006 року, щойно Київська міська рада постави­ла підпис під проектом — реконструкцією двох корпусів заводу «Більшовик» під торговельний комплекс з тією ж самою назвою!

Хоча спочатку ті корпуси називалися Київським ча­вуноливарним і механічним заводом (1882-1888), потім Київським машинобудівним і котельним заводом Грете- ра і Криванека (1888-1922) і тільки потім заводом полі­мерного машинобудування «Більшовик». Це ім’я заводу не дали, а присвоїли: «робітники самовіддано воювали за владу Рад під час Жовтневого збройного повстання» — так написано в усіх історичних документах.

— А про «ім’я» торговельно-розважального центру як написано?

— Торговельний центр «Більшовик» — сучасний і стиль­ний дизайн — ми піклуємося про вас!

— І що, справді дизайн — сучасний?

— Йому років сто, якщо рахувати з 1882 року. Всі кон­струкції заводу — швелери та балки — залишилися, а шрифт логотипа торгового центру точнісінько такий, як шрифт «імені» заводу, і герої на покажчиках торговель­ного центру всі до одного ніби з соціалістичної історії.

— А стильний?

— У тогочасних формах є свій стиль!

— А у вітринах?

— Вітрини — звичайнісінькі: «Mexx», «Zara», «Carlo Pazolini»…

— Все одно, це і торговельний центр, і музей одночас­но!

— Не зовсім. Будьонівці ніколи не розгулювали по бу­тиках і ресторанах з пакетиками для покупок, як на ло­готипі і вивісках торгового центру. До речі, і гвинтівки за плечима у них теж намальовані…

— А хто вони — будьонівці?

— Бійці Першої Кінної армії, якою в роки громадянської війни командував Будьонний. Ну, а тепер «будьонівці» в цьому торговельному центрі на всіх покажчиках і виві­сках: «блок а», «блок б», «блок в», «бутикова галерея», «всі на ковзанку», «льодова арена», «кибальчиш-кіндер- пляц», «фотосалон», «увага-відеоспостереження».

Ти впізнаєш їх за строєм: довга шинель і шапка-бу — дьонівка із зіркою. А ось на покажчику «боулінг» будьо — нівця немає, там — білогвардієць — боєць Білої армії.

— А хто такий Кибальчиш?

— Мальчиш-Кибальчиш жив у мирній сільській місце­вості, що охоронялася Червоною армією (будьонівцями). Але одного разу прийшли злісні «буржуїни» (білогвардій­ці), і тоді Кибальчиш очолив опір з хлопчаків — «мальчи — шів». Їм було потрібно «тільки ніч простояти та день про­триматися». Гей же ви, мальчиші, мальчиші-малюки! Чи нам, хлопчишам, тільки в палиці грати та в скакалки ска­кати? І батьки пішли, і брати пішли на війну. Чи нам, маль- чишам, сидіти-чекати, щоб буржуїни прийшли і забрали нас до свого проклятого буржуїнства? В результаті зради Плохиша, що знищив боєприпаси, Кибальчиш потрапив у полон до Головного Буржуїна, який намагався страш­ними тортурами вивідати у нього Військову Таємницю. Таємницю Кибальчиш не видав і під тортурами загинув, а незабаром прийшла, як буря, Червона армія і всих візво- лила. Похований він на високому місці біля Синьої річки.

— Тобто Кибальчиш був хлопчиськом?

— Авжеж, на вивісці «Кибальчиш — кіндерпляц» озна­чає: дитячий майданчик «Кибальчиш».

— А вивіски з «Плохишем» у цьому торговельному цен­трі немає?

— Є «Товариш і маузер»…

— Тобто товариш і пістолет?

— Так! Є ще: «Геть кухонне рабство!», «Хто працює, той їсть!», «Харчоблок»…

— І що це означає?

— У цьому торговельному центрі нічого все це не озна­чає — це «стильний дизайн. Ми дбаємо про вас»…

— А що б це значило в 1919 році й потім ті 72 роки, аж до 1991-го?

— «Товариш і маузер» — класову боротьбу, «Геть кухон­не рабство!» — феміністичний заклик 1920-х років, «Хто працює, той їсть!» — справедливість, «Харчоблок» — при­міщення для обробки харчових продуктів і випікання хлі­ба, а також їдальні для робітників…

— А можна знайти інформацію про будьонівців, біло­гвардійців, феміністичні заклики 1920-х років, Кибальчи — ша в цьому торговому центрі?

— Ні. Там це військова таємниця, як та, яку не відкри­вав Мальчиш-Кибальчиш[1].

2 — Внутрішній двір будинку Межигірська, 56 (ме­тро Тараса Шевченка) — Межигірська, 32а і Межи­гірська, 19 — Поділ — історична частина Києва та житлові масиви.

Про лісовиків і фавнів, або про «додаткову» пло­щу для киян — без снігу та вітру.

Якщо будинок побудовано в 1959 році, як оцей, з тем­но-червоної цегли, значить — це сталінка. І якщо без де­кору, значить — це рядова сталінка. Рядові сталінки буду­вали для комунального заселення радянських громадян. Художник Ілля Кабаков у своїх роботах розповідає про комунальне життя в Радянському Союзі. Одна з його ро­біт називається «Розклад виносу помийного відра по бу­динку № 24 під’їзд № 6 вулиця імені В. Бардієва ЖЕК № 8 Бауманського району».

У правому крилі цього будинку були комунальні кухні, і місць для помийних відер було небагато, можливо, всьо­го лише одне — для одного помийного відра. Люди, що жили так, сварилися і звертались до держави з прохан­ням розібратися: «Прошу розглянути мою заяву по суті. Я проживаю в квартирі разом з гр. Селезньовою Є. К., яка систематично тероризує мене і не дає мені спокійно від­почивати. В її присутності я не можу вийти на кухню, під час приготування обіду мною вона витрушує свої речі, і пил летить мені в їжу…» І держава розбиралася: «Дійти висновку, що з 19 травня 1964 змінити поведінку Селез — ньової до Воєвотіної — на основі взаємної поваги».

А пізніше з’явилися «хрущовки» — соціальне житло, яке будували для кожної соціалістичної родини. Слово «хрущовка» походить від Микити Сергійовича Хрущова, першого секретаря комуністичної партії (1953 — 1964); «сталінка» — від Йосифа Віссаріоновича Сталіна, першо­го секретаря комуністичної партії (1921 — 1953). Хрущов­ки будували з 1960 по 1985 роки, сталінки — з 1930 до се­редини 1960-х років.

Комунальні квартири з появою хрущовок розселили. Проте і хрущовки були незручними… Якщо в родині були одностатеві діти — два хлопчики або дві дівчинки — така сім’я отримувала двокімнатну квартиру з однією прохід­ною кімнатою, санвузол суміщений, висота стелі 2,48 м. Пересічній радянській людині завжди було тісно та не­зручно. Радянська влада закінчилася в 1991 році, тоді така людина отримала додаткову житлову площу — вона

Засклила свій балкон. Всюди. І в сталінці, і в хрущовці, і в будинку вісімнадцятого століття…

— Доброго дня. Ви тут живете?

— Так. П’ятдесят років

— Засклили балкон?

— А як інакше.

— Але ж заборонено склити балкони…

— Заборони тепер ні на кого не діють.

— А як відрахувати оце «тепер»?

— З кінцем радянської влади…

— А може, в Києві просто коротке літо, нам не потрібні балкони, не треба було їх проектувати і розміщувати на фасадах…

— Ні… Балкон потрібен, якщо його засклити. Там сухо і тепло, а не вітер, бруд, сніг — взимку… Засклений балкон

— це додаткова кімната або підсобне приміщення. Якщо там встановити батарею, то це вже повноцінна додаткова кімната або тепле підсобне приміщення. А якщо завести кронштейни і збільшити площу балкона, туди вміститься диван, а на вікна повісити фіранки — буде повноцінна до­даткова, затишна кімната.

— А інтер’єром буде темно-червона цегла фасаду! А в будинку (4) за адресою Межигірська, 32а — геометричні орнаменти, рослинні візерунки, барельєфи фавнів… Хто ж вони: фавни чи щезники?

— Не знаю. Їх ще у вісімнадцятому столітті на фасадах відлили.

— А тепер вони біля диванів, батарей і за фіранками… Власники квартир засклили свої балкони разом з ними: з фавнами або щезниками, лісовими царівнами, русалка­ми, янголами, геометричними орнаментами, рослинни­ми візерунками. Або збили, як на Межигірській, 19.

— Мабуть, треба було миску повісити?

— Ви думаєте, через це?!

— Розумієте, тепер люди хочуть добре жити. Облашту — вати своє житло найкраще, головне, щоб людині було зручно…

— Тобто перемогло життя окремо взятої людини?

— Так!

— А геометричні орнаменти, рослинні візерунки, ба­рельєфи фавнів або лісовиків, лісові царівни, русалки, янголи — програли… А в однотипних житлових масивах?

— Не було чому програвати.

— Засклені балкони стали там єдиною поезією: різні форми, матеріали, кольори…

— Про ці балкони теж розповідає Кабаков?

— Ні, він виїхав до Нью-Йорка в 1985 році, а балкони почали склити пізніше — з кінця радянської влади, в 1991­му.

3 — Гідропарк — парк Шевченка — метро «Театраль­на» — стежка з Подолу на Львівську площу Вознесен — ським узвозом Про киян — про людей і собак.

“Ніщо, таким чином, не було втрачено, втрачені лише ми самі. Ми, котрих винайдені нами “соціальні зв’язки” (відношен­ня, комунікація) затягують в економічні, політичні, культурні те­нета. Обплутані ними, ми вимудрували собі фантазм втраченої спільноти”.

Жан-Люк Нансі “Непродуктивні спільноти"

Історія 1: Гідропарк. Тренажери на всі групи м’язів (5). Є роздягальня і душова, але вода тепла тільки влітку, пі­дігріта сонцем. Тренажери просто неба. Тренажери від­криті всім! Цілий рік. Вхід вільний.

— А чи немає проблем з владою міста, щоб тут зна­ходився цей тренажерний зал, побудований з особис­тої ініціативи однієї людини (до якої підключилися інші) й існує з 1992 року, відкритий для всіх і кожного, що де­монструє форму самоорганізації і до того ж надає свої послуги безкоштовно — всім і кожному, в той час як такі

Послуги коштують у місті від 20 грн. (1,81 euro).

— Щороку у нас ці проблеми. Торік теж хотіли тут зро­бити стоянку на 300 місць…

— Тоді чому та людина, якій належить ідея, не пішла іншим шляхом та не побудувала всі ці просто фантастич­ні, абсолютно точно вирахувані та справні вже двадцять років тренажери на своїй власній ділянці, наприклад?

— У нас була така особливість в інституті кібернетики…

— А до чого тут інститут кібернетики?

— Та людина там працювала… так от у нас була така особливість в інституті кібернетики: кожен щось приду­мував. Усі чомусь захоплювалися, і неодмінно з такою психологією, що все мало належати всім…

— Як усе тут?

— Так!

— А як ви називаєте це місце? Ви ж тут по понеділках, середах і п’ятницях?

— Гідропарк. Тренажери, вони тут одні такі, а може на­віть одні у всьому світі!

Історія 2: Танцювальний клуб. Вихідні. Восени, взим­ку, навесні в переході метро «Театральна» танцюють ки­ївські пенсіонери (7).

— Ви художній керівник клубу «Кому за сорок»?

— Так. Ви не переживайте, нам мер дозволив танцюва­ти тут. У нас є дозвіл на кожну неділю, щоб танцювати під баян або програвач.

— Я не переживаю…

— А влітку ми танцюємо в Гідропарку. І у нас теж є до­звіл.

Історія 3: Шаховий клуб (6), а також шашки, карти, нарди. Вільні столики для бажаючих пограти є в наявнос­ті. Двійко-трійко міліціонерів завжди неподалік.

— Ви тут наглядаєте за столиками?

— Так, щоб на гроші не грали.

— А раптом?

— До міліцейського відділку заберемо. А вам нащо?

— Я гід пишу.

— Так і перекажіть усім читачам: на гроші в парку Шев­ченка грати не можна. А столики для бажаючих пограти є в наявності.

Історія 4: У парках, на зупинках, на станціях метро, в переходах, під’їздах, на ринках, стоянках, біля супермар-

Кетів бродять бездомні собаки, а то й зграї: п’ять, шість і більше (8). Чіпляються. Обгавкують, якщо ви з візочком, велосипедом або у великому капюшоні. Кусаються вкрай рідко. Можуть, якщо в однієї з собак цуценята, або ви за­гнали її в кут — собаці нічого не залишається, як вкусити вас. Давайте завжди собаці можливість піти. А головне, не біжіть і не махайте руками. Бездомні собаки кусають вкрай рідко. Вони годуються самі, і їх годують люди, є стежки службовців, що йдуть вранці на роботу і ввечері з роботи — собаки їх знають у місті всі до одного. Їм там щастить більше.

Т

> Маршрути

Анна Хвиль

Активістка Центру візуальної культури, дослідниця когнітивних карт Києва та пострадянського урбаністичного простору

Весілля сучасних киян потребує публіч­ного простору — особиста історія має бути засвідчена на тлі хрестоматійних місць сто­лиці та вписана в міський літопис.

Масовий інтерес до київських урбаніс­тичних пейзажів весільне фото виявило у се­редині 1960-х. Явище не було суто локальне, таку тенденцію можна було спостерігати в багатьох куточках Радянського Союзу. При­чин декілька: з одного боку, розповсюджен­ня мобільної фототехніки, з другого — саме йшов час програмного створення нових ри­туалів державними комітетами етнографів.

Упродовж перших сорока років існування Радянського Союзу весілля майже не виді­лялося в буденному плині життя. Післярево­люційний уряд, натхнений ідеями Фрідріха Енгельса, спростив процедуру розлучення, позбавив церковне вінчання юридичного статусу, а з часом прирівняв спільне прожи­вання до зареєстрованого шлюбу. Весілля молодим рекомендувалося святкувати без особливого відриву від виробництва. У жи­вописі та кінематографі того часу весілля рідко з’являється у фокусі. Якщо це і ста — ється, зрозуміти, що відбувається, зазвичай

Можна лише з підпису, адже «червоне весіл­ля» не передбачало білих суконь, костюмів, короваїв та інших упізнаваних атрибутів свя­та.

Після смерті Сталіна, за часів хрущов — ської «відлиги», весілля набуває знайомої сучасним киянам соціальної ваги. Після роз­вінчання культу «Батька народів» відчуття співпричетності братніх народів мала під­тримати нова соціальна символіка. Щоби продемонструвати уявну єдність мешканців Києва, Москви, Єревана, Ташкента та інших сотень тисяч населених пунктів Радянсько­го Союзу, було створено систему повсяк­денних ритуалів. Разом із новоствореними «святом прийняття у комбайнери» або «свя­том першої зарплати» етнографи розробили поради, як радянській людині відсвяткувати весілля.

Обов’язковим елементом тогочасної ве­сільної процесії стала прогулянка містом і урочисте покладання квітів до пам’ятників. У центрі уваги перебували меморіали заги­блим у війні. Схилити голови перед Невідо­мим солдатом було чимось схожим на при­сягу вірності перед вівтарем. Пам’ятники загиблим у Великій Вітчизняній були не просто місцями пам’яті, а справжніми са­кральними порталами. Тут радянський гро­мадянин вступав у комунікацію із полеглими героями, які у народній уяві стали новочас- ними святими.

У 1960-х органи запису актів громадян­ського стану (ЗАГС)1 переїхали з відділку мі­ліції, де розміщувалися раніше, у спеціально відведені будівлі. В цей час починають також з’являтися Палаци одружень. Вони мали стати альтернативою християнському храму

— сакральним простором колективних риту­алів. Разом із київським крематорієм, збу­дованим у 1975 році, місцевий Палац уро­чистих подій 1980-го є зразком радянської ритуальної архітектури.

Книжки з типовими назвами «Новій лю­дині — нові обряди» або «Новий час — нові традиції» радили архітекторам та працівни­кам ЗАГСів розташовувати у центральних холах чашу-факел. Під час відкриття палацу її мали урочисто запалити від вогню, прине­сеного з меморіалу Вічної слави. На згадку про день весілля молодятам дарували пе­реносний факел, вогонь в якому одночасно символізував сімейне тепло і «безсмертну славу загиблих воїнів».

Після церемонії розпису молоде подруж­жя разом з гостями та фотографом виру­шало у подорож містом. Усі місця весільної прогулянки були пов’язані з мотивом подя­ки — воїнам за перемогу, Леніну за револю­цію, засновникам міста, власне, за місто.

Таким чином весілля виходило за межі приватного свята і набувало статусу суспіль­но важливої події. Реєстрація шлюбу розгля­далася в контексті подвигів, що зумовили існування радянського народу. У весільній промові працівники ЗАГСу зазначали, що радянське суспільство покладає на моло­дят обов’язок — виростити дітей «чесними і чуйними людьми, працьовитими і мужніми громадянами».

Однак покладання квітів до меморіалів мало також і приватний характер, оскільки майже у кожній сім’ї був родич, який загинув під час війни. Вшанування пам’ятника Неві­домому солдату було одночасно і перифра­зом народної традиції відвідин могили по­мерлих родичів під час весілля.

Незважаючи на те, що сьогодні покладан­ня квітів до Вічного вогню не є обов’язковою складовою весілля, подорож містом і па­ломництво до культових місць залишаються елементами сучасної весільної обрядовос­ті. Нові пам’ятки, які лише нещодавно по­трапили у весільні маршрути, дають змогу визначити нові історичні вектори, важливі для українців, та дослідити зміну суспільних настроїв. Скажімо, новим віянням серед ки­ївських молодят є відвідування пам’ятника жертвам Голодомору, який радянська влада заперечувала. Попри суперечки істориків, радянські та «антирадянські» пам’ятники цілком мирно поєднуються в межах одного маршруту.

Маршрут>

Пам’ятник засновникам Києва — «Батьківщина — мати» — Києво-Печерська лавра — Меморіал пам’яті жертв Голодоморів — Меморіал Вічної Слави — Марі­йський палац — Шоколадний будинок — централь­ний РАЦС (Палац урочистих церемоній)

Як зараз, так і сорок років тому для відвідин міських пам’яток весільна процесія розсаджувалася в автомо­білі, прикрашені квітами і ляльками. І якщо київські на­речені виглядали з вікон білої «Волги» (чорна була більш престижна, але дістати її було важко) або «Жигулів», то сьогодні роль весільної карети виконує універсальний «Лімузин». Проте ми пройдемося маршрутом пішки, аби власними ногами пересвідчитися в існуванні київських пагорбів.

Хоча тенденція святкувати весілля «оригінально» розширює напрямки маршрутів, вибір багатьох пар пов’язаний з найбільш упізнаваними місцями столиці. Серед нових локацій фотосесії є «хай-тек» (новозведені дзеркальні хмарочоси) або «індастріал» (закинуті завод­ські райони). Наш маршрут поєднає точки, які набували і втрачали актуальність протягом останніх п’ятдесяти ро­ків.

Пам’ятник засновникам Києва (1)

Пам’ятник міфічним засновникам Києва стоїть на бе­резі Дніпра. За легендою, три брати — Кий, Щек, Хорив — і сестра Либідь пропливали річкою та побачили мальовни­чі пагорби. Тут вони і заснували місто. На честь старшого брата Кия назвали поселення, молодшим дісталося по горі — Щекавиця і Хоревиця, сестриці — річка Либідь.

Брати і сестра стоять у човні, який несеться по хви­лях у центрі декоративного басейну на фоні Дніпра. Пам’ятник встановили у 1982 році до ювілейного 1500- річчя Києва. На відміну від інших меморіалів часів СРСР, пам’ятник засновникам Києва донині зажив популярнос­ті. Коли в лютому 2010 року задня частина мідного човна зі Щеком і Хоривом відпала і скульптуру тимчасово за­крили на реставрацію, весільні агентства у паніці шукали гідну альтернативу.

Крім вдячності за зведення міста, молодят сюди при­водить пейзаж, що відкривається з берега на Дніпро. Праворуч від монументу стоїть «Дерево закоханих», на яке пари прикріплюють замки як символ міцного кохан­ня. Популярною традицією є також розпивання шампан­ського біля пам’ятників, що не втратила актуальності по­при нещодавню заборону вживати алкоголь на вулиці.

«Батьківщина-мати» (2)

Від попереднього місця треба спочатку перейти під­земним переходом, який розташовано на відстані 200 метрів у протилежному напрямку від мосту Патона; а по­тім піднятися нагору через концертний майданчик «Спі­воче поле».

108-метрова статуя жінки зі щитом і мечем є части­ною Меморіального комплексу історії Великої Вітчизня­ної війни 1941-1945 років, розміщеного просто неба на пагорбі. Крім самої статуї войовничої жінки, елементами комплексу є виставка військової техніки, скульптурна композиція «Форсування Дніпра», тунель з понад сотнею фігур борців фронту і тилу, чаша «Вогонь слави» та зірко­ва алея міст-героїв. Відколи Леонід Брежнєв приїжджав до Києва у травні 1981 року на відкриття комплексу, тут майже нічого не змінилося, якщо не брати до уваги крає­вид із приватними котеджами.

Популярною локацією для весільної фотографії є роз­мальовані квітами танки з перев’язаними дулами, роз­ташовані навпроти «Батьківщини-матері». У постаменті самої статуї міститься музей Великої Вітчизняної війни, через який можна піднятися на оглядовий майданчик у щиті. Якщо вирішите випробувати атракціон — почувай­теся безпечно: за прогнозами, монумент витримає зем­летрус силою дев’ять балів.

Києво-Печерська лавра(3)

По сусідству з радянськими меморіалами стоїть Мек­ка українського православного християнства — Києво — Печерська лавра, чоловічий монастир ХІ століття з осо­бливим статусом. Після розпаду СРСР вінчання в церкві стало поширеною практикою. Отримати благословення молодята мають право тільки за наявності довідки про державну реєстрацію стосунків. Окрім релігійних пере­конань наречених, мотивом церковного вінчання є більш вишукана, навіть сучасніша атмосфера церемонії, аніж та, що панує у старомодних інтер’єрах РАЦСів.

Класичним місцем для фотографування є майданчик напроти головного храму монастиря — Успенського со­бору. Шість із семи бань були відбудовані у 2000 році, лише одна збереглася з XVII століття (відрізнити її можна за кольором позолоти). Восени 1941-го собор підірвали радянські війська, що за іронією історії вшановані непо­далік.

Попри критику комерційно-корупційних настроїв ду­ховенства Лаври, місце полюбляють відвідувати і при — хожани, і по-світському налаштовані туристи. Крім печер із нетлінними мощами святих і дзвіниці з панорамою, на території розташовані музей коштовностей із кілограмо­вою золотою прикрасою скіфського царя і музей мініа­тюр із портретом Юрія Гагаріна у насінині.

Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні (4)

Новою локацією весільного маршруту є меморіал жертвам Голодоморів, що з’явився неподалік на пагорбі у 2008 році. Інформація про штучний голод 1932-33 ро­ків не оприлюднювалася до кінця 1980-х, а через деякий час після розпаду СРСР лягла в основу нової об’єднавчої соціальної символіки незалежної України. Пам’ятник створено у вигляді 30-метрової свічки, оздобленої за на­родними мотивами мережками, хрестами і лелеками. У підземній частині меморіалу є Зала пам’яті. Тут експо­нується Книга пам’яті, в яку занесено 900 000 імен заги­блих.

Покладати квіти до меморіалу весільні процесії поча­ли нещодавно. Проте краєвид міста, що відкривається з
оглядового майданчика, та романтичне вечірнє освітлен­ня приваблюють весільних фотографів дедалі більше.

Меморіал Вічної’ Слави (5)

Відкритий у 1957 році меморіал є одним з перших місць, що пов’язали приватний ритуал весілля з публіч­ним вшануванням героїв війни. Момент покладання мо­лодятами квітів до «Вічного вогню» зафіксовано у тисячах сімейних фотоальбомів: тендітна наречена у білій сукні схиляється над масивним бронзовим вінком, тримаючи в руці букет червоних гвоздик.

Крім обеліска Слави і Вічного вогню, частиною мемо­ріалу є алея Загиблих героїв, де можна побачити трид­цять чотири могили військових, які загинули під час війни. Цікавою є структурна подібність цього меморіального комплексу і сусіднього пам’ятника жертвам Голодомо­рів. Вони обидва інтерпретують образ «вогню пам’яті», обидва претендують на роль вертикальної домінанти на­вколишнього простору, обидва апелюють до реальних мікроісторій у списках і могилах загиблих. Узимку місце є популярним серед дітей і дорослих, що приходять сюди ката­тися на санчатах.

Маріїнський па­лац (6)

Щоб потрапити до Маріїнського парку і Маріїнського пала­цу, потрібно перейти алею Героїв Крут, на­звану на честь трьох­сот студентів, які за­
хищали Київ від радянської армії у 1918 році. Для цього можна скористатися мостом або підземним переходом. Далі прямувати вул. Лаврською (колишня вул. Івана Ма­зепи) повз станцію метро «Арсенальна».

Колишня резиденція імператорської родини — Маріїн­ський палац — упродовж останніх п’ятдесяти років слугує місцем для урядових прийомів. На відміну від локацій, які пов’язують з історичними подіями, парк і бароковий палац XVIII сторіччя виконують у весільній фотосесії суто декоративну роль. Споруда Парламенту України, що роз­ташована впритул до палацу, увагу молодят і фотографів привертає рідко.

Шоколадний будинок (7)

(Вулиця Шовковична — частина Липок, місцевості, що історично є найбільш престижною в місті. Забудова пе­реважно складається з маєтків кінця ХІХ — початку ХХ ст., що належали професорам, чиновникам, банкірам.)

Будинок, де був перший в Києві Палац одружень. Зве­дений у 1901 році як приватний маєток відомого на той час фінансиста. Гастрономічні асоціації пов’язані з ко­льором і фактурою фасаду, що нагадує шоколадну плит­ку. До того, як у приміщенні почали реєструвати шлюби, тут розміщувалося Товариство культурних зв’язків із за­рубіжними країнами.

Палац одружень проіснував у приміщенні з 1960 до 1982 року. Переїзд з центру на околиці міста нібито від­бувся після того, як поряд — у будинку на Шовковичній, 26 поселився перший секретар Компартії України Володи­мир Щербицький. Святкові сирени весільних автомобілів відволікали чиновника від роботи.

Сьогодні Шоколадний будинок є місцем проведення

Концертів і виставок.

Центральний Палац урочистих церемоній (8)

(Проспект Перемоги, на якому стоїть будівля, свою назву отримав у 1985-му під час святкування 40-річчя перемоги у Другій світовій війні.)

Дістатися до Центрального Палацу пішки від вул. Шов­ковичної швидко не вийде, доведеться йти щонайменше годину. Шлях довгий, але прямий — по вул. Круглоунівер- ситетській спуститися до Бессарабської площі, через підземний перехід вийти на бульвар Тараса Шевченка (з пам’ятником Володимиру Леніну), який за декілька кіло­метрів перейде у проспект Перемоги. Альтернативою пі­шій ході будуть чотири зупинки метро — від станції «Хре­щатик» до «Політехнічного інституту» або маршруткою № 433 від бульвару Шевченка.

Палац було збудовано напередодні літніх Олімпій­ських ігор 1980 року в Москві, тому вочевидь у стрім­кому силуеті споруди має прочитуватися відомий девіз «Швидше, вище, сильніше!». У народній топонімії палац відомий як «бермудський трикутник» завдяки своїй фор­мі. Хоча назва також навіює асоціацію між шлюбом і паст­кою, з якої не можна вибратися.

Широкі сходи, що ведуть до парадного входу, дають змогу вмістити на груповому фото декілька сотень гос­тей весілля. Всередині палацу раніше була зала Слави героїв Великої Вітчизняної війни. Якщо непомітно приєд­натися до однієї з груп друзів і родичів наречених — мож­на стати свідками урочистої церемонії.

Станіслав Цалик письменник-краєзнавець, автор книжки “Киев: конспект 70-х”

Шарм і неповторну атмосферу Києва впродовж століть творили представники ба­гатьох національних громад. Це — крім укра­їнців — поляки, євреї, росіяни, білоруси, нім­ці, татари, греки, чехи, італійці, французи, швейцарці, австрійці, болгари, угорці, вір­мени, молдавани, грузини, азербайджанці, узбеки, корейці, асирійці, караїми, цигани та інші. Примруживши око, можна розгледіти у старому Києві Німецьку вулицю, Німецьку слободу, Єврейський базар, місцину Татар­ка, татарський ринок Шурум-Бурум, урочи­ще Угорське…

Кожна громада мала власні святині — грецький монастир, лютеранську кірху, ка­толицькі костели, юдейську синагогу, кара­їмську кенафу — і благодійні, культурницькі та спортивні товариства, навчальні заклади

— Римо-католицьке благодійне товариство, Чеське благодійне й просвітницьке товари­ство ім. Я. Коменського, Південно-Західне німецьке товариство, Товариство догляду літніх бідних євреїв м. Києва, Єврейське по­чаткове училище для хлопчиків, Польське гімнастичне товариство, Союз рівноправ­ності польських жінок. У кожній громаді були

Свої генії і покидьки, свої багатії і злидарі… Хай там як, кожна громада докладала зу­силь, щоб Київ ставав цікавішим, сучасні­шим, зручнішим для життя.

Наприклад, італійська громада багато в чому сформувала неповторне обличчя Києва. Місто й досі прикрашають творіння зодчих Себастіано Браччі, Людвіка Станза — ні, Вікентія Беретті, Олександра Беретті. А скульптори Еміліо та Еудженіо Саля офор­мили фасади багатьох київських споруд, зо­крема Будинку з химерами.

Чеська громада навчила киян нової гри

— футболу (ось де коріння успіхів київського «Динамо»!), а також зробила вагомий вне­сок у розвиток економіки міста, побудував­ши великі підприємства, більшість яких (вже під іншими назвами) працюють і дотепер: «Радар», «Більшовик», «Червоний екскава­тор» тощо. Серед них, до речі, була єдина в Російській імперії фабрика гімнастичних приладів Вінцента Кашпара. Завдяки їй Київ перетворився на своєрідну столицю спорту і 1913 року приймав у себе І Всеросійську олімпіаду.

Німецька громада відкрила перші в Ки­єві приватні аптеки, дала місту найкращих лікарів і найвідоміших садівників. І досі на Пріорці зберігся топонім «Кристерова гір­ка» — там у ХІХ ст. Вільгельм-Готліб Кристер заснував своє уславлене садівництво та на­сіннєве господарство. А фірма іншого київ­ського німця Аманда Струве запровадила в місті вуличне освітлення (встановила газові ліхтарі) й збудувала міський водогін.

Караїмська громада була порівняно не­великою, проте саме її представники стали «тютюновими королями», які відучили киян нюхати тютюн, натомість привчили до цига­рок.

Швейцарська громада привнесла в жит­тя міста солодкі радощі — сухе варення, фруктові цукерки. Популярні донині конди­терські європейського гатунку з культом ароматної кави та можливістю безкоштовно читати свіжі газети заснували в місті київські швейцарці. Зокрема, на початку ХХ ст. кон­дитерська Бернгарда Семадені на Хрещати­ку була визнаним «брендом».

А ще добру пам’ять залишили по собі грецькі шовководи, асирійські чоботарі, польські хореографи, австрійські кінопро­катники, французькі винороби.

Зрозуміло, різні громади не жили відо­кремлено одна від одної. Вони перетинали­ся, взаємодіяли, співпрацювали, конкурува­ли (траплялися інколи й непорозуміння — від правди не втечеш). Але здебільшого стосун­ки були доброзичливими. Все ж таки кияни відзначалися мудрістю.

Лише один промовистий епізод. 1861 року славетний хірург Микола Пирогов, на той час керівник Київського навчального округу, звернувся до кількох заможних єв­реїв з проханням матеріально підтримати бідних студентів-одновірців, які навчалися в Київському університеті. Ось яку відповідь дав Абрам Бродський (дядько відомих ки­ївських цукрозаводчиків і меценатів Лазаря й Лева Бродських): «Было бы согласнее с требованиями настоящего времени, если бы люди состоятельные помогли бы людям нуждающимся без различия вероисповеда­ний. Я желаю содержать на свой счет двух

Недостаточных студентов Университета Св. Владимира — одного из христиан, а другого из евреев». Отакий він, Київ…

Маршрут>

Розпочнімо прогулянку з Лютеранської вулиці, яка не­квапливо йде собі вгору від Хрещатика до Шовковичної. Вона виникла в 1830-ті роки, а назву дістала від збудова­ної у 1850-х роках лютеранської євангелістської кірхи св. Катерини (1). В її садибі 1895 року німецька громада звела будинок чоловічого реального училища св. Ка­терини, а за п’ять років — будинок жіночої гімназії. Зго­дом Євангелістське благодійне товариство збудувало лі­воруч кірхи Будинок бідних (Лютеранська, 24; будівля не збереглася). В тому ж будинку заснувалося Євангеліст­ське жіноче товариство. Утворилося таке собі німецьке містечко.

Тож не дивно, що значну частину мешканців цієї вулиці складали німці. Зазирнемо, приміром, у довідник «Весь Кіевь» 1911 року. Серед власників будинків на Лютеран­ській бачимо Миколу Вальберга, Ернста Герзе, Карла Фішмана, Генріха Кіргейма та інших. Серед тих, хто ви — наймав житло в їхніх будинках, так само було чимало па-

Рафіян кірхи.

Щоправда, серед домовласників Лютеранської було й чимало караїмів — вони, на відміну від німців, гуртува­лися в нижній частині вулиці. Це пояснюється тим, що поруч (на початку вулиці, з парного її боку, а також непо­далік — на Хрещатику) були дві великі тютюнові фабрики, які належали караїмам, братам Когенам.

З приходом радянської влади німецьке містечко при­пинило існування. Натомість кірха від 1970-х років вико­ристовувалася як виставковий зал, а в часи незалежності її передано німецькій євангелістсько-лютеранській гро­маді Києва.

В напрямку Хрещатика вирушимо пізніше. А зараз на нас чекає вулиця Банкова, розташована поряд із кірхою. Пласка, коротенька (лише один квартал!), але політично вагома: саме тут розташована Адміністрація Прези­дента України (2). А навпроти неї — дивна споруда, яку кияни звуть Будинком з химерами (3). Це саме те, що нам потрібно.

Цю споруду збуду­вав у 1903 році один з найвідоміших київських архітекторів початку ХХ ст. Владислав-Лєшек — Дезидерій Городець — кий, представник поль­ської громади. Франт і майстер епатажу, він постійно дивував горо­дян своїми витівками.

То з’явиться на вулиці з мавпочкою на плечі, то, лякаючи коней і пішохо­дів, промчить Хрещати­ком на власній автівці — першій у місті.

А дивовижний будинок, рясно прикрашений цемент­ними зображеннями носорогів, слонів, жаб, морських чудовиськ, птахів та інших представників екзотичної фа­уни, архітектор збудував, якщо вірити міським легендам, побившись об заклад. Річ у тім, що відомий зодчий Олек­сандр Кобелєв, якому Городецький 1901 року розповів про нещодавню купівлю земельної ділянки на крутому схилі Банкової задля будівництва шикарного будинку, лише посміхнувся: «Да вы, сударь, сумасшедший! Только безумцу может прийти в голову такая идея». Городець­кий палко заперечив: він утілить свій намір у життя про­тягом лише двох років. І — дотримав слова! Вже в 1903 році влаштував для друзів вечірку у щойно зведеному будинку.

Творіння Владислава Городецького стало рекордсме­ном Києва за кількістю легенд. У них, як завжди, правда поєдналася з неймовірними вигадками. Подейкували, що численні скульптури екзотичних тварин, птахів і чудо­
виськ з’явилися, оскільки:

…дочка власника будинку втопилася в озері Чад, і споруду присвячено її пам’яті,

…будинок належить адміралу, який пішов у відставку й тужить за далекими мандрівками,

…архітектор у такий спосіб розрекламував новий бу­дівельний матеріал — цемент.

Кияни вигравали парі в гостей міста, розповідаючи, що в Києві існує дивний будинок — одночасно триповерхо­вий і шестиповерховий. Так, з боку Банкової споруда Го — родецького має три поверхи. Але! З боку площі І. Фран­ка — спустіться сходами, порахуйте! — їх аж шість.

У радянські часи будинок було націоналізовано, три­валий час його використовували як поліклініку для керів­ництва Радянської України. Нині тут резиденція Прези­дента України, де він приймає іноземних гостей.

Між іншим, творіннями Городецького також є дві куль­тові споруди, значущі для польської та караїмської гро­мад Києва, — костел св. Миколая і кенаса. В обох доля непроста: першу в радянські часи перетворили на зал органної музики, і тепер релігійна громада мусить ділити приміщення з музиками, а в другій відкрили ляльковий театр, згодом кінотеатр повторного фільму, нині — Бу­динок актора. Адже в місті майже не залишилося кара­їмів…

Ідемо далі Банковою вулицею. Ліворуч — імпозантний палацик (4), у якому вже багато років міститься Націо­нальна спілка письменників України. Це теж своєрід­на родзинка Києва — єдиний у місті маєток, який мав… розсувну стелю. Хто це влаштував і для чого?

Тут своя історія. Річ у тім, що садибу 1898 року придбав представник єврейської спільноти міста Сімха Ліберман.

Взагалі-то в ті часи євреям не дозволялося селитися на Печерську, а в аристократичному районі Липках — і пого­тів. Але Ліберман був не пересічним євреєм-ремісником, яких чимало тулилося в халупах на Подолі, а заможною людиною — купцем київської 1-ї гільдії. До неї прийма­ли підприємців, чий статок складав не менше 10 тисяч рублів. Звідки в шановного пана такі капітали? З цукру. Адже Ліберман був директором-розпорядником Това­риства Топорівського та Іванківського цукрового та ра­фінадного заводів, головою знаної в Україні «цукрової» династії.

Ліберман придбав цю садибу на розі Банкової та Ін­ститутської і заходився реконструювати одноповерховий будинок. Запрошений домовласником архітектор Воло­димир Ніколаєв надбудував другий поверх і, враховуючи побажання замовника, передбачив уже згадану розсув­ну стелю. Справа в тому, що восени під час юдейського свята Суккот кожен єврей має протягом тижня мешкати в курені з гілок, розташованому просто неба. Вихід, зна­йдений цукрозаводчиком, фактично став ноу-хау підпри­ємця: в спальні було зроблено спеціальну стелю — під час свята вона розсувалася, і Ліберман, не залишаючи ком­фортної оселі, спав просто неба.

Унікальна стеля існувала понад чотири десятиліття — до 1941-го. Під час війни палацик постраждав. Відтак, коли його реконструювали, колишню спальню Лібер — мана вкрили звичайною стелею. За другою версією, не вистачило грошей на відновлення розсувної. За іншою, будівельники не втямили, навіщо потрібна така дивина. За третьою… ну, не важливо, які ще є версії. Київ утратив одну зі своїх «фішок». Шкода.

Подивіться: Банкова не веде до банку — відомий ба­гатьом будинок Національного банку України розташо­ваний дещо праворуч. Звідки ж «фінансова» назва цієї вулиці? Може, на ній колись були банки, які тепер вже не існують? Теж ні.

Тут криється історія, пов’язана з польською громадою Києва. Контору Держбанку заснували 1839 року, першим її приміщенням був будинок відомого лікаря-офталь- молога Макса-Еммануїла Мандельштама на теперішній вул. Грушевського, 8. Кількість клієнтів і операцій по­стійно збільшувалася. Зростала й кількість персоналу. Настав момент, коли банківським службовцям стало за­тісно в зручному, але невеликому будинку. Почався по­шук більш просторого приміщення. Проте специфічним вимогам банківської установи жоден київський будинок не відповідав.

І тоді київська польська громада, поставивши інтере­си рідного міста на перше місце, подарувала Київській конторі Держбанку двоповерховий будинок Польського дворянського зібрання (нині — Інститутська, 9) (5). Цей будинок у стилі ампір і написом «Dvorzanska котІББца» на фасаді був чи не найбільшою тогочасною спорудою Киє­ва. Чудові інтер’єри й розкішна танцювальна зала роби­ли його привабливим для міської аристократії. Тут відбу­валися бали й маскаради за участю перших осіб губернії.

У 1905 році київська контора Держбанку переїхала у просторе сусіднє приміщення, збудоване спеціально для нього. Відтоді колишнє Польське дворянське зібрання використовувалося по-різному: тут були різні установи, а в останні радянські роки — житлові приміщення. Лише нещодавно будинок відреставрували й… передали Нац­банкові. Сусідній будинок — нині в ньому клуб Кабінету Міністрів України — було зведено у ХІХ ст. для Київської біржі. Своєю появою він завдячує двом представникам німецької громади Києва — Миколі Бунге та Олександро­ві Шіле.

Перший — відомий фінансист, професор Київського університету (тричі був його ректором), громадський діяч, майбутній міністр фінансів Російської імперії. Дру­гий — київський міський архітектор, якому Микола Бунге доручив проектувати будинок біржі й керувати зведен­ням. Біржа почала працювати в цих стінах 1873 року. Вона стала однією з перших тогочасних комерційних установ Києва й суттєво пожвавила фінансове життя гу­бернського міста.

Спускаємося Ольгинською вулицею на площу Івана Франка. Ліворуч — Національний академічний укра­їнський драматичний театр ім. І. Франка. Він працює тут з 1926 року. Проте будинок цей зведено на чверть століття раніше — в 1898 році, для першого в місті ста­ціонарного театру, створеного відомим антрепренером і режисером Миколою Соловцовим. Саме цьому пред­ставникові російської громади Київ завдячує появою од­нієї зі своїх візитівок.

Театр Соловцова був одним із найвідоміших драма­тичних театрів Російської імперії. А серед приватних

— найбагатшим. Вистави (йшли російською мовою) не поступалися петербурзьким, їх вирізняла серйозна ро­бота режисерів і акторів, тривалий репетиційний період (артисти мали час вивчити слова, натомість Соловцов чи не першим в імперії відмовився від послуг суфлерів — пу­бліку шокувала відсутність на сцені суфлерської буди), розкішні костюми й декорації. Крім того, театр вражав оригінальним репертуаром. Не в останню чергу тому, що його очільник Микола Соловцов писав п’єси — зокрема, для свого театру. А також перекладав п’єси закордонних авторів. До речі, славетний Антон Чехов присвятив Со — ловцову водевіль «Ведмідь».

Навпроти театру — затишний скверик, у центрі якого стоїть чавунний фонтан (6). Кияни звуть його «терме — нівським» — він виготовлений 1900 року на чавуноливар­ному заводі Олексія Термена. Цей киянин належав до потужного клану з французьким корінням (прізвище пи­салося Theremin), який володів старовинним гербом (дві оливкові гілки) й девізом («Не більше, не менше»). Одним з родичів Олексія був легендарний Лев Термен — винахід­ник охоронних сигналізацій, першого електронного му­зичного інструмента (терменвокса), підслуховувальних пристроїв, радіокерованого безпілотного літака.

З цим фонтаном (колись їх було чимало в місті, а нині залишилося кілька) пов’язана цікава історія, яка, зі сво­го боку, давно вже перетворилася на міську легенду. Кажуть, на заводі Термена працював майстром дуже неприємний чолов’яга, який постійно сварив підлеглих, прискіпуючись до їхніх реальних чи вигаданих проколів. Робітники не любили його і дали прізвисько «фараон».

Коли завод саме готувався відливати ці фонтани, «фа­раон» замірявся піти у відпустку — хтось з його родичів одружувався абощо. Словом, знадобилося йому на кіль­ка тижнів поїхати з Києва. Начальство не заперечувало, але поставило умову: він має все підготувати для ливар­них робіт.

Нарешті «фараон» поїхав. В останню мить робітники змінили у ливарній формі обличчя маскаронів, з пащі яких ллється вода, — вони «чомусь» стали схожими на ненависного шефа. Такою була помста за багаторічні знущання. Фонтани відлили й встановили. Тим часом майстер повернувся додому. Побачив, що місто регоче з нього — кияни одразу зрозуміли, на кого схожі чавунні обличчя на фонтані.

Повертаємо на вул. Архітектора Городецького. На розі вул. Заньковецької височить кутовий будинок, який колись належав купчисі Марії Поштар (Архітектора Го­родецького, 10). Будинок був прибутковим — власниця здавала приміщення в оренду. Одним з орендарів був відомий у місті видавець Семен Богуславський, який за­мешкав тут з дружиною й двома синами. Книжками цьо­го видавця цікавилися навіть такі городяни, які взагалі не мали схильності до читання. Адже саме Богуславський видавав необхідні кожній київській родині адресно-до­відкові щорічники «Весь Юевъ», де містилися адреси й телефони урядових і муніципальних закладів, компаній, громадських організацій, приватних осіб, річні календарі (православний, римо-католицький, євангельсько-люте­ранський, єврейський), довідкова інформація, науково — популярні відомості, тарифи пошти й залізниці, розміри податків, рекламні оголошення і навіть алфавітний по­кажчик мешканців Києва! Видавництво було зареєстро­вано за тією ж адресою, що й мешкання.

Перед цим такі щорічники випускав Давид Трахтен­берг, власник друкарні на вул. Трьохсвятительській, 5. Але обсяги інформації катастрофічно збільшувалися, так само й реклами, і за кілька років друкар зрозумів, що цією роботою має займатися окреме видавництво. Його ж справа — друкувати. Партнером згодився стати Богус —

Лавський, який всю інформаційно-довідкову й рекламну частину поклав на власне видавництво. Ну а друкувалися щорічники, як і раніше, в друкарні Трахтенберга.

Крім того, Богуславський у співпраці з Трахтенбергом випускав «Ежегодник по сахарной промышленности», «Иллюстрированный путеводитель по Киеву», «Киевский народный календарь Юго-Западного края», «Спутник пассажира по Днепру» тощо. Отак і сталося, що вкрай необхідною для Києва довідковою літературою городян забезпечували представники єврейської громади. Їхня праця стала в пригоді всім киянам.

Майже навпроти будинку, в якому мешкав Семен Бо­гуславський, бачимо дім із вишуканим фасадом (Архітек­тора Городецького, 9). Його збудував 1901 року «король підрядчиків», купець 1-ї гільдії Лев Гінзбург для власних потреб. Будівельна контора Гінзбурга звела в Києві чи не всі «брендові» споруди: Оперний театр, Педагогічний музей, корпуси Політехнічного інституту, Академічний український драматичний театр ім. І. Франка, Театр опе­рети тощо. Послуги контори Гінзбурга були недешевими, проте якість — відмінною. Також роботи завжди завершу­валися того дня, який був передбачений контрактом. У часи, коли переважна більшість забудовників будувала в кредит, своєчасне виконання будівельних і оздоблю­вальних робіт було надзвичайно важливим фактором.

Кажуть, розкішний фасад будинку Гінзбург зробив як рекламу своєї будівельної контори. І це справді вража­ло (та й тепер виглядає привабливо). Проте підприємець у цьому будинку-красені не мешкав: два нижні поверхи віддав в оренду магазину меблів, а квартири на вищих поверхах — приватним особам. Сам будівельний під­рядчик жив у іншому своєму будинку — на Інститутській вулиці. То був найславетніший київський хмарочос (нині на тому місці готель «Україна») (7). Дві живописні садиби зв’язував ажурний місток, утворюючи таким чином своє­рідне «містечко Гінзбурга».

А тепер давайте на хвилинку залишимо симпатич­ну вул. Архітектора Городецького й подивимося на пам’ятник Владиславу Городецькому (8). Він розташо­ваний не на вулиці його імені, а поруч — у Пасажі. Отже, пройдіть кільканадцять метрів парним боком вул. Зань — ковецької та заверніть в арку направо. Нарешті, ось і він сам — бронзовий, але ніби живий. Судячи з фотографій, надзвичайно схожий. У своєму «фірмовому» капелюсі, з трохи іронічним поглядом. Сидить за столиком, насо­лоджується кавою. Поруч — книга «В джунглях Африки. Дневник охотника», яку Городецький написав про свої мисливські пригоди. Адже він був завзятим мисливцем, їздив на сафарі.

Трохи ліворуч є арка — вона веде у двір. Поверніть пра­воруч, стежка виведе у невеличкий скверик. На проти­лежному боці вулиці — кінотеатр «Україна».

Кінотеатр відомий хоча б тим, що в ньому 4 вересня 1965 року відбулася прем’єра легендарного фільму «Тіні забутих предків». Ця стрічка Сергія Параджанова стала найтитулованішою картиною українського кінематогра­фа — здобула 28 нагород на міжнародних кінофестивалях у двадцять одній країні (про це є запис у Книзі рекордів Гіннесса). Режисер дістав телеграми з вітаннями від кла­сиків світового кіно — Федеріко Фелліні, Акіри Куросави, Жана-Люка Годара, Мікеланджело Антоніоні. Серед київ­ських вірменів Параджанов став найвідомішим.

Скандальна прем’єра «Тіней забутих предків» стала початком шляху на Голгофу не лише самого режисера (відтоді не зняв у Києві жодної стрічки, а в грудні 1973-го був арештований у своїй київській квартирі), але й літе­ратурознавця Івана Дзюби, який зі сцени повідомив про початок арештів серед львівської інтелігенції, і присут­нього в залі поета Василя Стуса, і багатьох інших борців за справедливість.

У сусідньому будинку міститься Національна музич­на академія — кияни й досі звуть її консерваторією. А на початку ХХ ст. тут містився готель «Континенталь». У ньому орендувала торговельні приміщення чеська фір­ма «Лаурін & Клемент». Вона «посадила» киян на автів — ки власного виробництва з емблемою L&K. Ці машини зажили популярності на всіх континентах, а сама фірма була найпотужнішим автомобільним виробником Ав­стро-Угорщини. Автомобілі, про які йдеться, вам добре відомі, адже з 1925 року вони випускаються під маркою «Шкода».

Виходимо на Майдан Незалежності. Головну площу України перетинаємо в напрямку вул. Інститутської. За скляною конструкцією, що її кияни жартома назвали Дні- прогес, є вихід на мостик. Зупиніться посередині — звід­си відкривається гарна панорама старого міста з банею Софійської дзвіниці.

Таких-от невеличких мостиків у Києві небагато. Най­більш відомий — над Петрівською алеєю, зроблений за проектом Євгена Патона. Мостик над Інститутською — найновіший (9). Він продукт уже ХХІ століття. Його ав­тором є представник російської громади міста зодчий Сергій Бабушкін. У 1996-2003 роках він був головним ар­хітектором Києва. Щоправда, його діяльність на цій по­саді й досі викликає палкі дискусії.

А будинок, до якого веде мостик, старші люди й досі звуть Жовтневим палацом (10). Хоча насправді його зведено задовго до настання радянської влади — 1843 року, для Інституту шляхетних панянок. Цю архітектурну перлину спроектував далекий попередник Бабушкіна — італієць Вікентій Беретті, який у першій половині ХІХ ст. був головним архітектором Києва. Він спроектував низку «знакових» для міста споруд (наприклад, червоний кор­пус університету) і вулиць (теперішній бульвар Т. Шев­ченка, продовження вул. Володимирської від Золотих воріт до університету тощо), розпланував ботанічний сад, а також розробляв генеральний план міста.

> Маршрути

Артем Франков

Головний редактор журналу

“Футбол”

Що таке справжні футбольні місця? Куди прагнутиме футбольний уболівальник, що­йно потрапить у місто, зустрітися з яким ра­ніше його не сподобив Господь?

У нас не настільки добре розвинена алко — футбольна культура, пов’язана з географі­єю, щоб рекомендувати місця для бурхливо­го перегляду футболу в компанії однодумців (зрозуміло, при неодмінному і щедрому роз­пиванні напоїв, зазвичай — пива, хоча горілку та віскі теж ніхто не відміняв). Утім, при вели­кому бажанні — без проблем. Можна почати з «О’Брайанса», продовжити «Че Геварою» і на завершення відвідати «Пільзнер бар»… Упевнений, що прив’язка різних місць, де можна випити і попоїсти, до футбольної теми згодом лише зростатиме — аж до появи закладів під гаслом «у нас точно немає нія­кого футболу!».

Однак попри все ми ставимо перед со­бою інше завдання — сказати кілька слів про ті місця, площі та тривимірні об’єкти, між якими можна провести криві та прямі нашої футбольної — і не тільки! — пам’яті. Куди по­трібно просто прийти, можливо, шанобливо завмерти на кілька хвилин і уявити, які фут-

Больні битви тут розгорталися, які герої вер­шили свої подвиги і які невдахи переживали мить свого падіння, які нові зірки весело за­палювалися і які старі зірки сумно згасали, як вибухав у єдиному пориві вщерть забитий людьми стадіон. Або, навпаки, зловісно за­мовкав. Історія нікуди не щезає, вона живе поруч із нами і жорстоко карає тих, хто не­хтує нею. Щонайменше бідністю думок, знань, емоцій. Бо кожна травинка — не кажу­чи вже про камені! — в таких місцях має свою історію і свою пам’ять. Потрібно лише вміти правильно доторкнутися до неї, налаштува­тися на потрібний лад, і тоді…

Київ — напрочуд багате місто в сенсі фут­больних традицій. Безумовно, ми не Лон­дон, але запросто можемо позмагатися з рештою міст. Щоправда, необхідно при цьо­му пам’ятати, що столичний статус завжди допомагає вибратися на перший план, м’яко кажучи, використовуючи ресурси інших ре­гіонів. Бо ж як у нас було?

Навіть якщо припустити, що 1894 рік і справді став датою початку українського футболу (коли у Львові гімназисти протягом шести хвилин незрозуміло на якому майдан­чику і за якими правилами поганяли у м’яча і навіть загнали його у ворота), то доведеться визнати, що справжній розвиток футболу в Україні (точніше, на території сучасної Украї­ни) розпочався дещо пізніше.

Перше десятиліття ХХ століття якраз можна вважати початком. Тут вже повно­кровно, зі справжніми матчами, створенням футбольних ліг та проведенням чемпіонатів зі «спорту № 1» приєднуються Харків, Юзів — ка (далі — Сталіно й Донецьк), а також Київ.

Щоправда, тривалий час тон у футболі (язик ще не дуже повертається назвати його віт­чизняним — радше російським, а згодом радянським) задавав зовсім не Київ. Хар­ків, який дуже любить власне звання першої столиці, незмінно вигравав чемпіонати рес­публіки, в тому числі перший (1921) і другий (1922), коли Україна формально ще була не­залежною державою і не входила до складу СРСР. І лише з 1934 року — наче хтось наказ віддав! — гравці, а з ними і футбольне життя, потягнулися до Києва!

Так-так, перемістили столицю УРСР, Укра­їнської Радянської Соціалістичної Республі­ки… Ось тут київське «Динамо» і в ріст піш­ло, та так, що в першому ж чемпіонаті СРСР посіло друге місце (1936), поступившись лише московським одноклубникам. Надалі головна столична команда, назавжди від­тіснивши земляків з «Желдора» / «Локомо­тива», гідно представляла честь республіки на всесоюзній арені. Три десятиліття потому взагалі настане ера домінування київського «Динамо» в радянському футболі, і тільки з розвалом країни це закінчиться.

Можна сказати, що зміна галявин і босо­ногого футбольного дитинства на організо­ваний, ВЕЛИКИЙ спорт сталася в 1923 році, коли за ініціативою комісара Лайоша Гавро в Києві збудували, як він тоді називався, «Чер­воний стадіон» імені товариша Льва Троць — кого — прообраз майбутнього НСК «Олімпій­ський». Тоді ж виникло і футбольне поле на місці нинішнього стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського, а трохи пізніше ста­діони та майданчики виникали як гриби піс­ля дощу. На жаль, мало які з них збереглися до сьогодні — лише головні. І якщо будь — хто зможе вказати вам дорогу до стадіону «Динамо» або «Олімпійського», то значно менше народу пригадає, де розташований знаменитий, проте абсолютно занедбаний «Старт», що належить сьогодні невідомо кому.

А вже якщо попросити показати стадіон «Зеніт»?! Про що й говорити, якщо багато хто переконаний, що горезвісні «матчі смер­ті» (для більшості він залишається єдиним «матчем», хоча їх зіграли з добрий десяток) відбувалися на «Олімпійському», — ця помил­ка навіть увійшла в документальний фільм з історії стадіону.

Але ж нам доведеться показувати і пред­ставляти все це багатство і різнобарв’я чис­ленним іноземцям не тільки в 2012 році, але й далі! Про що ж ми зуміємо їм розповісти, якщо самі до ладу не уявляємо, що в нас, де і чому?

Утім, досить нарікань. Краще перейдімо до прокладання конкретних маршрутів. І розпочнемо, звичайно ж, із найвеличнішого з великих — Валерія Васильовича Лобанов — ського, корінного киянина, який уособлював чи не весь столичний футбол, більшу части­ну українського і значну частину радянсько­го. Знову ж таки, якщо запитати пересічного вболівальника, а чого саме українські коман­ди досягнули без Лобановського, є підозра, що він зреагує далеко не одразу. Бо легенда понад усе, а масштаб досягнень і самої фі­гури метра футболу такий, що в пам’яті він назавжди залишився овіяним славою, непе­реможним і… кимось на зразок небожителя.

Однак вся його кар’єра мала стосунок до

Цілком конкретних столичних місць, які й за­раз гріх не відвідати.

Маршрут>

Стежина Лобановського

Для початку вам, мабуть, не обійтися без автомобіля. Або хоча б екскурсійного автобуса.

Стадіон «Динамо» ім. Лобановського, НСК «Олім­пійський» (колишній Республіканський стадіон), база «Динамо» в Кончі-Заспі — всі вони й досі пронизані духом найвеличнішого з тренерів України. Спочатку він грав і тренувався на них, потім — тренував, прославляю­чи клуб, республіку, себе і своїх гравців. І на «Динамо», і на клубній базі весь час складається враження, що сам Валерій Васильович ось-ось важкою ходою з’явиться на полі і присяде на лавку, а навколо нього завирує фут­больне життя, кероване часом одним лише його погля­дом… Нині на стадіоні «Динамо» (1) почали проводити екскурсії, і, повірте, вони багато що можуть розповісти! А пам’ятник Тренеру (2), встановлений біля входу на стаді­он, одразу за колонадою, давно став міською пам’яткою і місцем паломництва уболівальників усіх клубів, міст і країн. Біля нього навіть можна посидіти на лавці, подума­ти про вічне, не лише футбольне.

У 2002 році ховали Лобановського всім Києвом. Ка­жуть, близько двохсот тисяч людей чи то побували на «Динамо», прощаючись із покійним біля труни, встанов-

Леної коло лівих футбольних воріт в чаші стадіону, чи то вишикувалися вздовж вулиць, коли за ним йшов траур­ний кортеж… Напевно, не залишилося киянина, який не побував би біля могили метра на Байковому кладовищі (3). Та що там кияни! Ваш автор, який на той час лише п’ять років як перебрався до столиці, нервово ковтав сльози і проклинав недолугі слова, які примудрився ви­мовити метру!

І зараз щоразу плачу поруч з ним. Могила зовсім не­далеко від центрального входу, треба лише пройтись алеєю — прямо, прямо, а тоді ліворуч від вас з’явиться дещо помпезна споруда, пам’ятник на могилі Лобанов­ського. В уяві одразу зрине колонада біля входу на ста­діон «Динамо», зовсім не випадково названого на честь тренера. І що б там не зробили клуб, місто, країна на честь ВВЛ, це не буде надмірністю. Він, його праця, його справи назавжди з нами. І поки живий останній уболі­вальник «Динамо» і збірної України, буде жити пам’ять про Лобановського.

А по дорозі, праворуч, не пропустіть на Байковому скромний обеліск на честь Володимира Васильовича Щербицького — людини, яка упродовж багатьох років очолювала компартію України і була першою особою республіки. Він був фанатично відданий футболу та київ­ському «Динамо», і в кожному українському спортивному успіхові 1960-1980-х років є його чималий внесок. Утім, як і всій нашій країні, нам варто лише придивитися як слід і не вдавати склеротика, для якого життя раптом старту­вало з часу здобуття незалежності в 1991 році. Щербиць — кого звинувачують в багатьох гріхах, але він був розум­ним, чесним і безкорисливим. А значить — унікальним.

Після прогулянки кладовищем давайте перемістимо­ся до центру міста. Київ дуже великий, і тут є стільки всьо­го! До слова, досвідчений екскурсовод зуміє будь-який маршрут зробити футбольним — мовляв, тут був стадіон, а тут жив такий-то, а тут зірка нашого нападу зустріла своє перше кохання. Рідне місто не просто можна, але й потрібно любити, перетворюючи кожен його квадратний метр на живу, а не на абстрактну пам’ять. І зараз ми про­довжимо наш маршрут зовсім в іншому місці.

Це стежина «матчу смерті». А точніше — Другої світо­вої війни. Ця тема незрівнянно багатша і ширша, вона дає привід для глибшої та більш повчальної розмови. Про патріотизм і зраду, про чужих і своїх, про ворогів і соратників, про звичайних людей, які в будь-яких умовах усього лише хочуть жити.

Середньостатистичний іноземець, що приїжджає до Києва, переконаний, що колись тут відбувся сумнозвіс­ний «матч смерті». Міфи взагалі підкуповують своєю мо­торошною простотою, помноженою на героїзм учасни­ків — мовляв, київське «Динамо» змусили вийти на матч зі збірною німецьких ВПС («люфтваффе»), наші змагалися з ними й вели в рахунку. Тоді в перерві їх попередили, щоб не надумали вигравати, інакше… А динамівці взяли та й виграли, вразивши окупованих киян, які отримали ковток свободи. За що команду одразу ж заарештували й пове­ли на розстріл. Про це написано багато книжок, у тому числі й на Заході. А у них так: якщо щось написане пером, то вже ніякою сокирою не вирубаєш зі свідомості! Це ми ще більш-менш уміємо сприймати інформацію проти­лежного змісту і тому принаймні чули, що дослідження 1990-х років явили на світ Божий зовсім іншу картину ки­ївського футболу 1942 року. Більше того, виявилося, що і при Союзі був слідчий КДБ (!), який вимагав припинити галас довкола «вигаданого» подвигу.

Утім, історія ця буде захоплювати і вабити, як і раніше. Тому кожного, хто бажає більше дізнатися про події в той страшний час, потрібно послідовно запросити щонай­менше до трьох місць.

НСК «Олімпійський»

Слід неодмінно пояснити, що ніякі примари «матчу смерті» цим стадіоном (4) не блукають, кому б вони там не ввижалися. Радянська влада не встигла відкрити но­вий стадіон, 22 червня 1941 року замість матчу «Дина­мо» — «Червона армія» (так-так, саме так тоді називався всім відомий ЦСКА!) на Київ упали перші бомби…

Зате окупаційна влада урочисто презентувала новий стадіон — менше ніж за рік, 12 липня 1942 року, відбулося офіційне відкриття «Всеукраїнського стадіону». На ньому проводила свої матчі одна з київських команд тих років

— «Рух», щоправда, ми не володіємо фактами, чи там ко­мусь чимось погрожували.

Під час відступу в 1943-му німці добряче розорять стадіон, майже не пошкоджений бомбардуваннями, — просто вивезуть з нього все, що зможуть, а щось просто розламають. Тому доведеться витратити чимало сил, ко­штів і часу, щоб наново презентувати стадіон, тепер уже «Республіканський» імені М. С. Хрущова. Це станеться 25 червня 1946-го, і в матчі-відкритті київське «Динамо», що грало в дуже ослабленому складі, поступиться столично­му ЦДКА 0:4. Але це вже дещо інша історія.

Нам варто ще зазирнути на стадіон «Динамо» іме­ні Валерія Лобановського і пройтися від службового входу до адміністративної будівлі, що плавно переходить у трибуну. Ліворуч на алеї, біля самого місця розвороту VIP-автівок, які заїжджають на подвір’я, височіє строгий монумент — вирубані в скелі фігури чи то футболістів, чи то бійців. Вважатимемо його присвятою всім динамів — цям, що загинули в роки Другої світової. Втім, тут у роки війни теж ніяких «матчів смерті» не відбувалося. Стадіон тоді відчутно занепав, і зовсім не випадково під час ре­конструкції у 1990-х під біговою доріжкою знайшли кілька невибухлих авіабомб.

То де ж вони грали? Адже вже досить давно і чітко ви­значено, що команда «Старт» (а саме її оголосили учас­ником того самого «матчу») провела щонайменше 10 поєдинків. Перший з них, коли команда іменувалася ще просто «Хлібозавод» («Старт» сформував чех Кордик, киянин, якого німці визнали «фольксдойче» і призначи — ли директором хлібозаводу № 1, що на вулиці Дегтярів — ській), справді відбувся на «Республіканському-Всеукра — їнському», але зустрілися тоді лише українські команди

— «Хлібозавод» розгромив «Рух» з рахунком 7:2. Далі ко­манда «Старт» грала виключно на стадіоні, який німці іменували «Зеніт».

Ось у якої спортивної споруди в Києві воістину тра­гічна історія! Вона полягає хоча б у тому, що належним чином про цей стадіон і не розповіси — він нікого особли­во не цікавив, бо на ньому серйозні колективи не грали. Київське «Динамо» виступало на стадіоні «Динамо» або на «Республіканському», а тому, як би цинічно це не зву­чало, саме 1942 рік став зоряним для стадіону «Зеніт». Або для «Авангарду». Або для «Суднобудівника». Або «Старту», як його остаточно назвали в 1981 році на честь команди, чий виступ здійняли на щит і зобов’язали вва­жати подвигом.

Усього «Старт», який грав у червоних футболках (ін­ших не знайшли!), провів на «Зеніті» дев’ять поєдинків (принаймні відомо про дев’ять) і виграв усі. Громив укра­їнців, угорців та німців, матчі відбувалися в досить теплій, мало не дружній атмосфері, а арбітра звинувачували хіба що в симпатії до «Старту» — мовляв, дозволяв йому грати дуже грубо. 6 серпня на бій з непереможним «Стартом» вийшла команда <^Іакеії», до складу якої входили солда­ти й офіцери німецьких військ протиповітряної оборони, а також льотчики та працівники київського аеродрому.

Це ж наскільки хвору уяву треба мати, щоб не лише побачити в ній збірну всіх німецьких ВПС, але ще й при­писати цьому збіговиську любителів якісь надзвичайні футбольні здібності! <^Іакеії» був переможений і в пер­шому матчі — 5:1, і через три дні в більш рівній і жорсткій боротьбі — 5:3.

16 серпня «Старт» знову розгромив «Рух» 8:0, а на­ступного дня більшість його гравців були заарештовані. Трьох — Клименка, Кузьміна і Трусевича — розстріляли в Сирецькому концтаборі, чіткої картини і причини їхньої страти немає, бо показання свідків різняться, а деякі до­кументи ще чекають на пильних дослідників. Четвертого

— Коротких — звинуватили в тому, що був офіцером НКВС, його закатували в гестапо. При спробі втечі застрелили Ткаченка. Решта гравців правдами й неправдами зуміли згодом вирватися на свободу. Далі на них чекала дуже різна доля…

Ніякого очевидного зв’язку між спортивними змаган­нями, їх результатом і загибеллю футболістів не встанов­лено. Можливо, нас чекають нові відкриття в цій справі, але, ймовірно, вони стосуватимуться лише уточнення вже відомих обставин.

Нині стадіон «Старт» (5), загублений між київськими вулицями (він розташований на розі вулиць імені героя війни гвардії старшини Шолуденка і маршала Рибалка), абсолютно не становить інтересу.

Таких місць чимало у містах України, і лише черговий монумент — колона, увінчана атлетом, що розтоптує орла (здогадайтеся, якого саме і з якого приводу), виокрем­лює його серед інших. Тих, яких викинуло на узбіччя жит­тя в цілому і спорту зокрема.

Свого часу ширилися чутки, що на стадіон «Старт» накинув оком «безпритульний» київський «Арсенал», і ці чутки не могли не радувати, адже угода могла стати вза­ємовигідною, підштовхнути одного і повернути життя ін­шому. Потім з’явилося повідомлення, що стадіон з усіма тельбухами за копійки продали якимось запопадливим забудовникам, і легенда ось-ось припинить існування. Проте «Старт» і досі стоїть. Якщо трохи напружитися, то можна побачити величезний знак питання, що нависає над ним. Вимагають повернути його київській громаді, але значно важливіший для нього реальний господар, бажано футбольний. Може, і станеться диво. А раптом воно вже сталося, коли ви тримаєте в руках цей путів­ник?!

Якщо ж ні, то вам доведеться просто викреслити ці кілька абзаців і один пункт призначення зі своєї подо­рожі. Що ж, у цьому навіть є щось втішне: не доведеть­ся блукати і роз’їжджати у вічних заторах. Але все ж таки з Байкового — приїздіть сюди. І трошки поміркуйте про те, що означає латинський вислів sic transit gloria mundi. І про інші мудрі заповіді.

«Стежина» Євро-2012

А тут усе і просто, і складно водночас. Просто — тому що знову доведеться повернутися на добре відомий вам НСК «Олімпійський». Зрозуміло, що він — лише єдність багатьох облич, і тому розумний відвідувач зуміє упіймати одним махом усіх його «зайців». Але ось вам «єврооблич — чя» нового стадіону. Формально його тільки реконструю­вали, але насправді це новий стадіон, котрий використав деякі елементи конструкції свого попередника. Новий «Олімпійський» лише набуває своїх особливих рис, які неодмінно повинні бути у кожної футбольної споруди, і душа у нього з’являється тільки з плином часу та новими матчами й подіями.

Чудовий початок — товариський матч Україна-Німеч — чина, що відбувся у драматичній боротьбі і приніс роз­кішну нічию 3:3 — було покладено 15 листопада 2011-го, а далі… Все це відбувалося, можливо, й на ваших очах. А якщо залишилися таємниці, приховані від погляду ззов­ні, то працівники стадіону з задоволенням проведуть для вас екскурсію і покажуть усі потаємні куточки «Олімпій-

Ського»: роздягальні, «скай-бокси», конференц-зали, дворик, що прийшов на зміну знаменитому Мавритан­ському, готель «Шератон», який незбагненним чином ви­ріс у безпосередній близькості від стадіону.

Вони, звичайно, розкажуть про те, як відмовилися від абсолютно логічної ідеї побудувати новий стадіон на новому місці, подалі від суєти центру міста, як боролися хоча б за цей стадіон і прилеглу до нього Троїцьку площу, якими ударними темпами проводили реконструкцію і як у підсумку призначений для фінального поєдинку Євро — 2012 красень все ж зайняв відведене йому місце.

Ну а якщо у вас є час, натхнення і можливості, то зно­ву зазирніть на заміську базу київського «Динамо» в Кончі-Заспі (6). Сучасного і чудового вигляду вона на­була ще навесні 1998 року, і, повірте, там справді є на що подивитися — ціле футбольне місто, до речі, розташова­не в надзвичайно мальовничому сосновому бору, що су­сідує з Олімпійською базою. Особливо якщо поєднати це з поєдинком однієї з численних динамівських команд… Ммм!

Тільки пам’ятайте: Київ росте, будується, розвиваєть­ся, добре, що є куди і навіщо. А тому на карті неодмінно з’являтимуться все нові цікаві місцини, куди ми запрошу­ємо — і будемо запрошувати! — Вас, дорогий наш гість.

Повірте, пройшовши тими місцями, які ми вам пора­дили, і засвоївши інформацію, яку вам спробували до­нести, ви вже дасте сто очок вперед середньостатис- тичному громадянинові цієї чудової, але такої змученої держави; жителю цього такого древнього і славного, але прибитого до землі проблемами повсякденності міста.

Ласкаво просимо!

Вы осмотрели сравнительно оживленные ме­ста на Ай-Петринском перевале, где в послед­ние годы вырос небольшой поселок. Теперь отправимся в пустынную часть нагорья — к зубцам Ай-Петри. «

Проехав несколько десятков метров по бах­чисарайской дороге, свернем налево. Это ти­пично горная дорога, неблагоустроенная, ка­менистая. Но разве красота нагорья не в том, что оно неприрученное, неблагоустроенное, ди­кое? Через пять минут покажется высокая мач­та Ай-Петринского телевизионного ретрансля­тора (телевизионная станция начала работать с октября 1963 года). Высота ретранслятора (вершины мачты) — 1290 м над уровнем моря. Два мощных передатчика по разработ­кам советских инженеров были изготовлены на чехословацких предприятиях «Тесла».

В контрольном монтаже и настройке аппара­туры вместе с советскими инженерами уча­ствовали чехословацкие специалисты.

Через несколько минут дорога круто пово­рачивает вниз. Отсюда до вершины Ай-Петри лучше пройти пешком.

Вершина хорошо видна с дороги, она отчет­ливо, неправильным треугольником рисуется на фоне неба. Ниже, на наклоненной поверх­ности плато, приметное пятно лиственного ле­са. Слева от вершины горы — зубцы Ай — Петри.

Вам надо держать ориентиром вершину го­ры и, спустившись до ровной части плато, пе-

Ред подъемом к вершине выйти на тропинку, которая приведет к опушке леса. Когда спус­титесь к большой ровной поляне, обязательно обратите внимание на карстовые воронки. Они здесь ясно выражены. На склонах воронок краской написаны цифры — учетные номера карстовых образований. Карстологи описали их, взяли на учет и периодически исследуют. Здесь же указатель с надписью: «К пещере Трехглазке».

Всего несколько десятков шагов — и вот вход в пещеру. Вы сразу понимаете, почему эта карстовая вертикальная шахта названа Трехглазкой: вход завален скалистой глыбой, оставившей три отверстия-зазора, по форме напоминающие глаза. В 1963 году Алупкин — ское отделение Ялтинского экскурсионного бюро оборудовало пещеру безопасным спус­ком на глубину около 40 м. Пещера — ледя­ная. В ней круглый год не тает лед, а краси­вые сосульки напоминают сталактиты.

После осмотра ледяной пещеры надо вер­нуться к указателю и выйти на тропинку, ко­торая приведет к опушке леса. Перед подъе­мом осмотрите тис ягодный. Он находится с левой стороны, в нескольких метрах от тропы. Это почтенное тысячелетнее дерево — досто­примечательность нагорья. О нем упоминает­ся во многих книгах.

Теперь — к вершине горы! В буково-грабо­вом лесочке сумрачно и прохладно. В суровых горных условиях буковые деревья приобрета­ют кустистую форму… Тропа карабкается по крутому склону. Вот кончился лес, и перед вами круто поднимающийся к вершине горы участок плато, ограниченный с двух сторон обрывами.

Не спешите, не старайтесь штурмом преодо­леть крутизну. Остановитесь у опушки леса и постойте пять-шесть минут. Когда дыхание придет в норму, начинайте подъем. Подни­маясь, обратите внимание на кустарниковое растение, отчетливо выделяющееся темной зеленью хвои на фоне горно-луговой травяни­стой растительности. Сильные ветры на плато заставили растение прижаться к земле, рас­пластав в разные стороны ветви. Это стелю­щаяся форма можжевельника.

Еще несколько минут подъема — и вы на вершине горы. Трудности пути забыты, они от­ступили перед величием и красотой лежащей у ваших ног панорамы Южного берега от Медведь-горы до г. Кошки у Симеиза. Даже самые флегматичные натуры не могут не вол­новаться на этой высоте, где так явственно ощущение полета, безграничности и просто­ра.

С вершины Ай-Петри (1233 м над уровнем моря) линия морского горизонта видна на расстоянии около 135 километров. Здесь ле­том можно наблюдать не поддающуюся опи­санию картину восхода солнца, а счастливчи­ки ловят таинственный «зеленый луч».

Помните роман Жюля Верна «Зеленый луч»? Там есть такое место: «Наблюдали ли вы когда-нибудь Солнце, заходящее за гори­зонт моря? Да, без сомнения. Проследили ли вы за ним до того момента, когда верхний край диска соприкасается с линией горизонта и затем исчезает? Вероятно, да. Но заметили

Ли вы явление, происходящее в то мгновение, когда лучезарное светило бросает последний луч, если при этом небо свободно от облаков и совершенно прозрачно? Быть может, нет. Не пропускайте же случая сделать подобное на­блюдение: в ваш глаз ударит не красный луч, а зеленый, дивного зеленого цвета, такого, ка­кого ни один художник не может получить на своей палитре и какого не воспроизводит сама природа ни в разнообразных оттенках расти­тельности, ни в цвете самого прозрачного моря».

Волшебный луч можно увидеть с вершины Ай-Петри при восходе солнца. Впервые при­роду «зеленого луча» подробно описали зна-

Комый уже вам астроном А. П. Ганский и другие. Думаю, вам не будет скучно, ес­ли я немного расскажу об этом.

Когда Солнце стоит выше горизонта, свет диска перебивает гораздо менее яркие цвет­ные сине-зеленые и красно-желтые полоски, расположенные по краям диска, и люди их не замечают вовсе. Но в моменты восхода и за­хода, когда почти весь диск скрыт за горизон­том, видна синяя кайма верхнего края. Она двухцветная: выше расположена синяя полос­ка, ниже — голубая, от смешения синих и зе­леных лучей. Когда воздух близ горизонта со­вершенно чист и прозрачен, можно наблюдать «синий луч».

Но чаще синие лучи рассеиваются атмосфе­рой, и остается одна зеленая кайма — «зеле­ный луч». Однако в большинстве случаев рас­сеиваются мутной атмосферой и синие и зеле­ные лучи — тогда Солнце закатывается баг­ровым шаром. Чтобы человек мог поймать «зеленый» или «синий» луч, горизонт дол­жен быть чист и резок. Эти условия всего лучше складываются на море; вот почему «зеленый луч» так хорошо известен морякам.

Дорогие туристы-энтузиасты, встречая Солн­це на Ай-Петри, не забывайте о «зеленом луче». Восхищаясь разливом красок по небо­склону ‘перед восходом дневного светила, под­стерегите изумительный волшебный луч. Су­ществует поверье, будто он приносит радость и счастье…

Вы стоите над обрывом, а в нескольких мет­рах, чуть ниже, из бездны поднимаются два скалистых шпиля, или, как принято их назы-

Вать — Ай~Петринские зубцы. Ветер и вода, тепло и холод — эти коллективные скульпто­ры—много и лолго трудились, чтобы отделить их от массива плато.

Трудно представить себе панораму Ялты, Алупки и Мисхора без зубцов Ай-Петри. Они, как геральдические символы[6], принадлежат только этим местам.

Вы часто слышали название «Ай-Петри». Не пора ли объяснить его? Оно сохраняется, по-видимому, с давних времен. Академик П. С. Паллае, одним из первых ‘побывавший в Крыму в 1793—1794 гг. и давший системати­ческое географическое и историческое описа­ние Крыма, отмечал, что местные жители на­зывают зубчатую часть горной гряды Петер — кая (Петрова скала) или греческим именем Ай-Петри. В 30-х годах прошлого столетия известный исследователь Крыма академик П. И. Кеппен писал, что, по его мнению, в «Ай-Петри» соединены два слова: «агиос» — святой и «Петри» — искаженное Петр, и в своем капитальном труде «Крымский сбор­ник» утверждал, что в районе Ай-Петри он обнаружил остатки греческого монастыря.

Исследователи Крыма конца прошлого — начала нашего века проф. А. И. Маркевич, А. Л. Бертье-Делагард видели в соединении двух слов (Ай-Петри, Айя, Ай-Василь, Ай — Иори и др.) дошедшие до нас греческие топо­нимические[7] названия Южного берега Кры­ма и горной части, часто искаженные местным населением и итальянцами…

Я рад, что могу раскрыть перед вами еще неизвестную страницу в биографии зубцов Ай-Петри.

…Летом 1950 г. в Ялтинский краеведческий музей пришел Николай Павлович Анцифе­ров — научный сотрудник Московского лите­ратурного музея. Он рассказал, что в 1907 г., еще юношей, вместе со своим другом совер­шил восхождение к зубцам Ай-Петри и на од­ном из них увидел изрытые пулевыми ямками остатки надписи «Долой царизм». Молодые люди сфотографировали ее. Через 43.года Ни­колай Павлович разыскал интересную фото­графию и передал ее музею. Прошло несколь­ко лет, пока сотрудникам музея удалось вос­становить картину появления революционного призыва на неприступной скале.

…Осенним утром 1905 года на вершине Ай — Петрмнского шпиля затрепетало алое знамя, а ниже его появилась надпись «Долой ца­ризм». Это было время, когда первая русская революция шла на подъем. Самодержавие металось в страхе и ярости. И вот здесь, в «благословенной Тавриде», такой далекой от рабочих центров России, у летней царской да­чи Ливадии тоже появился призрак револю­ции. Местный градоначальник генерал Дум — бадзе мобилизовал все силы полиции. Но кто

Отважится взобраться на вершину Аи-Петри? Обратились к каменотесам Гаспры и Кореи — за, обещая большое вознаграждение. Они на­отрез отказались.

Наконец, выход был найден: решили… рас­стрелять знамя и революционный призыв. На Ай-Петри был отправлен пулеметный взвод.

■ Скошенное пулеметной очередью древко знамени дрогнуло и упало, но не свалилось в пропасть. Красное полотнище зацепилось за расщелины скалы. Вновь и вновь поливал его свинцовый дождь, рвал в клочья. Тщательно выбивался пулями каждый сантиметр надпи­си на скале. Но долго еще после этого можно было видеть обрывки знамени в расщелинах Ай-Петринского шпиля, различить надпись. Остатки ее и видел в 1907 году Николай Пав­лович Анциферов.

Возник вопрос: кто взобрался на вершину зубца и за одну, сравнительно короткую ночь укрепил знамя и сделал надпись, каждая буква которой была в рост человека?

После продолжительных розысков музей­ным работникам удалось найти участника этой смелой демонстрации. В 1957 году они встретили его в Москве: А. А. Теодорович ра­ботал сотрудником Института лекарственных растений. Передаю его рассказ.

Небольшая группа туристов-шведовпри­ехала на Южный берег. Но «шведы» удиви­тельно хорошо, без акцента говорили по-рус­ски. В Мисхоре они нашл/и проводника, кото­рый провел их к подножию зубцов. Вырубив

В скале несколько ступенек и пристроив под­весную люльку, «шведы» установили красное знамя и сделали надпись.

Проводником этой опасной экспедиции был каменщик из Мисхора И. Д. Ананьев (скон­чался в 1947 г.), а «шведы» оказались члена­ми РСДРП(б), эмигрировавшими за границу и нелегально ‘приехавшими в Россию в 1905. году.

Сейчас Ай-Петринские зубцы смело штурму­ют скалолазы. Они могли бы водрузить на одном из зубцов красное знамя — память о революционных боях первой русской револю­ции…

* * *

Вот и завершается экскурсия на Ай-Петри. Давайте отдохнем и помечтаем! О чем? О лыжных соревнованиях на приз крым­ского эдельвейса…

Вы приехали на Южный берег Крыма ран­ней весной. В парках буйно и торжественно цветут субтропики. Бело-розовой шапкой по­крыты миндальные деревья. Пылает багрян — ник. Люди успели уже загореть.

В местной газете объявление: «Сегодня в полдень на Ай-Петри состоятся лыжные со­ревнования на приз крымского эдельвейса. Вагоны подвесной дороги отправляются через каждые пять минут».

Вы читаете объявление и недоверчиво по­глядываете на Ай-Петри. С набережной Ялты вам кажется, что склоны горной гряды чуть припорошены снегом. Вас допекает любопыт­ство:

— Алло! Ай-Петринская метеостанция? Ска­жите, у вас на плато снег есть?

— В семь утра снежный покров был толщи­ной один метр.

— Один метр… Это сто сантиметров?!

— Да…

Без четвертій двенадцать (как бы не опоз­дать!) вы уже на станции подвесной дороги. Опускаете в автомат монету и садитесь в ва­гончик. Короткий зуммер, и вагончик плавно поднимается. Через минуту диктор объявляет: «Мы поднялись на высоту 100 метров над уровнем моря», еще через минуту тот же го­лос называет цифру 200, потом 300… 500… 800.

Легкий толчок. Остановка. Вы выходите и не верите своим глазам. Что это? Десять ми­нут назад вы гуляли по весеннему ‘парку, где вот-вот должны распуститься розы, а здесь снежное безмолвие. На километры вокруг рас­кинулось покрытое толстым слоем снега наго­рье…

Безмолвие? Нет-нет, это не так! Доносятся звонкие голоса спортсменов и болельщиков. Красными флажками обозначены старт и фи­ниш. Тренируются лыжники. Они в ярких сви­терах, и издали кажется: разноцветные буси­ны то рассыпаются по белоснежному сверка­ющему полю, то собираются вновь, словно на — низываясь на невидимую ниточку большого ожерелья. Вы тоже можете рискнуть и про­катиться на лыжах, все необходимое снаря­жение есть на базе. Впрочем, возможно, вы из Сибири или с Урала и вам не страшны скользкие спуски и трудные подъемы.

В три часа дня соревнования закончились. Под гром аплодисментов переходящий приз— крымский эдельвейс, блестящее соцветие из хрусталя на серебряной цветоножке, — вру­чается команде-победительнице. И как-то не­обычно выглядели возвращающиеся лыжники на солнечной набережной Ялты.

Трудно сказать, так ли все будет, как мы мечтаем. Но наверняка — мечта наша была очень скромной.

Подвесную дорогу на Ай-Петри уже проек­тируют, снег на плато подготовит сама приро­да, остается только своевременно завезти в Ялту лыжи…

А теперь — снова в путь, дальше, к Боль­шому каньону Крыма.

У самой дороги справа и слева несколько одноэтажных домиков, метеорологическая пло­щадка, за ней памятник, словно вырастающий из необработанных глыб гранита.

Если вы впервые совершаете экскурсию по этому маршруту, то сейчас испытываете страінное чувство неожиданности, необычности окружающего и легкого разочарования: слиш­ком резок переход от динамики и разнообра­зия подъема к безлесному пространству яйлы.

Вас словно выбросило в какой-то другой мир, и вы должны привыкнуть к его стран­ному ландшафту. Каменистая безжизненная слегка всхолмленная равнина настороженно молчит. Громадное необъятное небо опроки­нулось над вами и кажется особенно глубоким и синим. А если сгущаются облака, то они идут так низко, будто хотят прижать вас к этой пустынной земле.

С чего же начать осмотр? Не торопитесь! Справа от дороги видна тропа. Она ведет к скале с видовой площадкой, обнесенной же­лезной оградой. Ее хорошо видно с дороги, она правее памятника — вот туда мы и пой­дем.

Поднявшись по каменной лестнице, мы ока­зываемся на видовой площадке на скале Ши­шко (инженер-полковник Шишко в конце про­шлого века руководил строительством шоссей­ной дороги от Ялты на Ай-Петринский пере­вал, высота ее над уровнем моря 1182 м). Помолчим немного! Я уже знаю по опыту,
что человек, который впервые попадает на эту высоту, две-три минуты обязательно хочет помолчать, — как всегда перед величествен­ным явлением природы, перед захватываю­щей красотой…

Панорама побережья ’перед нами.

Слева (на восток) в море выступает Никит­ский отрог Главной гряды. Оконечность отро­га — мыс Никитский, или Мартьян. Здесь на­ходится Государственный Никитский ботани­ческий сад (основан в 1812 году). Наивысшая точка Никитского отрога—вершина Авинда— 1473 м над уровнем моря. За мысом Никит­ским видна Медведь-гора (Аю-Даг), лакко­

Лит[2] с характерным горбообразным конту­ром.

Ближе к нам от горной гряды отходит отрог Иограф. Продолжение его в черте Ялты — холмы Дарсана, водораздел речных долин Во­допадной (Учан-Су) и Быстрой (Дерекойки), где расположена Ялта.

Сразу бросается в глаза конусовидная гора Могаби, покрытая лесом. Ее вершина почти на 400 м ниже скалы Шишко. Почему-то мно­гие думают, что Могаби потухший вулкан. Очевидно, правильная конусовидная форма ее породила это представление. В действительно­сти Могаби — отторженец горной гряды, ка­ких немало встречается на Южном берегу. Могаби скрывает от нас ту часть берега, где расположены Ливадия и Ореанда. К западу от Могаби открывается вид на побережье, где расположен мисхорский курортный район. Из-за склона Могаби виден мыс Ай-Тодор с «Ласточкиным гнездом».

Панорама южнобережья со скалы Шишко надолго приковывает внимание. Сначала глаз охватывает всю видимую картину, ‘потом оста­навливается на деталях… Вот небольшая тучка на минуту закрыла солнце, и все сразу измени­лось: иначе легли тени от гор, море стало зе­ленее, потускнели яркие краски. И снова вы смотрите, смотрите неотрывно…

Льющиеся потоки яркого света, синева неба
и моря поражали художников-северян, впер­вые приехавших на Южный берег Крыма. По­бывавший здесь впервые И. И. Левитан в мар­те 1886 года писал А. П. Чехову:

«Как хорошо здесь! Представьте себе те­перь яркую зелень,, голубое небо, да еще какое небо! Вчера вечером я взобрался на скалу и с вершины взглянул на море, и знаете ли что, — я заплакал, заплакал навзрыд; вот где вечная красота и вот где человек чувствует свое полнейшее ничтожество! Да что значат слова, — это надо самому видеть, чтобы по­нять!»[3].

И людей вновь и вновь влечет на Ай-Петри в любое время года, чтобы увидеть картину побережья, написанную каждый раз по-ново­му самой природой.

Но вот вы повернулись спиной к морю, и перед глазами, словно в картинной галерее, новый »пейзаж… Ай-Петринское нагорье. Без­лесное, покрытое многолетними дикорастущи­ми травам«.

Часто можно услышать, как сообщество трав, растущих на плато Главной гряды Крым­ских гор, называют альпийскими лугами (так именуют луга не только Альп, но вообще в, сех горных стран, лежащие выше верхней грани­цы леса, то есть там, где деревья и кустарники уже не могут существовать из-за неблагопри­ятных климатических условий). Но это выра­жение никак нельзя употреблять по отноше­нию к травянистой растительности крымских яйл: ее следует считать гарной, лугово-степной и горно-луговой. Кое-где в понижениях, укры­тых от ветра, можно встретить небольшие ле­са из бука, граба, осины да бесстрашные крымские сосны.

До настоящего времени ботаники, геологи, гидробиологи не пришли к единому мнению о прошлом флоры нагорья. Одни ученые счита­ют, что в далеком прошлом оно было покрыто лесом. Другие исследователи думают, что из — за климатических условий и водного режима яйлы лесов здесь не было. Вопрос этот еще не решен окончательно.

Крымское нагорье, по определению одного из первых исследователей крымского кapcfa А. А. Крубера, является классическим карсто­вым районом нашей страны.

Поговорим о карсте. Вы, наверное, уже обратили внимание на своеобразную поверх­ность плато: замкнутые понижения в виде во­ронок или ванн, многочисленные трещины, маленькие долины. К сожалению, со скалы Шишко типичный карстовый ландшафт почти не виден. Ближайший участок такого рельефа расположен у подножия ай-петринских зуб­цов. Туда вы отправитесь чуть позже. Главная гряда в верхней своей части сложена извест­няками, в основном — верхнеюрского возраста, которые легко растворяются водой. Развитие карста началось с того времени, когда извест­няки вышли из-под уровня моря и образовали сушу. За много десятков миллионов лет атмо­сферные осадки, растворяя известняки, про­делали в их толще многочисленные ходы раз­личной величины и формы. Советские спелео­

Логи[4] вместе с учеными, изучающими карст, за последние годы открыли и исследовали много карстовых ‘пещер в Крыму.

Карстовые пещеры иногда тянутся на не­сколько километров в толще известняков (знаменитые Красные пещеры), со сказочной роскошью убраны 4 природой причудливыми натечными образованиями.

Областям карстовых явлений свойствен и свой гидрологический режим. Здесь нет по­верхностных рек и ручьев. Атмосферные осад­ки, выпадающие на поверхности плато, очень быстро стекают по карстовым пустотам внутрь известняковой толщи, образуя подземные ручьи и реки. Они выходят на поверхность там, где системы полостей выклиниваются на гор­ные склоны и дают начало всем рекам Крыма. Вот почему Главная гряда гор, состояние ее нагорья имеют исключительно большое народ­нохозяйственное водоохранное значение. За- карстованные известняки гор являются есте­ственным регулятором водного стока, питаю­щего реки Крыма. Важное значение для достижения равномерности этого стока имеет лесоразведение на каменистой поверхности горных плато — яйл, когда слой почвы, укреп­ленный травянистой растительностью и лесом, превратит стихийное и быстрое проникновение атмосферных вод в карст в медленное и посте­пенное.

В настоящее время строго запрещено нару­шать почвенный покров на плато, во многих местах ведутся опытные посадки леса. К со жалению, они еще не охватывают каменис­тых оголенных территорий, да и выпас скота все еще продолжается на многих горных плато.

Посадки леса видны и со скалы Шишко — с левой стороны, если смотреть вдоль дороги на Бахчисарай. Кстати, здесь же впервые по­сажены и гостьи с севера — березки. Они прижились, и хотя им по два-три года, пока чувствуют себя не хуже, чем в средней Рос­сии.

Сравним попутно климатические особенно­сти Южного берега и Крымского нагорья, чтобы убедиться, как они отличаются друг от друга. Известно, что с высотой температура воздуха обычно понижается. На Южном бе­регу Крыма это уменьшение равно 0,65° на каждые 100 м подъема. В то же время коли­чество атмосферных осадков с высотой увели­чивается. Если в Ялте среднегодовое количе­ство осадков равно 560 мм, то на Ай-Петр. и их выпадает почти в два раза больше — более 1000 мм.

Климат Южного берега Крыма — среди­земноморский. Поэтому не случайно южнобе — режье часто называют Средиземноморьем в миниатюре. Район же Ай-Петринекого наго­рья, как и центральную часть горного Крыма, занятую лесами, относят к климату умеренно холодных влажных лесов с засушливым ле­том.

Говоря о климате, нельзя не упомянуть об Ай-Петринской метеорологической станции, расположенной вблизи скалы Шишко. Благо­даря работе метеорологов, которые ведут си­стематические наблюдения уже около 70 лет, стало возможным судить о некоторых клима­тических особенностях Ай-Петринского наго­рья: в 1895 г. Главная физическая обсервато­рия (в Пулкове) открыла первую в Крыму станцию на плато Главной гряды (позже вто­рая станция была открыта на Караби-яйле).

Работникам Ай-Петринской метеорологиче­ской станции иногда приходится вести наблю­дения в очень сложных условиях. Многие ту­ристы и экскурсанты, приезжая сюда летом* греясь на солнышке, вдыхая чистейший воз­дух, насыщенный фитонцидами[5] горных трав, не подозревают, какой коварной бывает пого­да осенью и особенно зимой. Предоставляю слово очевидцу, который помнит один слу­чай.

«Это было в 1947 году. К 10 часам утра 22 декабря по заснеженным тропинкам я до­брался из Ялты до Ай-Петринского перевала. Движение автотранспорта через перевал пре­кратилось с 1 декабря. Снежный покров, тол­щиной в несколько десятков сантиметров, был не только на плато, но и на дороге из Ялты, начиная с шестого километра.

На метеоплощадке начальник станции А. И. Афонин проверял надежность дополнительной растяжки флюгерного столба.

— Что, ожидается шторм?

— Ждем, отрывисто ответил он, и мы направились к домику станции.

В кабинете дежурного барограф за послед­ний час вычертил характерную кривую — тен­денцию к резкой перемене погоды.

Скоро повалил густой снег, сила ветра все увеличивалась. Радист передал в службу по­годы «шторм-телеграмму». Из окна кабинета дежурного была видна картина настоящей се­верной зимы. На минуту снежные тучи разо­рвались, мелькнуло синее небо и море. В мор­ской бинокль я успел разглядеть освещенную солнцем набережную Ялты. Потом тучи со­мкнулись, стало еще темнее.

Наступил срок наблюдений. Вместе с де­журным я вышел на метеоплощадку.

Вокруг было все бело. Глаза слепил снег.

Внезапно высокий флюгерный столб под­нялся в воздух, и в следующее мгновение, при­няв горизонтальное положение, улетел в об­рыв. Полет столба с вращающейся флюгар­кой напоминал полет фантастического сна­ряда.

Дом метеостанции содрогался от сильней­ших порывов ветра, некоторые стекла в окнах были выдавлены.

В этот день наибольшая сила ветра достигла 42 метров в секунду…»

В летописи станции можно встретить много интересных дат и имен известных ученых. Здесь работали основоположник учения о реч­ном стоке Д. И. Кочерин и ботаник Е. В. Вульф, почвовед Н. Н. Клепинин и астроном А. П. Ганский, неутомимый и вечно молодой, ныне здравствующий биолог И. И. Пузанов и многие другие.

В зимнее ненастье станция не раз станови­лась убежищем для попавших в беду. В годы Великой Отечественной войны в полуразру­шенном здании станции отогревались парти­заны.

О многом может рассказать пока еще не написанная история метеорологической стан­ции на Ай-Петри. С ней связаны имена А. П. Ганского и Д. И. Кочерина.

А. П. Ганский, «крестный отец» Симеиз­ской обсерватории и первый её директор, был одним из талантливейших астрофизиков сво­его времени. Замечательный альпинист, он не раз поднимался на Монблан, где работал в обсерватории под руководством известного французского ученого Жансена. За ученые труды, написанные в это время, Парижская Академия наук наградила его орденом По­четного легиона.

Д. И. Кочерин — один из первых исследова­телей нагорья, видный руководитель партии Крымских водных изысканий. Величайшая заслуга Кочерина прежде всего заключается в том, что он предложил новые методы гидро­логических расчетов стока, которые были не­обходимы для успешного развития электри­фикации народного хозяйства нашей страны.,.

Есть на крымской земле памятники, встре­тив которые человек испытывает особенное волнение. Их можно видеть близ дорог, в сте­пи и в лесу, на берегу моря и вершинах гор. Это памятники нашим современникам, тем, кто сложил голову за счастье человечества в

Грозные годы Великой Отечественной войны. И на плато Ай-Петри воздвигнут монумент ялтинским партизанам, погибшим в бою с не­мецко-фашистскими захватчиками 13 декабря 1941 года.

Ялта была занята противником в ночь с 6 на 7 ноября 1941 года. К этому времени сфор­мированный заранее Ялтинский партизанский отряд ушел в горные леса.

Немецко-фашистское командование всеми силами старалось уничтожить партизан, нано­сивших чувствительный урон боевой силе и технике захватчиков.

Ялтинский партизанский отряд оказался в трудном положении, так как гитлеровцы зна­ли его дислокацию и бросили против него ба­тальон солдат, вооруженных пулеметами, ми­нометами и горной артиллерией. Противник поставил задачу окружить и уничтожить отряд. Один из многих боев произошел в на­чале декабря 1941 года. Руководил боем ге — нерал-майор Д. И. Аверкин — командир IV партизанского района. В течение дня гитле­ровцы предприняли несколько атак. Над от­рядом нависла угроза окружения. Тогда груп­па партизан во главе с Д. И. Аверкиным, командиром отряда Д. Г. Мошкариным и ко­миссаром С. Н. Белобродским решила оття­нуть на себя значительные силы противника. Маневр удался. Гитлеровцы, предполагая, что они окружают весь отряд, навалились на. группу. До последнего патрона дрались ге­рои и погибли в неравном бою. е А ялтинские партизаны — в составе армии народных мстителей — продолжали героиче-

Скую борьбу с захватчиками и помогли Совет­ской Армии освободить красавицу Ялту вес­ной 1944 года.

Памятник на братской могиле партизан от­крыт 5 ноября 1959 года (по проекту архитек­тора А. С. Хотелова).